Румунська читанка, вимучена, повна неприємних спогадів про Мігалаке, наганяє тільки сон. Тепер, коли читають справжнього поета румунського народу Емінеску, — якими приємними могли б бути уроки румунської літератури, коли б, наприклад, їх вів домнул Локуіца!

Дарка не раз думала про це. Думала, між іншим, і про те, що іноді від особистого ставлення індивідуума до даної нації залежить і погляд, поняття про весь той народ. Хіба не так? Коли Дарка засвоювала початки румунської мови у пана Локуіци, то вона зовсім інакше внутрішньо ставилася до румунської культури, ніж тепер, коли її культуртрегером став Мігалаке.

Міоріца, ця чарівна овечка, ніяк не може так заворожити, щоб той вірш з трьома чабанами знайшов собі місце в Дарчиній пам'яті.

читає Дарка і думає водночас: «Ці узори на стінах мають найменше п'ять літ».

«Мої черевички зовсім втратили форму. В чім я піду на різдво до церкви?»

«Так біло всюди… Там, у нас, у садку, є вже сліди заячих ніжок».

Вона пересідає від вікна на отоманку, з отоманки до печі, а звідти знову під вікно, а ці три череди овець із своїми чабанами ніяк не можуть зійтися в Дарчиній голові.

«Вірш мусить влежатися в пам'яті», — вигрібає вона думку, що її не раз повторяв татусь, коли вона ще приватно вчилася.

«За вікном біла сила — сніг — зовсім перемогла чорну силу — землю, — немов розповідає комусь казку Дарка. — Вечір, наче не призвичаєний до засипаних снігом доріг, запізнюється в цей день».

— Лідко, а якби я здала вірш Івасюкові, то мала б з української мови «дуже добре»?

Лідка завжди все знає, коли йдеться про шкільні справи:

— Так, бо ти одержала вже «дуже добре».

Та в Дарки скоро відпадає бажання вивчати напам'ять той вірш. Це переклад з Шіллерової «Поруки». Дарка пропонувала вчителеві Івасюкові здати «До мертвих і живих» Шевченка, але він порадив їй «Поруку» Шіллера.

На ранок знає Дарка «Міоріцу» напам'ять згори вниз. Справді, татко мав рацію.

— Лідко, ану, питай мене! — не може отямитися від здивування Дарка.

— Добре… Добре! Цей вірш, здається, питатиме Мігалаке на оцінки.

— Пхе! Може питати собі! Може собі на допомогу покликати і самого міністра!

Як добре, як легко, коли не треба боятися!

В середу, як звичайно, перша година — румунська. Хоч, власне, не повинно так бути, щоб найнеприємніший предмет призначити на перший урок і відразу знеохотити ним учениць до решти предметів.

Але сьогодні Дарці байдуже. «Міоріца» сидить у неї в пам'яті, наче приросла до черепа.

Лідка добре говорила. Ще не втихли від скрипу парти, як до класу ввійшов Мігалаке з журналом. У класі вмить стало так тихо, що, здавалося, коли б павук пряв свою сітку, то й то було б чути.

Мігалаке скинув пальто (на першу годину в середу приходить він завжди у пальті), вийняв з-під поли зошити. Клас затаїв віддих. Але це ще не все: вчитель розгортає свій журнал. Клас завмирає. Цей румун хоче хіба всіх подушити, бо яке йому діло, що сімнадцять учениць перестало дихати? Поволі пройшовся з розгорненим журналом по класу туди й назад, глянув до журналу, посміхнувся до значків у ньому, підморгнув до класу, хоч нікому тепер не до жартів, перечекав і, нарешті, озвався:

— Питатиму тільки тих учениць, щодо яких маю сумніви. Не хотів би я, щоб яка-небудь з вас відчула себе скривдженою. Тих учениць, що написали завдання на «дуже добре», теж не буду питати. Завдання було вже таке легке, що коли і цього не спромоглася котра домнішора написати бодай на «добре», то я справді не маю з нею про що більш балакати. Тоді поговоримо наприкінці року при панові директорові…

Виклавши своє «вірую», він подивився на клас, перевіряючи, яке враження зробили його слова. Ті, що були певні свого «посереднього», могли тепер вільніше зітхнути. Засуджені на двійку з румунської мови були бодай забезпечені від нових тортур. Тепер усі муки непевності, всі побоювання за оцінку, всі муки очікування звалилися на голову тих кількох сумнівних.

