— Ей, коли то було! Вони давно вже забули!

— Забули? — здивувався Костик татковій життєвій необізнаності. — Нє-нє. В тій інституції нічого не забувається. Людина, яку сигуранца вже раз занотувала у своїй чорній книзі, стає безсмертною. Де як де, а тут їй безсмертя гарантоване, пане Попович. Умирати можуть люди, але не списки з їх прізвищами. Що ви собі гадаєте? Де ми живемо?

Звичайно, татко знає, де він живе, а все ж таки становище Костика не таке безвихідне, як йому, знервованому, здається. З своєю освітою він може дістати посаду в будь-якому місті в регаті, бо там все ще (хіба, може, за винятком Бухареста чи якогось іншого великого міста) бракує грамотних людей. В регаті, може, ніхто не вимагатиме від нього подвійної роботи.

— Я згодний з вами, пане Попович, що в регаті я міг би легко дістати працю. Чому б і ні? Я ж там розчинився б в румунському морі, як грудка солі в бочці води. Але бачите, в мене вліз якийсь чорт, і я не хочу заради хліба покидати своєї землі. Чому я це маю робити? Аби звільнити місце ще одному колоністові? Не хочу, і баста! Хочу жити на своїй землі і померти тут, де родився і де поховані мої дід і прапрадід мого діда. Хочу лежати на веренчанському цвинтарі і щоб на хресті з вапняку було викарбуване кирилицею моє прізвище. Може, з тих білих хрестів вичитуватимуть колись історію Буковини і дізнаються, що на цій землі жили колись… українці.

Тато моргає мамі, а мама вдає, що не розуміє, чого від неї хочуть. Сама ж, напевне, думає, що тієї сливовиці залишилося вже не так багато, щоб з будь-якої нагоди виставляти її на стіл. А тато, напевно, у свою чергу, міркує собі, що це нагода далеко не будь-яка. Людина до краю знервована, і ковток-два міцного трунку повернув би їй лагідніший настрій, а це велико важить, жінко!

— Ей, пане Костик, не треба відразу піддаватися чорним думкам. Я вам скажу, що не такий чорт страшний, як його малюють, — пробує мама підняти настрій гостя без сливовиці. — Не проковтнула нас цісарська Австрія, не проковтне і боярська Румунія. Якось воно буде…

Костик забуває, в чиїм він домі, хто тут господиня, й афектовано регоче (а він це вміє!) мамі просто в лице!

— «Якось-то буде», кажете, пані добродійко? Ви геніальні! Пане Попович, чуєте, вашу пані на найближчих виборах треба послом зробити.

— Я не розумію, що ви цим хочете сказати, і взагалі не знаю, що сталося, — сухо відтяв йому татко, явно ображений за маму.

Позиція татка відразу опам'ятала Костика:

— Я перепрошую, я дуже перепрошую, але оте «якось-то буде», тепер найбільш популярний клич наших ура-патріотів. От до чого воно дійшло. І тому я гадаю, що більш гонорово для хліба оженитися без любові, ніж іти на службу до ворога.

— Гм, — дипломатично кашлянув татко, — одруження без почуттів і посада в регаті, — татко тактовно обминає випадки запродання сигуранці, — це настільки різні речі, що про них навіть дискутувати в одній площині не можна. Дібране подружжя, пане Костик, це і є те земне щастя, за яким багато хто женеться, а мало хто знає, як воно має виглядати. І тільки коли людині пішло вже з полудня, вона оцінює, яка це ласка божа обрати собі пару за велінням серця.

«Данку, — щось нявчить у мені, — я теж хотіла б, щоб колись, коли мені поверне з полудня, мій чоловік міг мені сказати те саме і щоб (я замружую очі, а ти затули вуха!)… І щоб… тим моїм чоловіком був ти».

Треба враховувати і той факт, що Костик пристає в прийми до Єлінських. Аби шляхта колись, застерігає татко, не докоряла йому, що взяла його в тому, що на ньому.

Виходить, що Костик не повинен запродуватись ані шляхтичеві Єлінському, ані румунським окупантам, а з чого жити в такому разі залізному студентові? Справді, на які фонди повинна існувати людина, яка не хоче продавати своєї честі — особистої, національної чи класової?

У нашому цивілізованому світі існують навіть товариства охорони тварин. Чи не мало б сенсу створити міжнародний фонд допомоги тим, що не з своєї вини опинилися в скрутному становищі і прагнуть залишитися принциповими?

