їхні закони заборонять йому виявляти своє ім'я як автора? Нічого! Авторство бадьорих гімнів волі, сміливих маршів, що зватимуть до боротьби, симфоній в честь перемоги перейде на народ.

Хай тоді спробує сигуранца заарештувати і посадити в тюрму весь народ!

Ось вона, вірна, невідступна супутниця революції — пісня! В усі епохи вона живила дух повстанців і вела їх на боротьбу, в наступ проти гнобителів.

І ось покликання всього Дарчиного життя: зберегти народові ще один талант і скерувати (ой, нелегка це місія, Дан) на боротьбу за народне визволення.

Чи може бути більш почесна роль в житті для звичайної, без особливих обдарувань людини, якою є Дарка?

Не фантазуй, не фантазуй, ти, гаряча голово, гудить сама себе Дарка, бо вимріяне нею майбутнє здається їй нездійсненним через надмір хорошого. Ні-ні… Тоді життя перетворилося б. в казку, а такого не буває…

Стривай, а хто сказав, що такого не буває?

Р. К. он пише, що не тільки буває, але напевно буде, коли люди доброї волі дружно прикладуть до цього свої уми і совість.

Три місяці скоро, як Дарка покинула Чернівці. За цей час не написала вона до Данка жодної листівки і від нього не мала жодної вістки, крім того, що їй Наталка написала. Дарка розуміла, що першими пишуть ті, хто від'їжджає, а не ті, що залишаються. Але це була слабка оборона для її зраненого серця. Коли б у Данка було справжнє бажання написати їй, то він не брав би до уваги цю формальну причину. Він давно дізнався б про її адресу. О, для прагнучого немає перешкод! Тепер Дарка вирішила написати до нього перша. Коли засіла за стіл перед чистим листком паперу, відчула, як важко буде писати цього короткого, мимоволі сухуватого листа.

Дошкуляло все ж таки, що вона мусить робити перший крок до зближення. Де б він не був, дорога до нього буде завжди та сама, що від нього до неї. Ранило дівочу гордість, що він витримав тоді, коли вона скоряється. Та й тут на допомогу прийшла «Царівна»: «Покора тільки у любові має сенс», а тут ішлося не тільки про її особисту любов, але й про ту другу, всеохоплюючу!

Довго писала той короткий, з кожним обдуманим словом лист. Побігла, вкинула у поштову скриньку і, не повернувшись ще додому, вже внутрішньо чекала на відповідь.

Вночі в ліжку обчислила, що лист до Чернівців повинен іти не довше як три дні. Три туди, три назад — це разом шість. Це тиждень для заокруглення. Чотири, аж чотири дні дає Дарка Данкові для того, щоб прочитати, подумати й відповісти на її лист. Отже, найпізніше — через десять днів від нього повинна прийти відповідь!

Це остаточний термін. Але якщо Данко захоче відписати їй того самого дня, а таке може бути, то вона отримає лист сьомого, ба навіть уже шостого дня.

Ні шостого, ні сьомого дня листа не було. Восьмого дня прийшов лист від Наталки. Лист цей справив тяжке враження на Дарку. Наталка шифром повідомила Дарку, що Орест дістав десять років тюремного ув'язнення. «Мій друг поїхав на відпочинок на десять днів». Його перевозять у горезвісну тюрму в Йонештах. І хоч там немає гімназії, а лише якісь підготовчі курси до екзаменів на атестат учительської семінарії, Наталка теж поїде туди. Тим паче що місцевість, як не дивно, відзначається добрим кліматом.

Наталчин лист дихав спокоєм. Вона, як здогадувалася Дарка, була вже заздалегідь підготовлена до вироку. Повідомляючи про цей болісний факт, вона могла паралельно писати й про зовсім незначні, але в якійсь мірі цікаві для Дарки, що перебувала на чужині, речі. Наприклад: Івонко Рахміструк вступив на медичний факультет у Бухаресті і, якщо вірити слухам, заручився перед тим з Лідкою Дуткою.

Так, це новина! Гиньо Іванчук добився того, що його прийняли до студентської корпорації «Запорожці» за законом винятку, бо він не студент. Тепер він ходить у форменій шапці, з барвистою стрічкою через груди й проявляє свою діяльність у тому, що вже двічі брав участь в єврейських погромах. Це були поки що всі новини з Чернівців. Ага, ще одна! Міці Коляска вийшла заміж. Наталка випадково зустрілася з нею. Міці просила передати всім товаришкам, що вона обов'язково дотримає свого слова відносно обіцяного потрійного морозива. Доведеться тільки підождати до літа. Привіт від брата.

