а кінчається:

А взагалі я бажала б (якби це було можливе) на час їзди або заснути кам'яним сном, або тимчасово оглухнути, щоб не розпорошувати своєї уваги на розмову, що велася між татком і Уляничем. Та скоро я була вдячна господові, що не вислухав моїх побажань і не послав на мене ні мертвецького сну, ні тимчасової глухоти, бо добродії на задньому сидінні розмовляли про досить цікаві речі.

— От бачите, пане Попович, які вони хитрі стали. Пересвідчилися, що сигуранщик, якого всі ненавидять і бояться, багато користі не принесе. Навпаки, він своєю особою ще більш розпалюватиме в людей ненависть до влади. І от, прошу, підсувають людям добродушного, простакуватого п'яничку Лупула.

— Я думаю, що це не система, а випадковість.

— Наш пан Попович, — сказав Орисьчин швагер, — завжди воліє для святого спокою спрощувати питання. Ви думаєте, що з Лупулом — це випадковість, а я — ні. Дивіться, як вони поміняли тактику. Вони не приховують від людей, як раніше бувало, своїх донощиків. Ось вам один з них — Лупул Траян! Лупул Траян співпрацює з ними — і що з того? Вони проявляють, я б сказав, оцією грою у відкриті карти навіть до деякої міри лицарськість в стилі «іду на ви». А з другого боку, хіба такий добродушний, компанійський, завжди готовий випити з будь-ким чоловік може бути злим? А звідціль зробимо ще ширший висновок: хіба може бути зла влада, яка тримає таких людей у сигуранці?

Татко, напевно, мав досить Костикового політиканства і хотів відійти від теми, спитавши на свою голову:

— А як мається пані Софійка?

Софійка, як всім звісно, ось-ось чекала дитини, і запитання татка у присутності доростаючої дочки було недоречним. Принаймні мама так його кваліфікувала б.

— Нічого, слава богу, тримається. То воно так, пане Попович, десь інший батько на моєму місці тішився б, що побільшиться родина, а надто коли чекають першої дитини і коли та дитина має бути сином, а мені не судилося зазнавати цієї радості.

Тато не розуміє Улянича. Признаюся відверто — я теж ні.

— На, маєш! А чого це ви не маєте тішитися своєю дитиною? (Татко був більш досвідченим батьком і знав, що сини на замовлення не родяться). Дасть бог, все скінчиться гаразд, і будете мати такого козарлюгу, що аж ну-ну!..

— Та так повинно б бути, але хіба в нас так, як в людей? Хіба ми нормальні, у нормальних умовах?

— Ви кого маєте на думці? Ви не дивуйтесь, але я вас не розумію.

— Я маю на думці, пане Попович, себе, Костика, якого ми тільки що оженили, вас і взагалі всіх українців на Буковині. Ви можете сказати, що ми живемо нормально? От я. Працюю аж у Гіцах, бо на Буковині не знайшлося для мене місця. Я засланий у регат свідомо, планово, аякже, щоб у другому поколінні асимілюватися так, що й сліду не залишилося б з руса.

Татко спробував пожартувати:

— Будуть румуни мати клопіт з вашим прізвищем, пане Улянич. Улянеску не дуже-то звучить.

— Бачите, в чому річ. Вони знають, що з більшістю нас — людьми мого чи вашого покоління — вони вже нічого не зроблять. Ми ще з того покоління, що його вчили в школі шанувати і любити — еге ж, цього треба теж вчити — рідну мову. Гм, сміх, та й годі, — він дійсно засміявся, — що за дикунство, що за варварство двадцятого віку — відбирати в когось його рідну мову? Ну, яким, я вас питаю, яким правом? Таж звір у лісі чи птах і той реве чи цвірінькає по-своєму. Нас вони не можуть взяти голими руками, а до мого сина їм уже не треба буде рукавиць.

— Не надривайте собі голосу на морозі, пане Улянич.

— Ах, дайте спокій, пане Попович! Я собі серце надриваю, а ви мені про голос. Ви мені нічого не кажіть. На весіллі шикали-сьте на мене, може, дійсно забагато різних там людей було, а тут, під голим небом, серед ночі, дайте мені бодай раз у житті виговоритися. Часом думаю, що коли б людина могла своєчасно виговоритися, то на світі було б менше божевільних. Дарцю, тобі не нудно з нами?

Дарці не було нудно, про що вона й заявила.

