Хтось за спиною Дарки говорить досить дзвінким шепотом:

— Іди, ідіоте! Ти гадаєш, що вони це для нас зробили? Хочуть рятувати свої шкури, ідіоте!

Лава з веселим шумом посувається до дверей.

Збоку над Дарчиною головою хтось закашлявся.

— Ой братику, але ж я висплюся, висплюся!

Де Орест? Що Орест на це?

Орест ховає вуха під шапку і сміється до когось, аж очі заплющив.

Дарка стовпіє. Зупиняється раптом і на мить заступає собою весь потік лави до дверей. Хтось відштовхує її набік, і гімназисти знову рушили, посуваючись по півкроку. Дарка стоїть тепер біля самої стіни і з розпукою розглядає кожне лице: як-то — ніхто, ніхто не ставиться серйозно до цієї справи? Як це, як це… всі ці таємні збори, всі погрозливі слова честі, весь виступ ніхто ніколи не брав всерйоз? А вона, дурна, вона готова була за те, що для них було тільки іграшкою, життям заплатити! Як посміли вони так підло використати її довір'я, її святу віру, її добре серце! Нарешті, все це горіння, стільки думок, поривів, сумнівів, самовідречення, жертв і болю обернеться тільки в жменьку попелу, яку можна взяти в пальці і розвіяти з вітром? І тепер знову повернеться все до старого русла? Ні, довір'я мами і Данка ніколи вже не повернеться до неї. Ніколи вже Данко не підійде до неї і не спитає своїм притишеним, таким пестливим на кожній твердій приголосній голосом: «Скільки ти уроків мала, Дарцю?» Буде вичікувати на Лучіку Джорджеску і буде її проводити додому. І мама, ця найдорожча за всіх на світі, єдина мама вже ніколи не візьме Дарчиної голови у свої долоні з таким безмежним довір'ям, як колись, як ще недавно це любила робити. А в Чернівцях (що за глум!) говоритимуть, що справа з концертом для всіх закінчилася щасливо.

XX

Згодом трапилася подія, яка примусила Дарку зовсім іншими очима дивитися на Порхавку — учителя з природознавства. Дарка полюбила учителя Порхавку. Була це любов безкорисна і романтична, якою юнаки люблять героїв романів чи видатних історичних осіб.

Сталося це майже зразу після ліквідації справи з концертом.

У школі від учителів віяло духом невпинного зусилля нормалізувати відносини між учнями і вчителями, щоб якомога швидше показати світові, що в українській гімназії все гаразд.

В один четвер прийшов Порхавка на урок до п'ятого класу з книгою, в якій дирекція записує всякі милі й сумні повідомлення для учениць. Цим разом він не був усміхнений. На його завжди лагідному обличчі вимальовувалася скорбота, яку, очевидно, він хотів приховати перед класом. Він попростував до столу, розгорнув журнал і почав читати:

— «Від молодіжної організації румунських скаутів, так званих черчеташ, надійшло через дирекцію гімназії запрошення для учениць нашого закладу вступати в члени організації. Місячний внесок мінімальний. Бідніші будуть звільнені й від нього. Організація подбає сама про обмундирування. Буде безплатний вступ на всі вистави й вечори державних театрів та філармоній. На кожні канікули обов'язкові безплатні екскурсії чи то до Чорного моря, чи по містах Румунського королівства. Члени організації мають пільги на зниження шкільної оплати і взагалі на всякі види допомоги в школі. Стараннішим членам організації будуть видавати одноразові, безтермінові позички та грошові допомоги для придбання одягу та на інші побутові потреби».

Від дирекції жіночої гімназії була коротка приписка, яка закликала учениць скористуватися цією нагодою і всім записатися до цієї організації.

Порхавка склав журнал, схрестив руки над ним і мовчки подивився на учениць.

— Так ось, — сказав нарешті він. — Я прочитав, що мені було доручено.

Оце «мені було доручено» прозвучало як виправдання перед ученицями.

— Я записуюся, прошу пана професора! — вихопилася першою Коляска.

Порхавка протер долонею очі:

— Ви, Коляска? Ви… хочете скористатися з безплатних поїздок і дарового мундира? Треба раніше порадитися з батьками, Коляско!