— Домнішора Оріховська!

Наталка схопилася з червоними, як листок півонії, плямами на лиці. Не тому, щоб боялася чого-небудь. Кажуть, що за п'ять років не було такого випадку в класі, щоб Оріховська не відповіла вчителеві. Але й не було такого випадку, щоб Оріховську зарахували до сумнівних. Дарка глянула на Оріховську: лапчастий листок півонії позначився ще виразніше на вилицях, зате ніздрі пожовкли, як у мерця. Руки лежали на парті, як відірвані.

— Ви, домнішоро Оріховська, зробили мені на початку року докір, що не вмію вчити.

Всі сподівалися, що відважна Оріховська заперечить цю очевидну напасть. Але вона мовчала. Не ворухнула навіть очима. Дивилася, як і раніше, румунові на краватку.

— Докір такий дуже немилий для вчителя. Особливо коли цей вчитель має тільки рік практики за собою. Але ви не думайте, що я буду мститися за це вам. Між румунами є й шляхетні, домнішоро Оріховська. На сьогодні було задано вам вірш «Міоріца». Я знаю, що ви знаєте його бездоганно напам'ять, домнішоро Оріховська, але знаю й те, і ви це знаєте, що ви не хочете чи не вмієте декламувати румунські вірші, а від учениці п'ятого класу вимагається вже художнє читання вірша. Так, домнішоро Оріховська, коли б я хотів, то я міг би вам дати «погано» уже за одну лише декламацію. Очевидно, я цього не зроблю. Не зроблю тому, щоб доказати домнішорі, що румуни зовсім не такі лихі люди, як вона собі думає. Оцією своєю оцінкою, коли б я дуже хотів, міг би попсувати вам ваше традиційне «дуже добре». Але я цього, ваші товаришки є свідками, не роблю. Я прошу тільки сказати мені дещо про рід поезії, до якої належить цей вірш, і кілька слів про його побудову. Коли пригадаєте собі, то ще скажете нам, де ми знаходимо в румунській літературі його наслідування.

На перший погляд питання просте і легке. Учитель, що має нагоду помститися учениці за якусь там образу, несподівано виявляється шляхетним і, як у казці для чемних дітей, за зло платить добром. Усе це було б таке звичайне, коли б та учениця вміла бодай говорити вільно по-румунському. Тільки ті, що їх насильно примушували вивчати чужу мову, знають, що легше вивчити цілу сторінку напам'ять, ніж сказати власними словами два речення. Тих кілька фраз, завчених і засвоєних, що ними зверталися учениці п'ятого класу до вчителя румунської мови, тут не можна використати.

Навіть коли б Оріховська пригадала собі щось з того, що її питає Мігалаке (в цій хвилині присягнулася б життям батька-матері, що не чула про щось подібне на його уроці), то все одно дістала б «погано» з граматики. Так чи так — присуд уже підписаний. За секунду буде виконана екзекуція. Все ж таки її думка шукає якогось виходу. Її мозок гарячково працює. Разом з нею сімнадцять істот напружують пам'ять: коли це було? Коли він говорив про ці речі?

Нарешті Оріховська повільно вимовляє:

— Пан професор не згадували про це…

Клас зітхає. Розв'язка така проста, але на неї може наважитися тільки найкраща учениця в класі.

Мігалаке спирається ліктем об стіл так, що його обличчя займає скісну позицію:

— Чи справді не пригадуєте собі, що я про це говорив, чи сподіваєтесь на мою коротку пам'ять?

Оріховська вже з першої половини речення схоплює думку вчителя і червоніє так, наче всередині її відкрилися жили і залили гарячою кров'ю:

— Я ніколи не пробувала рятуватися неправдою…

І, не чекаючи дальших запитань, сідає. Коли б вона цей рух виконала скоро, трохи заскоро, то це скидалося б на виклик учителеві. Адже ж відомо, що учениці не можна сісти, коли вчитель питає її або тільки задумується чи не кинути їй ще якого питання. Тому Оріховська сідає поволі і спокійно. Можна сказати — чемно, без образи для вчителя і самоприниження. І лице в неї спокійне, безвиразне. Може, тільки ледве рожевіше.