— За те, дитино, що був чесною людиною… От!

Світоньку, невже ж такі часи настали, що немає життя чесним людям на цій землі? І татко, наче для пояснення чи виправдання перед своєю дитиною, що він ще працює, тоді як усіх чесних і порядних людей виганяють з роботи, розповідає таку історію про пана Локуіцу.

На початку цього року, ще до виборів у парламент, приїхали були агенти з партії цараністів і обіцяли людям, якщо вони підуть за цараністами, законтрактувати людські грунти під цукрові буряки на дуже вигідних для людей умовах: завод у Лужанах дає авансом насіння і мінеральні добрива та платить по двадцять леїв за кожен центнер понад норму.

Та люди, вже навчені досвідом, не дуже довіряли представникам урядової партії. Тоді Локуіца поїхав сам до Лужан на переговори. Упевнившись, що воно справді з юридичного боку все в порядку, сам став намовляти людей контрактувати грунти. Багато дехто його послухав. І ось що тепер, після виборів, виявилося: за мінеральні добрива і насіння, яке роздавали більше ніж потрібно було начебто даром, тепер треба платити. Це раз. По-друте, завод у Лужанах погоджується платити людям по двадцять леїв понад прийняту норму при тій умові, що ті буряки будуть селянами привезені аж на завод. Селяни здають уже по нижчій ціні від норми, аби тільки хтось забрав ті буряки в них у Веренчанці, але охочого немає. І от на цю зиму люди залишилися без картоплі, тільки з цукровими буряками. Очевидно, що всі тепер звернулися з претензіями не до уряду, бо ж уряд офіційно не провадив переговори з ними (для цього в нього є свої агенти), а до Локуіци, який намовив їх на цю справу.

А що Локуіца може порадити? Єдине, що він міг, це вмовити місцевого власника горілчаного заводу, щоб той закупив у людей буряки по… вдвоє меншій за їх дійсну вартість. Треба знати, що пан Грабер був теж ображений на людей, що вони, обминувши його завод, задумали здати свої буряки в Лужани.

Ця бурякова історія, як твердив татко, довела бідного Локуіцу до того, що він прилюдно в громадській канцелярії назвав гоцами[33] тих, що приїжджали контрактувати буряки, проклинав їх і каявся перед народом за свою помилку. Але що народові з каяття? Народу потрібна картопля або гроші. І тепер невідомо, що Локуіцу чекає.

— Такі-то в нас, у Веренчанці, гаразди, донечко!

Вранці, коли Дарка від'їжджає з татком до Веренчанки, на місто непомітно, мов сон, спадає сива мряка. Електричні дроти в паморозі скидаються на срібні ланцюжки на ялинці. Ворони літають понад дахами будинків і не крячуть…

Дарка вже в дорозі до Чернівців зрозуміла, чому це сталося, що ще три тижні тому вона бачила Веренчанку зовсім іншою.

По-перше, три тижні тому на святах тут був Данко. Хоч вони й не стрічалися щодня, хоч від тих зустрічей було більше болю, ніж радості, проте він був тут. Дихав тим самим повітрям. Можна було піти за перцем у сільську крамничку і, можливо, зустріти. Завжди була надія. А цим разом пустка. Пустка в серці, пустка в селі.

По-друге, три тижні тому була тут ще Ориська. Хоч і не було поміж ними тієї сердечності та безпосередності у взаємовідносинах, що колись, та все ж таки була це єдина істота, крім рідних, з якою Дарка проводила у Веренчанці найбільше часу. Тепер Ориська була у Гіцах, а Данко не приїхав знову через якийсь музичний виступ (знову, напевно, репетиції з Лучікою).

По-третє, три тижні тому не говорило ще ціле село про буряки. Як могла зрозуміти Дарка з цих розмов, три тижні тому була ще якась нитка надії, що від людей, як зрештою обіцяли їм, не вимагатимуть повернення грошей за насіння і мінеральні добрива.

Цим разом побачила Дарка Веренчанку з чорного ходу. Веренчанка — це була не тільки прибрана ялинка, бабця, синій светр, коньки, сестричка, як ангелок…

Усі приємні речі належали до давньої, може, навіть неповторної Веренчанки. Через чорний хід Дарка побачила череватих, блідих, з підковами під очима, голих буквально до пупа (в січні!) дітей, які вибігали з хат і кидали їй, як лайку: «Дайте бульби!» Це не означало, що вони просять картоплі. Це був якийсь організований вияв образи і презирства до тих, у кого є достаток картоплі.