«Привіт і спасибі твоєму братові», — подумала Дарка, але на лист відповіла не скоро.

Настав дев'ятий ранок, а відповіді від Данка ще не було.

Штефанештівський листоноша, обідраний підліток у пишній баранячій шапці (єдина цінна річ на ньому), запізнювався з доставкою листів більше ніж на півдоби.

Пошта з Чернівців (про все Дарка розвідала, все тепер уже знала!) приходила опівдні. Щоб не переривати робочого дня, Думітраке являвся на поштамт пізно ввечері, забирав пошту до себе до хати, а на другий день, щоб не скорочувати робочий день, вдосвіта розносив її адресатам.

Дарка завжди отримувала пошту вранці, перед тим як ішла в школу. Цими днями Дарка і снідала, і одягалася, і зачісувалася біля вікна. Дещо заспокоювалася лише тоді, коли гостроверха шапка Думітраке пропливала мимо хвіртки їх садиби.

Минув десятий день, а відповіді не було. Напруження Дарки дійшло до тієї межі, де вже повинен наступити або вибух, або цілковита апатія. Свідомість, що лист від Данка прийшов би опівдні й, замість того щоб відразу потрапити до її рук, має лежати ще цілу ніч у торбі Думітраке, була для Дарки просто нестерпною.

Дарка вирішила не чекати, а діяти. Невиразно буркнувши Зої, що їй, мовляв, треба до Ілони в шкільних справах, Дарка подалася під будинок пошти, щоб там перехопити Думітраке. Хотіла домовитися з ним (натякнувши йому про нагороду), щоб приносив усі листи, адресовані на її ім'я, зразу ж після одержання кореспонденції. Та чи прийшла вона надто рано, чи спізнилася, одним словом, того дня їй не пощастило побачити Думітраке. Дарка, може, з годину крутилася біля поштового будинку і, розчарована, засмучена, повернулася додому.

По дорозі не лише прийшла до деякої рівноваги, але й почала збоку дивитися на свою мандрівку на поштамт так, як подивилися б на неї мама чи бабуся.

Права бабуся, що називає її нестриманою, запальною істотою. Якими очима подивився б на неї той самий сопливий Думітраке, коли б вона просила його принести їй вночі лист, на який вона чекає… А що, якби той лист взагалі не прийшов? Тоді мусила б заради пристойності вдати, що перший-ліпший лист, що прийде на її ім'я, це, власне, той важливий? А потім — де гарантія, що хлопчисько не поділився б своїми міркуваннями з цього приводу з Зоїними сусідами?

І Дарка вже була майже задоволена, що їй не довелося зустріти Думітраке.

Отак, знайшовши бодай зернятко задоволення у своїй загальній невдачі, вона, сяк-так утихомирена, повернулася до хати.

Зоя зустріла її з зосередженим, виразно чимсь стурбованим лицем. Тривога била з її розгублених, звичайно таких спокійних очей.

— Що сталося?

— Це я тебе хочу спитати, — Зоя тримала руки за спиною, очевидно ховаючи щось від Дарки. — Даріко, хто дав тобі «ерку»? Від кого ти дістала її, оце я хочу знати?..

Дарка не те що не розуміла, але й здогадатися не могла, чого від неї хочуть. Не знала, що означає оте дивне слово «ерка».

Дарка зморщила губи: не розуміла. Тоді Зоя простягла їй брошуру Р. К., яку Дарка перед своїм відходом з хати забула на столі.

— А… Ти це називаєш «еркою»! Це не має значення, хто мені її дав. Моя необережність, що я залишила її на столі… а ти поспішила поцікавитися…

— Еге ж, я показала себе настільки некультурною, що тицьнула носа не в свої справи. Досить вже я попеклася на своєму братикові… досить! Ти мені скажи, хто тобі дав її?

— Зоє, — спробувала Дарка по-хорошому, — ти повинна мене зрозуміти. Я не можу тобі сказати, хто мені це дав, бо та людина могла б мати неприємності, розумієш?

— А, — ще дужче розізлилася Зоя, — ти волієш, щоб я мала неприємності. Зараз… тут же говори мені, хто тобі дав цю заразу, а то…

Дарка зміряла її презирливим поглядом: