Ціле щастя, що після першого (перше припало на четвер) була репетиція змішаного хору. П'ятниця — це був один день у тижні, що мав за собою шість попередніх днів і ночей, сповнених сподіваннями і всякими можливостями. День, що хвилював, доводив до нестями і обіцяв так багато, що майже завжди обманював, бо майже кожної п'ятниці після репетиції тягнули Данка товариші з собою, а Дарка мусила задовольнятися товариством Лідки, яка молола цілу дорогу ні пришив, ні прилатав.

Проте п'ятниця — це найбільш очікуваний, вимріяний день у цілому тижні. Було так розкішно стояти собі з вухами, як два вогники, й усвідомлювати, що десь за десятками плечей і голів є хтось невимовно дорогий, що дивиться на ці самі, що й ти, предмети, слухає ці самі голоси, дихає цим самим повітрям. І від цих почуттів росла вдячність до світу і людей. Вдячність до вчителя Іванкова, який дозволив їй приходити сюди, який зрівняв її з тими всіма, що їх доля обдарувала слухом, який хоче людину зробити з неї.

Сьогодні учитель Іванків якийсь інший, ніж кожної п'ятниці. Не квапиться роздавати голоси. Він виходить на підвищення недалеко від фісгармонії і жде. Вже міг би починати говорити, бо в класі стало зовсім тихо. Хоч ця тиша, може, більше від здивування до дивної поведінки вчителя, ніж з пошани до його особи. Відомо, що таке спів у гімназії, щоб заради нього аж учителя поважати! До того ж Іванків мав за собою дуже погану славу як уродженець буковинської землі. Він був один з тих, які першими вийшли вітати окупантів з музикою. Правда, про це тепер не говорили голосно, а вірніше, зовсім перестали згадувати, щоб не наразити себе на неприємності з боку сигуранци, проте факт цей був записаний в пам'яті громадськості.

Учитель Іванків спирається правою рукою на стіл і каже (незвичайним відгомоном відбиваються його слова):

— Коли я ще був учнем — це було в сьомому класі, — довелося мені брати участь у шкільному концерті, на якому був присутній сам президент. За Австрії, мусите знати, правив Буковиною президент так, як Галичиною — намісник. Я дуже боявся тоді за себе. Але коли я відспівав свою партію, я зараз відчув, що мій спів справив враження. Мій професор з співів сам підійшов до мене і потис мені руку. Тоді хтось з моїх товаришів сказав, що зі мною хоче говорити сам президент. Я догадався, що йому сподобався мій спів і він хоче сказати мені слово визнання. Я хотів, щоб президент якимсь чином дізнався, що це співав українець. Тоді ще не було української гімназії в Чернівцях. І я вирішив, навіть якщо мене не питатимуть про це, сам розказати президентові, хто я. Я був так захоплений цією думкою, яка здавалася мені майже зухвалою, що, коли президент запитав мене: «Ві гейсен зі»[23], я відповів одним духом: «Рутене»[24]. Спростовувати не було часу. Коли сьогодні опівдні довідався я від директора, що до нашого міста має приїхати пан міністр освіти і наша гімназія має разом з іншими привітати міністра співом та показати, що вона вміє, мені на думку спав цей інцидент у моїй молодості. Я ще скажу вам щось таке, що вас, напевно, не тільки порадує, але сповнить гордістю так само, як і мене сповнило воно: наша гімназія — єдина школа з усіх національних меншостей, якій дозволено на тому святі відспівати свої народні пісні. Я хочу, щоб наші пісні не тільки подобалися панові міністрові, але щоб ми його зачарували красою нашої пісні, і щоб вона дзвеніла йому вічно у вухах, і щоб він там, у столиці великої Румунії, оповідав казки про нашу пісню, щоб ті казки дійшли до вух самого його величності короля. Я хочу, щоб вашими устами Буковина дала знати про себе його величності королеві. Говорю до вас, як українець до українців, і думаю, що ви розумієте мене. На це свято проектується конкурс самої лише румунської пісні. Я, ваш учитель, кладу вам в обов'язок вийти першими на цьому конкурсі. І те перше місце має здобути не «Лічеул патру», як офіціально називається наша гімназія, а «Лічеул українян». А тепер до праці!

Іванків був схвильований. Захопився власними словами.