Мені не може бути нудно вже й тому, що я слухаю їхню хоч і цікаву дискусію, правду сказати, тільки одним вухом. Цить, серце дурненьке! Це не біда, що ми любимо більше, ніж нас. Зате ми з тобою будемо по-жіночому економні з запасами любові, щоб колись-колись мати з чого наділити нею і те друге серце, що тепер веселиться…

— Ви сказали, що в мене народиться козарлюга. Я і сам так думаю і тішуся, як кожний батько. З одного боку, тішуся, а з другого, хочеться мені товкти головою об стіну. Сидіть тихо, пане Попович, я зараз поясню. Коли в мене знайдеться син, то я хотів би його назвати справді козацьким ім'ям, скажім, Тарас чи Ярема, але я не можу цього зробити для добра дитини, щоб з нього пізніше не сміялися в школі, щоб він змалечку не зазнав душевного болю. Одним словом, щоб не був тим курчам з чорнильною плямою на хребті, яке дзьобали б усі.

— Ви надто трагічно сприймаєте це все, пане Улянич.

— Не трагічно, пане Попович, а реалістично. Дивіться. Я знаю, з Гіц, якщо мене дисциплінарним порядком не зашлють в якийсь кут нашої Романії маре, я виберуся аж на пенсію. Так, аж на пенсію. Але я сьогодні не певний, чи разом зі мною схочуть повернутися на Буковину й мої діти. Для них батьківщиною, патрією буде вже регат, місто Гіци, а Веренчанка буде для них чужою місцевістю, куди батько примусово вивозив їх до баби на літо. Мої діти будуть вже чужими серед своїх і… своїми серед чужих. От, пане Попович, тема для драми, яка чекає свого Шекспіра! І яким збідненим на фоні цієї проблеми здається Гамлет, принц датський, з своїм «бути чи не бути?».

І подібно як тоді, чотири роки тому, на скалі, продекламував схвильовано:

Хвилину під враженням Франкових слів мовчали обидва. Першим обізвався татко:

— Ви так говорите, пане Улянич, ніби ніколи нічого не мало б змінитися в нашому житті. А я все ж таки вірю…

— А в що ви вірите?

— Вірю, — запально вигукнув татко (ади, ади, які ми відважні!), — що прийде, бо мусить прийти зміна на краще!

— «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці»? — зіронізував Улянич, чого, здається мені, не повинен був робити. Все ж таки татко настільки старший від нього.

— Самої віри замало, пане Попович, хоч святе письмо і каже, що віра чуда творить. В наш вік цього замало. Сили треба, пане Попович, сили. А взагалі критерієм значення у світі даного народу є те, як до нього ставляться на міжнародній арені інші народи. І тому, я так думаю, для майбутнього всього українського народу є важливим той факт, що над Дніпром є Українська Радянська Республіка, яка перед світом офіційно називає себе українською, і її занесено на карти світу.

— Чекайте, чекайте, пане Улянич, та це проста агітація за більшовиків, а ви знаєте, що наш уряд нічого так не боїться, як слова «болшевік».

— Та я це знаю! А спитайте пересічного румуна, що таке «болшевік», то він вам і не знатиме, що відповісти.

— Ви кажете… Я, зять попа, як же я можу агітувати за більшовиків? Я не агітую за них, але я підходжу, повторюю ще раз, підходжу до справи реалістично. Ви дивіться, що коїться у світі: який би узурпатор не з'явився, то перше, за що він береться, — це насаджує свою культуру. Він собі ставить найпершим завданням знищити культуру автохтонного населення. Я далі буду триматися нашого клаптика землі — Північної Буковини. Яких культурних мов нам тут не насаджували: і турецьку, і польську, — важко повірити, що свого часу державною мовою у нас була польська і німецька, а тепер румунська, а все, щоб нас просвітити. То якесь чудо, може, і маєте рацію, що наша національна культура відпорна, то якесь чудо, що буковинський селянин упродовж століть знаходив у собі силу давати відсіч всім культуртрегерам. А ви дивіться, — тільки знову не звинуватьте мене в тому, що я агітую за них, — як повелися більшовики на колосальній території колишньої царської Росії, горезвісної тюрми народів. Водночас з докорінними соціальними реформами — ми з вами можемо мати свої погляди на них — вони піднімають національну культуру всіх без винятку, навіть найменших народів, що про їх існування досі світ не знав. Такого, що не кажіть, ще не було в історії, і це відразу викликало у багатьох прихильність до нового суспільного ладу. І я вас запевняю, пане Попович, цим вони можуть втриматися.