— Ви хочете сказати, що я не вмію учити? Зараз переконаємося, чи приватистки знають більше… Домнішоро Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте ті поезії, що ми читали? Ви можете своїми словами переказати те, що ми у класі вивчали?

Оріховська сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих пар очей, немов це були не очі, а голки. Вона була майже готова до цього запитання, але наперед знала, що заперечить вчителеві. Щоб рятувати клас? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб, нарешті, відмежуватися від цієї попівської дочки? Адже ця обставина, що вони з одного села, робила їх в очах товаришок, незважаючи на всі інші різниці, якимись сіамськими сестрами.

Ні, Дарка не робила такого складного аналізу своїх почуттів. Просто слухалася щирого голосу своєї вдачі, що не терпіла підлабузництва та брехні.

— Ну, домнішоро?

Дарці здається, що шістнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати звідсіль світ за очі. Дарка не впізнає свого голосу — таким чужим він їй здається:

— Я теж мало що розумію з того, що ми вивчали.

Сказала і відразу упала на лавку. Так миттю покинули її сили. На чолі виступив росистий піт, і Дарка зробилася зовсім безвольною від нього. А може, це почуття безсилля не що інше, як приємна свідомість, що сталося так, як повинно було статися?

Дарка наче здалека чує ще, як Мігалаке питає:

— Що вона сказала?

Хтось переклав йому (чи не Міці Коляска?) Дарчині слова по-німецькому, а потім ще хтось по-румунському. Щось холодне і тверде стиснуло Дарку за руку: Оріховська! У цім потискові руки, крім співчуття, було підбадьорювання і подяка за поведінку Дарки перед румуном. За це Дарка була особливо вдячна. Оріховська вгадала: не співчуття їй потрібно, а підбадьорювання!

Румун говорив:

— Домнішора Оріховська зробила мені перед цілим класом докір, що я не вмію навчати. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми хвилину тому довідалися ще про щось. Ми мали класичний приклад того, що й найкращий учитель не може багато зробити, коли учениця не любить предмета і не хоче його вивчати. От маємо приклад: домнішора Підгірська і домнішора Поповіч. Панове викладачі такої думки, що панна Поповіч краще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської мови — і що з того вийшло? Вийшло з того, що слабша учениця на цілу голову переросла в цьому предметі цю нібито кращу. Пан корепетитор[17], може, був кавалір молодий і гарний, і йому не годилося звертати увагу панни Дарки на те, що вона на хибній дорозі… До того ж йому платили за те, щоб він поводив себе галантно з панною. У школі учителі менш галантні і трохи по-іншому дивляться на цю справу…

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: навіщо ще одна куля, коли ворог упав уже, смертельно поранений з першого удару?

Мігалаке ходить по класу в нових лакованих туфлях, і немає способу заткнути йому рот.

— У школі є прості, дуже прості засоби для учениць, які не хочуть любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома — мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки. Домнішора Поповіч скоро переконається в цьому сама. Так… так…

Чи для погрози іншим, чи мала бути це ще одна кулька у плечі покійника, — Мігалаке вийняв свій блокнот, щось зазначив у ньому і поволі-поволі сховав до кишені.

Урок тягнувся довго, безнадійно довго. Учитель викликав Ориську кілька разів. Вона з кожним разом відповідала дійсно краще від інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Одночасно з дзвінком Мігалаке вислизнув з класу.

Клас якусь мить зберігає спокій, як їздець, що спускається чвалом. Потім здіймається галас, така злива голосів, що Дарка не може розрізнити, який вигук кому належить. Понад усі «підлизайки», «паршиві вівці», «бойкоти» пробивається один високий голосок:

— Тьфу! Тьфу! Тьфу!

Це відхрещувалась від Ориськи Ольга Косован способом, яким її мати чи бабка відхрещуються від злої сили.

Тоді Малінська схопила її за руку і скрутила так, що Ольга зойкнула:

— Ти, мужичко, ти на кого тьфукаєш? На дочку священика? На дочку священика?

Малінська (така короткозора, що коли читає, то книжку підсуває до самого носа) нагнулася до Ориськи й почала своєю хусткою втирати їй очі, хоч очі в Ориськи були сухі.

Тоді Дарка зрозуміла: те, що єднало дочок впливових батьків, було сильніше від того, що могло їх різнити.

Ориська сидить на своєму місці червона і зовсім не захищається. Її очі кольору старої бронзи мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якомусь екстазі дивляться перед собою так не по-земному, начебто удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать тих очей, а тільки згорблені плечі.

Клас аж реве, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює в її бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її носом. Тоді Ориська вибухає довго стримуваним плачем:

— Чого хочете від мене? Чого ви вчепилися в мене?

Оріховська заплескала в долоні:

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку жодна з нас три дні не озивалася до Кентнер. Хто за це?

Більшість була за Оріховську. Збоку мало вигляд, наче Оріховська провела нитку між своїми і новими. Свою можна було покарати, але своїм треба теж простити. На зайду можна плювати, і не буде в кого просити пробачення.

Ориська вже не плакала. Сперлася обома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргала до Дарки:

— Ходім трохи пройдемося, бо тут можна здуріти!

Але проходитися не було коли, бо на першому поверсі пролунав дзвінок і треба було з порога завертати до парти. За якийсь час втихло в коридорах. Тепер дудонять кроки учителів. Тих, що поспішають, і тих, що мають час.

В напрямі п'ятого класу довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмедячі кроки.

Клямка цокає, відчиняються двері, а вчителя не видно. Що, він поправляє собі шкарпетку, може? Аж ось став у дверях велетень, який закривав собою вхід аж до верхніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого великого чоловіка. Дарка не бачить нічого, тільки рухливу сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до столу. Згодом набирає відваги придивитися уважніше до шпиля цієї гори. І диво: обличчя в цього велетня звичайне, схоже на інші. Ясно-сині, ще синіші на червоному фоні обличчя очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте та дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора! Ми вже так затужили за паном професором! Ми не можемо без вас жити!

— Дайте спокій, Коляска! Я тільки раз повірив у щось таке і тепер каятимусь до самої смерті.

Вийшло дотепно, але не можна сміятися з учителевої жінки! Тим паче, що це не секрет, що між Мігулевими нема життя.

— Прошу пана професора, а були між істориками і молоді хлопці?

— Чи Ясси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи там дійсно жінки лакують собі нігті назелено?

Учитель витер піт з чола.

— Раджу вам, а особливо вам, Коляско, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, я й так не подарую вам уже ані хвилини з години історії. І так я мушу подумати… гм, як би то зробити, щоб наздогнати пропущений час… Гм…

Він заклав руки за спину і почав у задумі міряти клас від дошки до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і піймала себе на чомусь, про що досі не знала: обидві, тільки вони вдвох, мали навскіс пов'язані бантики на блузках.

Дарці здавалося, що це її власна ідея — в'язати так бантик, а тепер бачить, що це запозичено у Стефи. Навіть більше! Навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

«Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього», — думає Дарка. Їй уже цілком ясно, що з усіх подружок вона любить Стефу найбільше. Навіть більше, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти ні з чим. Як от сонце не має порівняння для себе!