Слово «картопля», чи, як говорять у Веренчанці, «бульба», з незначного, не дуже шанованого (не те що слово «пшениця», наприклад) сіренького стало незвичайно важливим, потрібним. Картопля, яка не існувала раніше для Дарки в іншому вигляді, як очищена, зварена, на тарілці під соусом чи маслом, тепер перетворилася у життєву проблему. Село почало голодувати від того, що в ньому бракувало картоплі. Село сподівалося за одержані за буряки гроші годуватися купованим білим хлібом і обійтися одну зиму без картоплі, а вона ось як помстилася за це людям. Тому, що не було картоплі, багато людей перестало годувати свиней. Спродували курей. Дарка знала, що в них у погребі повнісінько картоплі. Це давало їй якесь почуття безпеки, але відбирало моральне задоволення. Здавалося їй, що всі оті високі слова, що чула вона їх на зібранні самоосвітнього гуртка, про любов і працю для народу зводяться до нуля, випаровуються, як камфора, від того, що в них повний погріб картоплі тоді, коли село (а це ж народ, так чи ні?) терпить таку нестачу її.

Люди, як то буває, забули, що татко сам відраджував їх контрактувати ті нещасні буряки, навіть був посварився з того приводу з паном Локуіцою, і тепер відверто ремствували на татка, що він їх не попередив. Мовляв, у самого погреби тріщать від картоплі, а вони мусять на цукрових буряках здихати.

Татко, хоч і доказував мамі, що не треба брати собі до серця несправедливі, кривдні докори, сам дуже переживає від цієї напасті на гладкій дорозі, як кажуть. Він просто горить на очах. Бабуся ходить за ним з якимсь зіллям, він одмахується від неї, випиває, коли вона таки не відстає, але наслідків щось не видно.

Дарка міркує собі, що в татка на серці не одна картопля. Мусить він мати якісь неприємності на службі, що їх приховує перед мамою.

Пан Локуіца зовсім пожовтів. Він не схуд, як це буває з людьми, що переживають великі неприємності, тільки його здорове, масне лице зробилося жовте, як гарбуз.

Річ у тому, що село ставиться до нього тепер крайньо вороже через те, що він фактично (свідомо чи несвідомо — тепер ніхто не хоче розбиратися в цьому) обманув його і наразив на нещастя. Сигуранца, а за нею шкільне начальство звільнили пана Локуіцу з роботи через те, що він тримає руку збільшовизованого населення. Не виключене й те, що його можуть заарештувати.

Три тижні тому він заходив городами до Поповичів, щоб не викликати підозріння в сигуранци. Сьогодні прийшов до них теж городами. Як-не-як, а татко ще поки що на державній службі.

Не роздягаючись, хоч у кімнаті було тепло заради Славочки, він тільки поклав собі на коліна свою шапку-молдаванку і зразу ж почав бідкатися:

— Фу… фу… домнуле… домнуле!..[34]

Татко як господар дому намагався якось розважити гостя, але роль ця вдавалася йому досить важко. Тато просто не знав, що сказати товаришеві. Замість тата сказала бабуся:

— А ви не журіться, пане Локуіцо. Щоб я так жила, не журіться! Якби нам таке нещастя, то що інше… відразу амінь, а ви — все ж таки румун. Поїдете до себе в регат, дасте бакшиш кому слід і — згадаєте моє слово — ще до кінця року будете на посаді… За Веренчанкою не плачте. Тут такі мокляки та малярія — самі знаєте… Як люди кажуть, немає нічого злого, щоб не вийшло на добре. Згадаєте моє слово. Скажете ще: «Добре мені та стара казала»…

— Правда, Траяне, правда, — притакує тато, вдячний, напевно, бабусі, що виручила його.

Пан Локуіца хитає тільки своєю великою головою на таку розраду, нагадуючи коня, якому залізло щось у вухо.

— Отож-бо воно і є… Куплю сигуранцу. Куплю посаду. Куплю суддю. Куплю довідку з лікарні для божевільних, що я хвора людина. Куплю диплом зубного лікаря… Куплю!.. Бакшиш! Всемогутній бакшиш! Отож воно і є, що в нашій державі все продажне… Зрозумійте, драгуцуле, що я, як казала ваша мама, я все ж таки румун, і це мене не тільки обурює, але й болить… Болить! Я терплю з цього приводу… Ви нас вважаєте за окупантів, і вам, хоч як це не парадоксально, морально набагато легше терпіти, ніж таким, як мені. У вашому терпінні є якась надія… Якась благородна злорадність: «Чим гірше, тим для нас краще». І воно так… А що я маю казати? Ви мені кажете — режим… Так, режим. Але той режим деморалізує людей, викривлює в них поняття чесності, справедливості, істини. А ті ж люди — частина мого народу. Мені боляче, коли я бачу, що тут гоц на гоці їде, гоцом поганяє… Я нітрохи не радий з того, що я можу за бакшиш маму купити, як то кажуть… Тут щось треба май по-інакшому думати… Тут щось треба робити, — знизив голос, — щоб народ не втрачав своїх сил. Це говорить вам Локуіца, румун з Штефанештів. Ви знаєте, Николаю, що я не поїду на село?