А гріхів у Михайла Олексійовича Павлюка накопичилося вдосталь. От би здивувалися депеушники, якби дізналися, що саме він перевіз через кордон у валізі з подвійним дном частину мобілізаційного плану Київського військового округу. Але про це Павлюк заборонив згадувати навіть самому собі — досить і того, що й Павловський в курсі справи, а Богдан Юліанович старий вовк, його, коли й візьмуть, навряд чи “розколють”: знає, що за військове шпигунство не помилують.

Закусивши смачними білими грибочками, Михайло лукаво зиркнув на Тетяну й позадкував до передпокою. Тетяна Пилипівна одразу здогадалася — для чого, й, округливши очі, подріботіла за ним. Павлюк розчинив саквояж і, загадково позираючи на жінку, почав копирсатися в ньому. Тетяна Пилипівна мимоволі подивилася на велику валізу, повз Павлюкову увагу не пройшов цей погляд, він підморгнув жінці й, зневажливо пнувши валізу ногою, пояснив:

— Там для тебе нічого цікавого. Повна валіза літератури, і я руки обірвав, поки допхав сюди. Журнал “Новь”, паризьке видання для тутешньої інтелігенції.

— “Новь”? — запитала жінка. — А нових мод у цьому журналі нема?

— Суцільна філософія і критика Совдепії. Кажу: для вошивої інтелігенції.

— Знайшли що друкувати! Й заради цього надриватися?

— Ти, Танюшик, у це свого носика не пхай, — просюсюкав Павлюк. — Для такого гарного носика знайдеться щось пікантніше… — Він витягнув із саквояжа щось легке, прозоре, мереживне, змахнув у повітрі з виглядом фокусника й показав на піднятих руках шовкову спідню сорочку.

— Комбінація! — вигукнула Тетяна Пилипівна. — Яке чудо!

— І ще не все: повний комплект для коханої жінки! — Павлюк з тими ж рухами фокусника викинув з саквояжа бюстгалтер і панталони. — І на закуску! — поставив на розчепірену долоню флакон парфумів.

— Любий! — Тетяна Пилипівна потягнулася до дарунків. — Ти завжди знав, що мені подобається.

— Ні, — відсунув дарунки Павлюк. — Тільки приміряти…

— Ну що ти!.. — Тетяна Пилипівна вдала, що засоромилась, однак Павлюк притягнув її до себе й почав розстібати гудзики халата. — Чекай, печеня перестоїть…

— Наплювати на всі печені в світі! — швидко заявив Павлюк.

Тетяна Пилипівна додержувалась такої ж точки зору — позадкувала до спальні, скинула халатик і пірнула під ковдру на місце, вже нагріте Павлюком.

Потім вона приміряла Михайлові дарунки. Мала вигляд в них розкішний, як фешенебельна варшавська пані, й Павлюк дав собі урочисту обіцянку за першої ж нагоди забрати її з собою. Однак знав також, що давав такі обіцянки вже не раз, та весь час щось ставало на заваді. До того ж, після тижневого чи навіть тривалішого перебування в Києві Михайлів запал поступово згасав — що ж, всі чоловіки однакові, й важко суворо засуджувати їх за природну зрадливість.

Обід після любовних утіх виявився вдвічі смачнішим, а горілка із скоринками міцнішою, вони просиділи за столом аж до ночі, а потім у ліжку знову зрозуміли, як скучили одне за одним, — заснули пізно й прокинулися також пізно, задоволені, розімлілі й майже щасливі.

Уранці Павлюк витягнув на вулицю валізу, а Тетяна знайшла візника. Михайло поклав валізу на дно коляски, навіть наступив на неї, наочно демонструючи зневагу до всіх друкованих видань світу, й наказав їхати на Львівську, де була друга конспіративна квартира Павловського. Михайло сів у колясці впівоберта — дивився, чи не посунув хтось за ними. Але вулиця була порожня, тільки гралися неподалік замурзані дітлахи та з’ясовували стосунки жінки з кошиками, повними овочів — видно, поверталися з базару й недобалакали.

Павлюк торкнувся пучками спини візника, наказав:

— Швидше, полтину на чай!

Візник стріпнувся, огрів батогом коняку, та пішла риссю, і Павлюк зітхнув спокійно: тепер їх ніхто не наздожене.

Сподівався застати на Львівській Павловського, але побачив лише Варвару Володимирівну. Ця жінка завжди трохи дратувала Павлюка, подумки називав її недорізаною дворянкою, бо в усьому намагалася зберегти етикет. Подала руку для поцілунку, та Михайло просто потиснув її і запитав, блазнюючи:

— Як живемо, громадянко Виноградова?

