— Сьогодні у губвиконкомі була нарада. Чомусь запросили й мене, та, мабуть, помилково, бо йшлося про культуру. Театральний репертуар, робітничі клуби й різні дрібниці… До речі, в театрі Карла Лібкнехта йтиме “Пікова дама”, і я зможу організувати вам контрамарки. Але я, власне, не про це — виступав якийсь Яковлєв. А ви колись качали про Яковлєва, я й подумав, чи не той?
Серафима Володимирівна багатозначно перезирнулася з Бертою Абрамівною.
— І виступав розумно? — чи то запитала, чи то ствердила.
— У ораторському мистецтві йому не відмовиш.
— Якщо розумно, то Олекса, — винесла присуд Серафима Володимирівна. Вона зміряла зятя пронизливим поглядом і додала: — Давайте облишимо Яковлєва…
— Чому? — здивувався Олег Данилович.
— Можливо, ця розмова вам неприємна.
— Навпаки, ревнощі принижують людину.
— І ви кажете це чесно?
Олег Данилович не зміг дати стопроцентної гарантії, що каже чисту правду, але відповів твердо:
— Звичайно.
Серафима Володимирівна тільки знизала плечима й запитала:
— Про що ж говорив Олекса?
— Про якусь п’єсу, котру треба поставити в російському театрі.
— По роману Войнич “Гедзь”?
— Ні, героїчну драму про громадянську війну.
— Я так і знала, — заплескала долонями Берта Абрамівна, — що Олекса далеко піде. Бачите, він уже написав героїчну драму!
— Гадаєте, Яковлєв пропонував свій твір?
— Чому б і ні?
— Справді, чому б і ні? — подивувався з своєї нетямущості Олег Данилович. — Якщо є талант!..
— Чого-чого, а таланту Олексі вистачає! — заявила Серафима Володимирівна безапеляційно.
— Але ж літературний хист проявився в нього недавно. Колись ви казали, що він хотів зробити військову кар’єру й закінчив школу прапорщиків.
— Епізод… — Зневажливо закопилила губу теща. — Йшла війна, і треба було якось прилаштуватися…
— Пам’ятаєте, — втрутилася Берта Абрамівна, — хлопчик розповідав про піхотний полк, як про суцільний кошмар. Мій племінник також закінчив школу прапорщиків, то він уже через півроку став підпоручником, і я сподівалася…
Розповіді про родичів Берти Абрамівни завжди були довгими й насиченими подробицями, і Олег Данилович не дозволив завести розмову в глухий кут.
— І як же вдалося Яковлєву звільнитися з військової служби? — запитав. — Бо ви розповідали: повернувся в Київ і працював у театрі “Летюча миша”.
— Бідний хлопчик захворів, — скрушно пояснила Серафима Володимирівна, — і його відпустили з армії. Тоді він і познайомився з Наталею, але до Києва прийшли денікінці, і Яковлєв з театром змушений був податися до Одеси. Олекса розповідав, що театр там розвалився, й він, розумієте, він сам створив новий театр — “Червоний факел”. Тільки назва — фі, чому все тепер червоне?
— Але ж факел справді палає червоним полум’ям.
— Скоріше, жовтим.
— Жовтий факел — не звучить, — зауважила Берта Абрамівна. — Тепер — все червоне, кажуть, у Києві створено артіль “Червоний трунар”.
— Не дивуюся, — покривилася Серафима Володимирівна. — У так званих трудящих завжди пробуджується тяжіння до красивого. Але красиве вони розуміють по-своєму, смаки невиховані і невипещені, ось і з’являються різні революційні художники та поети. Чули про якогось Маяковського? Одна назва чого варта — “Облако в штанах”! Скандал, я давно не чула такого… Жахливо!
— Колись був Пушкін, однак він тепер став дворянським поетом, — ствердила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн не був дворянином, але любив читати Пушкіна. Ще більше він любив рахувати гроші, бо в Азовському банку, де він був членом правління…
“Зараз або ніколи”, — подумав Олег Данилович, бо спогади Берти Абрамівни про улюбленого чоловіка, який, за її ж підрахунками, мав не менше десяти коханок, могли бути безкінечними.
— Не думаю, що Олекса Яковлєв наслідував Маяковського, — перервав Берту Абрамівну досить неввічливо.
— Не кажіть, — не образилась та. — Він читав нам уривки зі своєї драми “Гедзь”, і там було щось таке, — поворушила пучками, — незрозуміле й модерне, зовсім не схоже на роман Войнич.
— А тепер, виявляється, сам написав драму, — підхопила Серафима Володимирівна. — Послухати б… Я завжди вірила в Олексину геніальність… — Вона кинула зневажливий погляд на зятя, та Олег Данилович не образився і сказав:
— Чесно кажучи, мене іноді тягне до богеми. Щось таке пробуджується в душі…
— У вас? — щиро здивувалась теща. — У вашій пролетарській душі?
— Але ж Олег Данилович не завжди був пролетарем, — втрутилася Берта Абрамівна. — Дворянський шарм так швидко не вивітрюється.
