Це не прохання, не треба себе обдурювати, що йому потрібно дуже, смертельно потрібно, щоб вона їхала разом з ними. Ні, це просто та чемність, що спонукає незнайомих людей давати один одному місце в вагоні: «Будь ласка, може, сядете, ми посунемося!»

Дарка уявляє собі, як це приємно стояти з милим біля вікна у вагоні, прохукувати кружальце в шибі і дивитися на танець червоних іскор у пітьмі. А поїзд туркотить… І щоб почути слово, треба нахиляти голову до голови.

— Я теж поїду в суботу…

— Ти мала мені щось сказати? — пригадує раптом Данко.

І це раптове питання вириває від Дарки відповідь, яка лякає навіть Дарку:

— З ким ти повертався минулого понеділка з уроку музики?

Як же це сталося, що вона спитала саме про те, про що не хотіла, про що заприсягалася собі ніколи не згадувати?

Данко мусить задуматися так, начебто не проводжав він Лучіки щопонеділка і четверга.

— Минулого понеділка? Ах, я проводжав панну Джорджеску… Цю, що грає зі мною в дуеті.

Дарка відчуває, що він волів би не торкатися цієї справи. Відчуває і те, що вона мусить, власне мусить, поговорити про цю Лучіку, хоч кожне питання і кожна відповідь вражають її так, мовби хтось перерізував волокнинки її серця.

— Вона сама просила, щоб ти її проводжав додому?

Данко не забуває про своє добре виховання навіть в цьому перехресному вогні Дарчиних питань.

— Хіба годиться, щоб дівчина сама просила хлопця?

Дарка думає: «В мене колись, мабуть, серце розірветься від цієї безсоромної правдивості. Міг би хоч трохи серця мати і хоч дрібочку збрехати мені».

— Данко, а чого ти її проводжав додому? Не було ще ані темно, ані пізно…

Данко жмурить очі від сміху, що вже трясе його:

— Звідки ти можеш, Дарцю, знати? Може, було темно й пізно? — Але вмить каже по-людяному: — Вона така весела, оця домнішора Лучіка! Її всі студенти з інституту хочуть проводжати, але вона не хоче з будь-ким іти…

Коли б не ця болюча Данкова правдивість, ці слова можна прийняти за чванькуватість.

«Даночку, я прошу тебе… я не хочу!..» Та сором, дошкульний сором стуляє Дарці вуста, а коли вона знову розкриває їх, то вони вже щось зовсім інше говорять:

— Ти не повинен з нею ходити! Це сором, що ти з нею ходиш! Адже вона — дочка префекта!

Данко підводить брови вгору, і від цього немов розширюються його зіниці:

— І що з того, що вона дочка префекта?

Як? Оцей її найсильніший аргумент, що мав Данка переконати, засоромити, протверезити від цієї небезпечної симпатії до дочки префекта, відскакує від його свідомості, мов горох від стіни?

— Румуни наші вороги… Знаєш вже, що з того? — каже Дарка, а водночас думає: «Пан Локуіца не ворог. Пан Локуіца — ні, а префект Джорджеску — напевно ворог».

Данкові смішно.

— О, можеш бути певна, що Лучіка не з моїх ворогів! Ха… ха!.. Лучіка — мій ворог! Що ти говориш, Дарцю? Знай, що в них дами з товариства не пхають носа в політику. Вони займаються тільки тим, чим належить займатися дамам… Вони намагаються бути гарними, шикарними, бавляться… Коли б ти знала, як румунські дами з товариства вміють пити вино! За таких «ворогів» можеш зовсім спокійна бути. Чекай, — пригадує він щось, — а може, моя маленька наречена ревнує?

Вражена гордість вибухає, мов водограй:

— Я ревную? До кого? До цієї Лучіки, що буде, що буде так, як її мама, малюватися і сидіти тільки біля дзеркала… До цієї кітки мала б я бути ревнивою? До цієї мальованки?

— Зате моя Дарця почепить собі шаблю і піде за неньку Україну воювати!

— Данку! — скрикує Дарка. — Як ти смієш сміятися з таких справ?!

Данко глянув на неї, начеб хотів запитати: з чого сміятися? Бере Дарку за руку, щоб виправдатися, вияснити, що він не мав на думці її вразити. Але Дарка вириває свою руку, майже викручує її, щоб тільки звільнитися від нього.

— Пусти… пусти мене! Ти нічого не знаєш, що діється. Іди собі, Данку… Іди собі тепер, ми поговоримо про все дома… у Веренчанці…

— Як хочеш… Я скажу тобі тільки те, що ти стаєш неможлива і з тим треба покінчити…

Знизує плечима, скидає кашкет і залишає Дарку.

