Данко відразу зрозумів її і зробив ще більшу необережність: взяв рукою її голову і, нагинаючи її до свого вуха, прошепотів:

— Тоді телеграфуй мені…

Збентежена відчайдушною сміливістю Данка, Дарка виривається від нього, для безпеки відгороджується хвірткою (зовсім здичавів хлопчисько на човні!) і киває головою, що так, що буде телеграфувати, хоч заздалегідь знає, що цього не буде.

Невже він не розуміє, що Веренчанка — це село, а не місто? Невже він не догадується, що коли б Дарка справді подала тут на пошті телеграму на його адресу, то ще цього самого дня знали б про це дід, та баба, та ціла громада?

Дарка миттю знаходить куди кращий, куди певніший спосіб порозуміння з Данком: коли вона приїде у Чернівці, піде до Стефка Підгірського, а той уже повідомить про те, що вона приїхала і куди прийти на побачення з нею.

Поки що хай здається Данкові, що вона справді вже настільки незалежна від мами-тата, що може вільно умовлятися телеграфно з хлопцями, як доросла особа.

Ще про одне хотілося б заговорити Дарці з Данком. Не знає тільки, як підійти до цієї розмови. Почуття справедливості підказує Дарці, що вона не має жодного права питати його про ці справи. У Чернівцях чекає на Данка не тільки музична школа, але й Лучіка Джорджеску.

Дарка заходить здалеку:

— Ти, напевно, вже стужився за своєю музичною школою?..

— О так, — відверто признається Данко, — відчуваю іноді брак повітря нашого концертного залу… Ти ще ніколи не виступала на сцені? Ні? Так ти не знаєш цього особливого почуття, коли стоїш перед прірвою темного залу і чекаєш, що нагряне на тебе звідтіль… Але в цьому році я готуюся до атестату зрілості і музика хай вибачить мені…

«Музика то вибачить, але чи вибачить вона?»

В Данка спостережливе око. Він відразу помітив зміну в настрої Дарки.

— Не можна нічого поганого думати, Дарцю, — погрожує їй пальцем, — бо тоді матимеш справу зі мною…

Дарка засоромлена: її впіймали на гарячому, але щаслива. Вона опускає повіки й тільки збирається підняти їх знову і ще раз переконатися, що не можна не вірити його очам, як за спиною звучить бабцин голос:

— Дарцю, а ку-ку? Ану подивись, хто тебе чекає! Скажи, Славуню, Дарці, скажи: «Па-па».

— Па-па, — лепече Славочка.

Ясно, що Дарці не пасувало далі стояти з Данком. Обоє вони були такі збентежені зайвим свідком їх розмови, що навіть не подали одне одному руки.

Данко зняв кашкет, щоб привітатися з бабцею, і так вже й не надів його на голову.

Дарка кипіла вся з досади на бабцину безтактність. Стільки років прожити на білому світі й досі ще не знати, що годиться, а чого не годиться! Та, згадавши, що бабця дійшла до тієї межі віку, поза якою втрачається вже контроль над своїми словами і вчинками, Дарка вибачає бабці.

На другий день Дарка прокинулася удосвіта. За вікном стояла сіра пелена, де-не-де тільки пронизана червоними нитками сонця. Обережно, щоб не наробити шуму, Дарка встала з ліжка і, накинувши на себе простирало, тихенько відчинила вікно й перехилилася у садок.

Сад ще спав. Дерева від ранкового холоду постулювалися, як тюльпани. Роса на траві мала вже полиновий колір перших приморозків.

Закінчувалася п'ята година. Ранковий поїзд на Чернівці відходить через три години. Данко звечора завів будильник і тому тепер, напевно, ще безтурботно спить. Дарка уявила собі на подушці його загоріле, з лущинкою на носі лице, чуб у вихорах. Материнське чуття підступило до серця:

«Ти спи, я охоронятиму твій сон».

Стояла, спершись на підвіконня, а в думках — коло нього, аж поки він прокинувся, умився, зібрав свої речі. Коли ж Данко сів снідати, Дарка відступила від нього, бо настав день і всі в хаті (за винятком Славочки) піднялися на ноги.

Все ж таки не в силі була Дарка сидіти в хаті в той ранок. Вона ходила по садку і, щоб не викликати ні в кого підозріння, поралася біля айстр, виполюючи поміж ними бур'яни, підпираючи слабших сильнішими.