Я так поринула у роздуми, що до моєї свідомості не відразу дійшли слова Костика:

— Вам так жаль мене, пане Попович? То знаєте що? Віддайте за мене вашу Дарцю.

Ось вам і весь Петро Костик. Будь ласка, познайомтесь! Чи не мала я рації, що цей паскуда не заснув би звечора, якби за дня не зіпсував настрою хоч одній людині? Я знала б, що відповісти такому нахабі, якби була тільки з ним, четверо очей. А так — почуємо, що йому мама скаже.

— Та чого ви засоромлюєте її, пане Костик? З неї ще така відданиця, як з вас митрополит!

— Пані добродійко, — скалить свої кінські зуби той чортяка, — та Дарці вже сьогодні не гріх було б проспацеруватися заміж! Дивіться, як вона вибуяла від вакацій. Ви скажіть краще, що не хочете мене зятем, бо маєте когось іншого на прикметі.

Тато вигладжує вчорашню газету й ретельно складає її навіщось учетверо.

— А що ви на це скажете, пане Попович?

Уявляю, який театр улаштував би тут той Костище, якби не напився сливовиці!

Таткові залишається одно з двох: або обернути всю ситуацію на жарт, або привести Петра до пам'яті так, щоб йому в п'ятах застигло. Мій миролюбний татусь вибирає перше:

— Чекайте, пане Костик, чекайте, не можна сватати дівчини, не спитавши, чи вона хоче йти за вас. Дарцю, підеш за пана Костика?

Це ніби має бути жарт, але чому з нього ніхто не сміється?

З кухонних дверей висувається голова бабці. З виразу її обличчя (у гніві в неї якось особливо всисаються губи) можна догадатися, що вона не настроєна жартувати.

Що за дурна ситуація! Якщо я зараз не втру носа тому безлиці, то в справу втрутиться бабця, а тоді нашому гостеві буде гірше. Мама з татом не озиваються, мовби і собі чекають, що я скажу. Добре, я відповім йому, лише не те, чого ви сподіваєтеся, мої дорогі.

Чую голос моєї совісті: «Встань і скажи їм усім, хай раз назавжди знають». Не можу відразу зважитися. Ще вагаюся. Тоді моя совість наказує мені вдруге: «Будь сміливою! Встань і скажи!»

Дарка встала і сказала запинаючись:

— Є тільки один на світі, що я могла б вийти за нього заміж, а більше ні за кого не гадаю…

Так я сказала. Коли мені судилося зробити подвиг в житті, то я його звершила того дня, хоч день той і почався як день…

Я не можу сказати, як я виглядала, коли це говорила, як «виглядав» мій голос при цьому. Одне змогла спостерегти: враження від мого виступу було колосальне!

Всі застигли у піврусі, немов зачаровані злою силою. Якби хтось з них у ту хвилину ніс ложку зі стравою до рота, то рука застигла б на півдорозі у повітрі. Дарка не чекає, аж фігури довкола неї оживуть знову. Демонстративно, віддалік, обминає Костика, ображена і тріумфуюча водночас, іде до кімнати через кухню, потім через сіни, до єдиного захистку — свого ліжка.

Я твердо постановила не плакати, але сльози однаково текли по лиці. Я пробувала стримувати їх силою волі, але вони не слухались і текли далі. Тоді я махнула на них рукою, і вони перестали.

Чую через стіну, як там загомоніли. Напевно, осуджують мене. Або, навпаки ігнорують мій вибрик і навмисне голосно розводяться про… погоду (про політику, не бійся, не говорили б так голосно!). Трохи гризе мене совість, що я знову вибухнула і розчарувала маму, якій так хочеться, щоб її донька була така, як людські діти.

За якийсь час чути, як тато випроваджує Костика до вхідних дверей. Коли відчиняються кухонні двері, звідтіля долітає дзенькіт ложок. Хтось за мене кінчає мити посуд. Еге ж, зараз помиють посуд, стріпають скатертину над цебриком, прополощуть і повісять над плитою сушити мийочку, а тоді хтось з двох, мама або бабця (я воліла б, щоб мама), прийде сюди, аби дати мені школи за мою негідну поведінку при чужій людині.

Що ж, я готова на екзекуцію. Рипнули кухонні двері, і я з кроків у сінях пізнала мамину ходу.

— Чого ти лежиш, ніби хвора? — голос мами не злий, але й далеко йому до ласки. — Наробила сорому нам і собі, а тепер плачеш?