Він сказав, що треба покінчити? Він таке сказав?

І несподівано звідкись мінливий вогник надії: ця розмова у Веренчанці. Тільки у їхній Веренчанці може ще багато що на краще змінитися!

Все сталося точнісінько так, як бажав собі тато: Дарка дала Підгірському гроші на квиток і доручила сховати його разом зі своїм та Орисьчиним. Гіркого мигдалю і рому мамі не купила. Забула. Зовсім забула. Хіба мало має в голові? Нагадала собі в останню хвилину перед від'їздом, коли при пакуванні випав мамин лист з книжки. Пані потішила, що мигдаль можна замінити ядерцями з слив, а ром можна буде й у Веренчанці дістати. Хіба нема там корчми?

Стефко Підгірський заїхав по Дарку саночками. Був уже пізній вечір. Голови ліхтарів та пасма жовтогарячого світла з вітрин освічували людям доріжки по тротуарах. Повітря пахло свіжим, чистим снігом, як травами. Задзеленькотіли дзвіночки, й санки посунулися по гладкій дорозі. Дарка заплющила очі: отак линути під музику цих дзвіночків і не мати на серці ні двійки, ані маминих сліз, ані свого осиротілого майбутнього.

Ориська всю дорогу до станції молола щось безнастанно. Стефко поводився тихенько, мовби його між ними не було.

Через якийсь час Дарка розплющила очі і вперше за їх знайомство подивилася поглядом просто у вічі Стефкові (сидів напроти Дарки на лавочці): як багато передумало це чоло, як багато оці очі перетерпіли з того часу, як Ляля Данилюк виїхала до Відня!

На вокзал приїхали за сім хвилин до від'їзду поїзда. Як входили до вагона, налетів з чемоданом і високо піднятим коміром Данко.

— Данко, — зачепив його Стефко, — Веренчанка їде в цьому вагоні!

— Я пересяду до вас, мабуть, пізніше, бо до Кіцмані матиму товариство!

Ориська подивилася пильно на Дарку. Хотіла про щось спитати, але, мабуть, вразило її Дарчине нещасливе обличчя, бо тільки шепнула з сердечним співчуттям:

— Не бери собі так до серця, Дарцю… Він так тобі навмисне робить! А ти знаєш, що, кого любиш, тому завжди хочеться трохи дошкулити.

— Ой Орисю!..

Дарчине просте серце не розуміло такої гри.

Поїзд гуркотів, і десь, мабуть, летіли іскри з паровоза. Тільки не було з ким прохукувати у замерзлій шибці кружальця…

Коли поїзд рушив з станції Кіцмань, до вагона, що в ньому їхала Дарка, ніхто не пересів.

У Веренчанці чекали на Дарку тато, мама. Мама видалася Дарці якась така відмоложена, така свіжа, що вона кинулась їй на шию, щоб тільки вицілувати це молоде, як у дівчини, гарне личко.

— Ти мене, мамцик, з'їси, коли про щось дізнаєшся!

— Що таке, Дарчику? — вже стривожилася мама.

— Ти знаєш, я не купила ні мигдалю, ні рому… І все дивувалася, звідки в мене зайві гроші…

— Дурниця, — засміялася весело мама, яка, видно, була вже приготувалася до гіршого. — А з татком чому ти не вітаєшся?

— Ах, правда!

Тато стояв з батогом у руці біля саней.

— Я маю таткові так багато розповідати!.. — притулилася Дарка до таткового лиця.

— Дитино моя! — і татко поцілував ще раз Дарку в чоло.

Вдома світилося аж у двох кімнатах. Це, безсумнівно, в Дарчину честь. Бабуня не могла вийти назустріч навіть тоді, коли санки заїхали під хату. Зате коли Дарка проходила повз вікно, бабуня підняла вгору до вікна велику, в синій пелеринці, ляльку. Перше, що впало Дарці у вічі, це те, що Славочка показалася такою гарною, як намальована. Дарка заговорила до неї, і ця лялечка посміхнулася. Так вони при першій зустрічі визнали себе рідними сестрами і виявили взаємну любов.

Але через хвилину ця Лялечка починає кривити свої беззубі устонька, немов настроює їх до щораз більшого плачу. Потім цей плач переходить у вереск, і всі — мама, бабуня, Гафія — забувають про Дарку і кудкудакають коло Славочки. Татко розпрягає коні, і Дарка стоїть сама, наче зайва в цій хаті! Навіщо вона тут? Хто нею займається? Кому в голові, що вона приїхала з школи додому, де не була більше як півроку? О, яка вона, Дарка, була дурна, коли уявляла собі, що всі її тут чекають, що всі будуть наввипередки розпитувати її!