Варвара Володимирівна зміряла його з ніг до голови таким поглядом, що інший провалився б крізь підлогу, та Павлюк витримав цей погляд. Більше того, ногою підштовхнув до Виноградової валізу й сказав:

— Приймайте, шановна, передачу з Парижа. А де старий хрін?

Варвара Володимирівна встигла опанувати себе. Торкнулася пучками скронь, легко помасувала їх, це надало їй душевної рівноваги, й вона запитала:

— Маєте на увазі Богдана Юліановича?

— Не головного ж депеушника Лівшиця…

— Ваші жарти ніколи не відзначалися вишуканістю.

— А я не претендую на це.

— Богдан Юліанович захворів.

— У Голосієві?

— Де ж йому ще бути?

— Тоді дозвольте відкланятися. А тут, — знову копнув ногою валізу, — журнал “Новь” — для поширення серед місцевої інтелігенції. Бо робітничий клас його не читатиме.

— Ви поганої думки про пролетаріат, — заперечила Виноградова. — Більшовики наобіцяли йому золоті гори, а дали неп, саме тепер і потрібна наша агітація.

— Щасливий, хто вірить, — пробуркотів Павлюк. Сам він уже давно не вірив ні в бога, ні в чорта. — Отже, дозвольте відкланятися, громадянко Виноградова. — Подав Варварі Володимирівні руку, та вона удала, що не помітила її: схилилася над валізою і почала відчиняти замки.

— Гребуєте?.. — Усе ж Павлюк трохи розлютився. — А гроші все ж візьмете?

— У вас — ні.

— Не все одно, сьогодні передам їх Павловському, потім однаково прилипнуть до ваших випещених рук. А знаєте, за що гроші й звідки? За військову інформацію, Варваро Володимирівно. І одержано їх за кордоном, тобто за звичайне шпигунство. І мені б хотілося довідатися, як мириться з цим ваша вишукана дворянська совість?

Виноградова підвела на Павлюка очі, повні зневаги. Як пояснити цьому бидлу, що вона не зраджує Росію, а захищає її? І бере гроші тільки тому, що не має інших засобів для існування? Що вона з величезним задоволенням відмовилася б від подачок Павловського і працювала б безкоштовно, тільки заради ідеї, заради багатостраждальної Росії та її змученого та обдуреного народу?

Однак навряд чи цей самовпевнений і обмежений тип зрозуміє її…

Але Павлюк збагнув, які саме почуття переповнюють Виноградову, проте йому було начхати на них — нахабно посміхнувся і вийшов, щосили грюкнувши дверима.

І відразу забув про Виноградову. Як забував про все, що приносило прикрощі. Навіщо самому собі плювати в душу — для цього й так знайдеться стільки бажаючих!

Богдан Юліанович справді хворів і лежав у ліжку змарнілий. Жінка, яка ходила за ним, повідомила, що старий скаржиться на сильний біль у шлунку й вже давно не підводиться. Але, побачивши Михайла, Павловський пожвавішав, сів, спершись на подушки, й почав розпитувати про поїздку. Дбайливо порахував привезені Павлюком гроші, заховав під подушку й тільки після цього сказав так, наче йшлося про дрібниці:

— Мої справи, Михайле, погані, мабуть, я скоро помру. — Побачивши заперечливий Павлюковий жест, додав з притиском: — Слухай і не перебивай. Отже, готуватимемося до найгіршого. У разі моєї смерті обов’язки по організації зв’язку з Центром дії та польською контррозвідкою перейме Варвара Володимирівна. Знаю, у тебе з нею взаємини не вельми гарні, й, взагалі, краще було б знайти мужчину, але кого? Ти не погодишся, та й для чого тобі? Грошей маєш не менше, ніж я, навіть більше, до того ж — воля. Фігаро тут, Фігаро там… Я б і сам з задоволенням помінявся з тобою. Коротше, кращої кандидатури, ніж Виноградова, немає. Передаси в Парижі й Варшаві: всі контакти через неї, підпільне прізвисько її — “Соломон”. Ясно?

— Рано ховаєте себе, Богдану Юліановичу. І я абсолютно певен…

— Не викараскаюсь я, Мишко… — Павловський закашлявся. — А справи хочу лишити в ажурі. Варвара знає всі ходи й виходи, тримає зв’язок з Чебаковим, а тепер я передам їй і Яковлєва. А через Яковлєва… — Богдан Юліанович затнувся, та Павлюк збагнув, що саме він має на увазі, і додав упевнено: