Оріховська кладе свою долоню на її руку:

— Я маю велике «дуже добре», але це одно й те ж…

«Але ж мене не питали, — заспокоює саму себе Дарка, — адже мене ні разу усно не питали… Я можу усно відповісти на «дуже добре». Навіть коли б я мала письмово «погано», то він не має права дати двійку за чверть. Це було б крайнє беззаконня! Ні, навіть такому румунові, що нікого не боїться тут, навіть йому не можна цього робити. Татусь міг би звернутися до директора, до візитатора, до самого міністра. Мене ж не питали… Ані разу не питали», — відчайдушно захищається Дарка.

— Я не була ані разу питана, — каже Дарка нарешті Оріховській і знову чує відповідь, яка не заспокоює її:

— Я ж була питана — і що з того? На одне виходить…

Чистилище триває й після дзвінка. Нарешті, коли ноги під партами почали ставати дедалі нетерпеливішими, а лавки надто часто поскрипувати, Мігалаке виходить. На порозі поправляє пальто, що зсунулося в нього з одного плеча, і каже, що домнішори не повинні так зневірятися. Багато з них має ще час і ще насидиться у п'ятому класі. Еге ж!..

Як тільки Мігалаке зникає в коридорі, п'ятий клас змовкає. Всі в німому нерішучому очікуванні дивляться на Оріховську. Їй завдалася найбільша кривда, вона послужила за найяскравіший приклад, як у цій своїй, рідній школі потоптано всяку справедливість.

Ще ніколи сваволя вчителя не була така неприкрита. Правда, в історії української Чернівецької гімназії записані чорним імена кількох учителів — одного філолога, одного математика і ще одного історика (цей, відколи учні його покропили в Пруті, зав'язавши спершу в мішок, став добрішим), які вважали, що доля учня — в їхніх руках. Але навіть у тих чорних типів кожне «погано» було принаймні формально законне. Ще ніколи в цих мурах не лунало з уст жодного вчителя таке цинічне, визивне:

— Дав я тобі двійку, бо мені так хотілося, а ти можеш іти скаржитися на мене хоч до бога.

Сьогодні довелося сприйняти цей удар від румуна-недоучки. Удар, який може викликати тільки дві протилежні реакції: придавити до самої землі або розпалити до боротьби.

Тому тепер всі дивляться на Оріховську. Вона і ніхто інший мусить бути тією, що перша дасть гасло.

Дарка тихенько, незалежно від подій, питає в себе, що буде тепер з нею, і не чує відповіді на своє запитання. Вона почуває те ж, що і всі: всі вони, як готові до походу солдати, чекають тільки на знак від свого командира — Оріховської.

Дарці хочеться заглянути тепер в Орисьчині очі, але їх нема. Ориська так глибоко прикрила їх повіками, так міцно, так щільно обгородила лоб і скроні долонями, що Дарка бачить тільки проділ посередині Орисьчиної голови.

Оріховська підводиться на весь зріст, і всі голови, крім Орисьчиної, повертаються до неї. Вона тре рукою чоло, наче випогіднює його. Закидає голову назад і обертається до класу усміхненим обличчям.

Так! Оріховська сміється!

Але ж це не те, чого чекали від неї. Мала Кентнер з жалісним, розчарованим обличчям повертається на всі боки: що це?

На задніх партах хтось шарудить папером, шукає сніданок.

Вся напруга, все важливе й смертельно небезпечне розряджується від цієї усмішки Оріховської. Навіть Стефа Сидір, зв'язана з Оріховською якимись таємними, нерозгаданими вузлами, у здивуванні морщить свій гарний, як цяцька з цукру, ніс.

Оріховська, не перестаючи посміхатися, прямує до печі. Тут її місце. Звідси, як з балкона, бачить вона перед собою всіх. Тут, з цього місця, хоче вона сказати щось до класу. Вона закладає руки за спину і недбалим, анітрохи не поважним голосом звертається насамперед до Кентнер:

— Ти хотіла б, Ольго, щоб я плакала? Сміхун з тебе! Так Мігалаке не поставив мені «погано» з румунської. Він файний хлоп, правда, Підгірська? Він знає, що вмію те, що він каже нам вміти. Але треба було якось покарати мене за те, що мені не подобається Тудоряну із своїми поезіями. Навіть наша Романовська після сьогоднішньої двійки буде підписуватися «Романовські». Мігалаке знає, що робить. Я певна, що якби він зараз повернувся до класу і спитав, кому подобається, що ми вивчаємо румунську мову, як папуги, мало що розуміючи з того, то три чверті класу підняли б руки догори…

— Не маєш права ображати нас! Яким правом говориш, що ми… що ми всі… Ти не маєш знати, що кожна з нас окремо думає…

Оріховська серйознішає:

— Тебе справді ображають мої слова, Косован? Це добре. Можливо, що трапиться нагода показати Мігалаке, що ми його любимо так, як він нас. Побачимо, скільки тоді з вас пам'ятатиме про сьогоднішній день. Ти, Романовська, не сміши себе і не посилай батька до директора, бо тут директором є Мігалаке, а не Кваснюк… Зрештою це все одно…

— Неправда… директор українець, — зауважила похапцем Кентнер.