— Коли я ще був штабс-капітаном, — сказав Олег Данилович, — ми їздили до циган. Боже мій, який хор! Збожеволіти!
— У Олекси була богемна натура, — заявила Серафима Володимирівна. — Я не зовсім схвалювала це, проте людина дорослішає, погані звички зникають, а талант лишається. Людина завойовує авторитет, і тоді талант неймовірно зростає, про нього починають писати й горланити на всіх перехрестях, навіть коли він вичерпався.
“А їй не можна відмовити в спостережливості”, — вирішив Олег Данилович і сказав:
— Часто відсутність таланту людина намагається компенсувати, обертаючись у колі талановитих людей. Заздрю я вашому Яковлєву, певно, мав чудове оточення…
Тепер він підійшов до головного: треба було витягнути з тещі та Борти Абрамівпи якомога більше про Олексиних товаришів.
— Яковлєв підносився над своїм оточенням! — виголосила Серафима Володимирівна без жодного сумніву. — Як соліст на фоні хору в опері.
— А Наталя казала, що він познайомив її з дуже розумними й цікавими людьми.
— Розумних — багато, цікавих — мало, — втрутилася Берта Абрамівна.
“У цьому є сенс”, — погодився Олег Данилович і сказав:
— Однак останнім часом Яковлєв відійшов від богеми, читав лекції військовим, здається, курсантам інженерної школи. Таким же бідарям. Набудь, і оточення в нього змінилося.
— Олекса не мав близьких друзів, — впевнено сказала Серафима Володимирівна. — Він був весь у собі, вибачте, може, це вам неприємно, і в Наталі. Товаришував хіба що з Жорою, так, Берто?
— З Жорою Швайковським?
— Милий юнак, по-моєму, це Жора і влаштував Олексу до військової школи.
“Стоп, — дав собі команду Олег Данилович, — перша варта уваги інформація”. Запитав:
— Швайковський? Георгій Швайковський? Уперше чую.
— Він вчився з Олексою в університеті. У них взагалі ще з університетських часів утворилася група: Олекса з Жорою, ще Петро Тартаковський та Льоня Венгеров.
“Ще раз стоп”, — сказав собі Олег Данилович. Згадав: Горожанин повідомив, що Яковлєв створив у Києві якусь молодіжну групу, котра виступає проти Радянської влади. Певно, залучив до неї своїх друзів. Отже, ще два прізвища: Венгеров і Тартаковський… А Жора Швайковський допоміг Яковлєву влаштуватися до військової школи, отже, має зв’язки в цьому середовищі…
Берта Абрамівна попросила ще чашку чаю, і Олег Данилович налив, не пошкодувавши заварки.
— В акторських колах Олексу дуже поважали, — сказала Серафима Володимирівна, — але й недолюблювали.
— Скажіть уже простіше, — пояснила Берта Абрамівна, — заздрили. Розумові й таланту.
— Хіба можна заздрити таланту? — з пафосом виголосила Серафима Володимирівна. — Перед ним треба схилятися! А це не кожен може, тому, крім Жори не було у Яковлєва справжніх шанувальників.
— Не було, — ствердила Берта Абрамівна. — Але що ми про Олексу та й про Олексу? Скажу вам, може, не чули, у Пасажі біля кінотеатру Шанцера відкривається ресторан з кабаретом.
— З кабаретом? — не повірила Серафима Володимирівна. — Й танцюватимуть канкан?
— Дівчата в чорних панчішках, — запевнила Берта Абрамівна. — Мій Файнштейн полюбляв кабарети, іноді й мене водив з собою, та більше сам — і я здогадувалась, чому… Коли існують дівчата з такими ніжками, кому потрібні дружини?
— Не кажіть!.. — вигукнула Серафима Володимирівна. — Ніколи не повірю…
Розмова в цих входила в своє звичне річище, і Олег Данилович потихеньку ретирувався до своєї кімнати. Приліг на ліжко — чекав Наталю і уявляв, як почує в темному коридорі її квапливі кроки, як Наталя стане в дверях, а він підхопиться з ліжка й поцілує її в щічку, та звичне почуття радості й спокою не огортало його. Згадував, як розпитував двох підстаркуватих та балакучих ланок, як розставляв їм вульгарні пастки, і відчував, що не зможе — принаймні сьогодні ввечері — чесно дивитися в Наталині очі. Точно знав: вчинив правильно, й буде цілком справедливо, якщо допоможе викрити шпигуна й ворога, та все я? відчуття того, що торкнувся чогось не дуже чистого, не полишало його. Чомусь згадав, як колись у дитинстві потрапив до закинутого й гнилого сарая і побачив там величезного чорного павука з хрестом на спині. Він торкнувся павука пальцем, той побіг по павутинні, і тоді він розчавив його в кулаці. Одразу зробилося лячно й бридко, так, як зараз, тільки тоді він заплакав і вже через хвилину забув про страшного й підступного павука, а тепер не так уже й просто виправдатися перед самим собою.