«Прийде такий час, що, як його наречена, я матиму право на очах усіх проводжати його з квітами на вокзал. І ніхто не осудить, а будуть усі дивуватися і заздрити, що мені випало щастя бути його нареченою…»

І зараз же чує Дарка тверезий голос мами або бабці, хоч їх самих і близько немає:

«Дурне надією багатіє… Мрії, мрії, все це тільки мрії…»

«Не буду мріяти, — дає собі клятву Дарка, — не буду полохати своєї долі. Хай вона сама вирішує».

Четвертий день, як Данка немає у Веренчанці. Дарця носиться з томиком Кобилянської, як з молитовником. Тепер для кожного поруху свого серця знаходить вона відповідне місце в цій книзі!

Четвертий день нема Данка, і Дарка читає: «Був і нема», а перед тим: «Чи ти, Марто, не згубилася коли у своїм житті від своєї матері у великім місті? Я згубилася раз семилітньою дитиною — і таку розпуку, і жаль, і страх той відчувала я вдруге лише тоді, коли побачилася раптом без нього».

Четвертого дня понад вечір приходить коротка, проте ясна відповідь телеграфом від домнішори Зої: «Прийнята заочно. Телеграфуйте день приїзду».

— Поїдеш полудневим поїздом, — практично вирішує мама, — матимеш ще півтори години до бухарестського поїзда. От і добре.

— Я хотіла б, мамцю, поїхати ранковим поїздом, — каже Дарка, намагаючись зберегти зовнішньо спокійний вигляд.

— А чого тобі їхати ранішнім? Ранішній бухарестський ти не впіймаєш, бо він відходить на двадцять хвилин швидше від веренчанського. А чекати тобі цілий день до восьмої години вечора у Чернівцях немає й найменшого сенсу.

«Сенс-то є, мамо. Насамперед я домовилася зустрітися з Данком. Твоя рація: не треба було цього робити, але коли вже зробила, то, сама погодишся, треба дотримати слова. Але це ще не все. Там ще є й Наталка. А Наталка, мамо, це не просто товаришка по школі. Це ще й наш гурток. Не можу ж я від'їхати у Штефанешті, не попрощавшись з ними всіма і взагалі не вирішивши питання, як нам далі бути…»

А мама допитувалася:

— І кого маєш там такого близького? На Лідку ти завжди нарікала. Не хотіла навіть у цьому році бути на станції в них… Про Стефу Сидір ти останнім часом теж менше згадувала. Хто там у тебе такий близький, що через нього не хочеш на день більше дома побути? Я не бачу причини, чому б тобі не поїхати полудневим поїздом…

Дарчині очі, рожеві від сліз, молять маму: «Пощади мене, пощади! Я ж не можу тобі всього сказати. Будь чуйною, мамо. Зрозумій, що є речі, про які навіть мамі не можна говорити».

Та мама безпощадна. Страх, щоб Дарка не виявила себе дівчиною без амбіції, робить маму невмолимою. Вона нічого так не боїться, як того, щоб не насміялися з її дитини.

І тут мусив втрутитися татко. Правда, він не розумів Дарки так само, як і мама, проте у справах доброї поведінки він був поблажливіший за маму. В татка питання «личить» чи «не личить» не належали до принципових, і тому він розправлявся з ними простіше.

— Климцю, та дай дитині попрощатися з тими вулицями, що ходила ними колись. Хай подивиться Дарця в останній раз на Прут з Домнику. Хай попрощається з товаришками… Ще й цього жалкувати дитині? Я ж їду з нею. Посаджу її у бухарестський поїзд — про що може ще бути мова? — говорить татко, що слід розуміти так: «Навіть коли б у Дарки був там у Чернівцях хтось, з ким їй спеціально хочеться побачитись, то будь спокійна. Я ж буду там і за всім дивитимусь пильним оком».

— Так? — повертає мама до Дарки своє строге (як не пасує воно до тих пухлих маминих губ!) лице. — Так?

— Ні! — і собі різко відповідає Дарка на питання, якого мама не наважилася висловити словами. — В мене є там одна справа (думала про гурток, щоб перед собою самою не бути негідницею, яка обманює рідну маму), і прошу мене навіть не відраджувати, бо я все одно зупинюся, бо… бо… мушу.

В Дарчиній постаті було стільки непохитності, що мама подивилася на неї довгим, повним догани поглядом і не спитала, яка це справа.

Не спитала, але і взагалі не мала бажання розмовляти більше з таким впертюхом, з таким непокірним, зухвалим створінням, як її старша дочка.