Хтось розсміявся з цієї очевидної правди. Тільки Оріховська здивувалася:

— Так? Що ти кажеш?

Лідка і в цю хвилину не могла тримати свого язичка.

— І ти будеш мати, — запитала вона лукаво Оріховську, — «незадовільно» в свідоцтві? Ти?

— Або що? Ми тільки помінялися балами з Підгірською. Не дивіться на мене, як на диво якесь. Ідіть провітріться, бо зараз на урок задзвонять…

Але ніхто не мав бажання рухатися з місця. Навіть ті, що не люблять важкої атмосфери в класі, стирчать чогось у приміщенні.

Тоді Стефа Сидір вдарила долонею по парті:

— Ви що? Обернулися в каміння, чи що? Гайда на перерву! Наталко!

Вона бравурним рухом тягне за собою Оріховську. Дарка бачить, як ця недоступна, горда Оріховська відвернула вбік лице і крадькома витерла непрохану сльозинку.

«Якби я могла так мужньо терпіти, як вона! Якби можна цього навчитися», — із заздрістю подумала Дарка. Вона стояла біля одвірка, і ніхто не звернув на неї уваги.

Дарка воліла думати про Оріховську, воліла роз'ятрювати своє самолюбство, яке раз у раз ранила Стефа, ніж думати про сподівану двійку, що нависла над нею. Тільки про це не чути, тільки від цього чим-небудь і ким-небудь відігнати свої думки!

На уроці української мови знову трапилася незначна подія.

Коли дівчата подали вірші, які вони зобов'язалися надпрограмно вдома вивчити, Івасюк ще раз прочитав назви творів і прізвища учениць.

Тоді встала Оріховська:

— Сталася помилка, прошу пана професора. Я подала політичні поеми Шевченка, а не балади.

Учитель Івасюк глянув ще раз у список.

— Оріховська, ви подали балади…

— Ні, прошу пана професора…

Івасюк відклав окуляри і список:

— Чому ви не хочете зрозуміти мене, Оріховська? Вам дістанеться вдосталь на цій конференції учителів і без політичних поем…

Оріховська залишилася непримиренна:

— Коли так… то прошу мене взагалі викреслити…

Учитель без дальшого слова взяв олівець і одним розчерком викреслив у зошиті те, що треба.

Потім, не звертаючи уваги на клас, пішов до вікна, сперся руками об лутку й так стояв хвилину, дві, три, чотири… Клас теж наче перестав жити. Навіть ті, що нічого не зрозуміли, сиділи в якомусь спокої. Клас наповнила тиша, немов біля ліжка тяжкохворого. Було в тій тиші німе порозуміння, взаємне співчуття і підбадьорювання.

Учитель повернувся до класу, зовсім опанувавши собою. Урок пішов своєю доріжкою.

— Самі не знаємо, хто наш приятель, — шепнула Оріховська Дарці, киваючи на Івасюка.

Дарка стрепенулася: чи це до неї? До неї, до Дарки?

Дарка зрозуміла, що Оріховська в цю хвилину відкрила їй таємницю і цією таємницею зв'язала якимсь нерозгаданим способом себе з нею.

Давно вже не було таких важких, таких тоскних днів, як ця середа.

А втім, не треба бути несправедливим. Тієї самої важкої середи після обіду Данко прийшов до Дарки.

Прийшов у мокрих черевиках і довго маніжився в коридорі, доки згодився зайти до кімнати: треба шанувати працю господинь. Дарці відразу згадалася його мама-німкеня, яка, як говорила Дарчина мати, шанує більше порядок, ніж нерви свого чоловіка.

Данко з порога заявив, що він по справах. Трохи образливо. Так, наче вони не друзі, не з одного села, наче Данко не міг до неї заглянути і без справи. І зараз же себе втішає: напевно, в нього й серйозної справи немає, а сказав тільки так, щоб якось виправдати себе перед панею і Лідкою.