Дарка дивилася по залу. Учні не обіцяли, не вигукували, не присягали, а стояли збиті в одну густу лаву, і годі було відгадати, що означає та їхня нерухомість. Можна було думати, що вони таким способом демонструють свою готовність постояти за честь своєї гімназії й української пісні, а міг це бути німий протест. Дарка не могла знати. Знала тільки те, що багато поміж учнів не довіряло Іванкові.

Учитель зійшов з підвищення, наблизився до фісгармонії і роздав ноти конкурсної пісні.

— Але ж це зовсім легке! — вилетів звідкись оклик.

— Побачиш, яке це буде важке, коли схочеш бути першим, — відповів учитель.

Данко з цієї репетиції пішов негайно з товаришами (хоч як дуже хотіла його розпитати Дарка, як було на тій прогулянці!), але сьогодні менш болісною була їй така неуважність з його боку.

На розі Головної Дарка побачила Івонка у склепінні однієї брами. В сердачку, притулившись до одвірка, чекав на когось.

Торкнула Лідку за плече:

— Перейдім на другий бік вулиці! Там є Рахміструк — не хочу з ним зустрічатися.

Лідка з недовір'ям заглянула Дарці в очі:

— Не вдавай… не вдавай, Дарко… Адже це твій хлопець. От не тріпайся… Бери Івонка, бо сама знаєш, що на Данилюка нема що розраховувати. Рахміструк, їй-бо, упадає за тобою, — чого ти ще хочеш? Зле тобі колись докторовою бути?

Дарка визволила свою руку і навскоси перейшла вулицю на другий бік. Відчувала на собі Івонкові очі.

«Може, й Данко вистоюватиме так безнадійно по брамах, — майнула думка, — тільки не ради мене…»

На другий день наче хтось підпалив гімназію звісткою про приїзд міністра. Вона оббігла миттю всі класи, парти, від учениці до учениці. Шарпала за вуха, відкривала широко очі, розбурхувала цікавість, піддмухувала самолюбство, відроджувала надію на успіхи, шуміла, гула і клекотіла по всіх закутках гімназичного будинку. Тут ішли наради, складалися проекти, придумувались нові засоби для досягнення мети.

Дарка бачить, як нерухомі очі Оріховської просвердлюють кожний гурток, а вуха, здається, видовжуються, щоб схопити нитки розмов поодиноких гуртків і зв'язати їх в один вузол. Вона і не підтримує радість учениць, і не гасить її. Ходить поміж ученицями поважна, замкнена в собі, з глибшою, ніж звичайно, рискою на переніссі.

Дарка випадково перехопила її повний порозуміння погляд з Стефою Сидір, і в ту саму мить їй стало ясно, що існує якийсь дуже близький зв'язок між оцим стриманим ставленням до справи в Оріховської і цікавістю, з якою розпитувала про ці речі Стефа Сидір. Щось таємне (зрештою, як і ціла Стефа) приховувалося від Дарки між цими двома дівчатами, про що Дарка не могла ані здогадатися, ані дізнатись.

Дві учениці, добрі співачки, що перестали ходити на спів через якесь непорозуміння з учителем, тепер під натиском товаришок повинні були знову записатися до хору.

Адже українська гімназія мусить виграти!

Серед проектів виникло цікаве запитання: хто буде брати соло? Відомо ж, що в одній українській пісні — сопранове соло.

— Ох, Попович, — мліє Савчук з сьомого класу, — ти знаєш, що сказала Шнайдер учора? Вона каже, — це неможливо, але вона так каже, — що я могла б теж соло взяти.

Очі Савчук вже не питаються, а просять підтвердження цього здогаду.

Дарка не розуміється так добре на музиці, не може передбачити всіх вимог такого соло і тільки із співчутливим серцем відповідає:

— Але ж, напевно, будеш ти співати, — хто ж би інший?

— Ох, і Попович! — більше нічого. Та хіба цього мало?

Учитель подає до відома всіх, що до оркестру, складеного з найкращих музикантів усіх гімназій, з української підуть Ілюк і Богдан Данилюк.

Данко…

Дарка не може не чути, як за спиною шушукаються всі незадоволені, всі заздрі: чому саме ці два? Чому Данилюк, чому не Роган? Чому Ілюк, чому не Завадюк?