— Я теж вступаю, — підвелася Марічек, дочка радника юстиції, довгообраза дівчина з попелястими косами. — Я не потребую безплатного мундира, — почервоніла вона, — але я люблю екскурсії…

— Прошу дуже, — записав Порхавка. — Ще хто?

— Я хочу записатися, — озвалася Лідка.

Порхавка вмочав перо у чорнильницю, не кваплячись виймати його.

— Ти теж любиш екскурсії, Дутко?

Лідка виструнчилася:

— Не тільки те. Я люблю… мені подобається ця організація…

— А, то інша справа. Ще хто?

— Я, — якось нерішуче підвелася Кентнер.

— Хто? — спитав учитель. — Кентнер? Кентнер! — гукнув на неї таким голосом, що вона мусила глянути йому просто у вічі.

Дарка, яка не спускала очей з учителя, бачила зовсім виразно, як він зробив Кентнер заперечливий рух головою. Оріховська під партою наступила Дарці на черевик. Дарка, не повертаючи голови, притакнула повіками.

— Я ще подумаю, — сказала нарешті Кентнер…

З того часу любов до вчителя Порхавки знайшла у Дарки своє глибоке джерело.

Коли кінчився урок, на списку у Порхавки було шість нових кандидатів у члени організації черчеташ. І хоч було сказано, що члени організації будуть користуватися великими матеріальними пільгами, з шести записаних чотири були дітьми багатих батьків.

Справжні завдання черчеташ і їх політичні цілі обговорено на чергових зборах самоосвітнього гуртка. Незважаючи на те, що на зборах ухвалено бойкотувати неофіційно тих, що вступили в цю організацію, а відносно хлопців то допускалося ще й фізичне покарання, незалежно від того, що лунали такі гострі слова, як «яничари», Дарка відчувала, що бойовий настрій серед гуртківців значно понизився. По-перше, майже наполовину зменшилося число учасників. Можна було припускати, що декого свідомо не повідомляли про збори, а інші просто злякалися.

По-друге, збори не відбувалися тепер на квартирі у когось з учнів, як раніше. Ці, наприклад, збори відбуваються в якійсь малій, з низькою стелею кімнаті, до якої можна дістатися тільки з допомогою умовленого знаку — два коротких і один довгий стукіт у двері. Тепер входили до кімнати поодинці, з відповідними інтервалами. Ніхто не співав тут, не вдавав, що відбувається забава.

До того ж, як здогадувалася Дарка, не було згоди між керівниками. Одні, здогадувалася Дарка, стояли за те, щоб вести боротьбу відкритим, непримиренним способом, незважаючи ні на які жертви, а інші, на чолі з Стефою Сидір, обстоювали політику хитрощів і маскування. Ворог не заслуговує на те, щоб вести з ним чесну гру. Навпаки, треба вдавати лояльних, натягти на себе маску «яничарів», використовувати ворога матеріально, а свою справу робити.

Оріховська, від якої, очевидно, домагалися, щоб вона вирішила суперечку, не ставала на боці ні тих, ні тих. Стояла із схрещеними на грудях руками, вища за інших, здавалася старшою, розумнішою.

Вона заспокоїла розпалених звісткою, що незабаром має приїхати до Чернівців її брат з Галичини. Він допоможе встановити генеральну лінію роботи в їх гуртку. Вона так часто посилалася на брата, що Дарка зрозуміла, що Наталка, певно, дуже високо цінує і любить того свого брата.

Немає сумніву, що в гуртку не все гаразд.

Уже сам факт, що знайшовся серед них зрадник, який виказав їх, — перший серйозний сигнал. Ніхто не називав прізвища зрадника, але Дарка бачила по обличчях, що більшість знає його, хоч спочатку підозріння падало аж на трьох.

Дирекція школи зам'яла справу з концертом з двох причин: по-перше, пани професори хочуть зберегти власну шкуру, бо їм вище начальство може в кожну хвилину сказати: «А ви як дивилися, що дійшли до цього?»; а по-друге, тому, що не надають великого значення цій події, гадають все ж таки викрити прізвища ініціаторів. Тому тепер треба бути обережнішими, ніж будь-коли.

Стефа, яка стояла поруч з Даркою, зауважила півголосом:

— Треба діяти, а не чекати!.. Вічно чекати…

Циганюк не говорив багато, а більше курив. Дарка була здивована, що, опинившись на вулиці, не помітила Циганюка. Звикла до його проводів, хоч насправді милим не був їй ніколи.