Дарка мусить зібратися з думками.

«Чекай… чекай… зразу всіх з гімназії, мабуть, не проженуть… Може, тільки того, хто вигукне цю заяву. Може, повиловлюють лише організаторів… У тому симфонічному оркестрі, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці. Коли вони не з'являться… ці два… єдині з усіх українців… то ж це так зрозуміло… так безсумнівно, що їх на другий день проженуть з усіх шкіл в Румунії. Так треба сказати собі ясно… І Данка проженуть з гімназії… І цьому повинна допомогти вона, Дарка».

— Займетеся Данилюком?

В цього Циганюка мова складається тільки з двох слів: «так» або «ні».

— Гаразд, — каже Дарка, бо що ж їй сказати? Водночас думає з гірким усвідомленням: «Тепер я підписала власноручно смертний вирок для Данка».

Циганюк зробив своє, і нема йому чого сидіти довше та дивитися на Дарку.

А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче одурманити її трохи цими високими словами? Чому має вона виконувати ці страшні доручення так нетверезо?

Циганюк береться вже за клямку, щоб відчинити двері до сусідньої кімнати, коли знічев'я наче пригадав собі щось (а може, тільки вдав, що пригадав), повернув голову:

— А взагалі все це не те, що треба…

Дарчині очі міняють свою форму, начеб сам страх у власній особі став перед ними. Стільки небезпеки, жертви, риску — і це ще «не те, що треба».

Циганюк, наче не помічаючи збентеження Дарки, ні з того ні з сього раптом зацікавився попільничкою на столі, що являла собою хлопця з кошичком на плечах.

— А що б ви на те, якби я так, для прикладу, сказав вам, що цей наш гурток — це тільки переходова фаза до більш серйозної роботи?

— Ще… ще серйознішої? — трохи не скрикнула Дарка, хоч те, про що говорив Циганюк, було очевидною таємницею, про яку не повинна знати така персона, як Лідка. — Я вас не розумію.

— В тім-то й справа, що ви багато дечого не розумієте. Слухайте, ні слова нікому про нашу розмову. А з вами ми ще поговоримо на цю тему…

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати.

— Лідко?! Лідко?! — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене на самоті з панною Даркою, то тим більше довідаєшся про Івасюка!

— О, мені так потрібно про твого Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порога, мовляв: «Збожеволів ти, хлопче, чи що? Таж мама слухає!»

— Слово честі, тут, мабуть, зізнавалися в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти вся гориш!

Циганюк наче не помічає, про що йде мова. Проте він найкраще знає, чим заткнути рот Лідці:

— Слухай, Лідко, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка горить, забуває про все на світі.

— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… Я тебе благаю… Скажи, що він сказав?

Орест підводиться з стільця:

— Добре, я тобі все дочиста скажу. Отже, слухай… Іншим разом, бо тепер кваплюся…

Він зі сміхом трясе руки спантеличеній Лідці, кидає з порога Дарці недбале «до побачення», і тільки відгомін залишається від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:

— І ти… ти… цього недотепу проміняла за Данилюка?

Знаєш, дійсно треба було б з першого поверху вниз головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще пригадає мене!

У дворі хтось постукав м'яко. Мов кішка лапкою.

— Чи це хтось стукав, — підводячи голову з-над «Царівни» Кобилянської, спитала Дарка Лідку, що сиділа коло печі і штопала панчохи (ах, узимку тільки біля печі можна штопати панчохи!).

— Тобі тільки здається, — відповіла Лідка.

Стукіт почувся виразніше.

— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несміливим рухом жебрака.

Ориська!

Жива Ориська у своєму синьому плащику з сивим смушком навколо коміра.

— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод по ногах тягне!

Лідчин голос не грішив особливою ввічливістю. Дарка і собі встала по-діловому.

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога хати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває свою непотрібність. Подивилася на Дарку, потім торкнулася метушливим поглядом Лідки. Ніхто? Ніхто не заговорить до неї в цій хаті? Не спитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді Ориська простягає руки до Дарки, не рухаючись з місця:

— Я прийшла до тебе, Дарцю. Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити.

Голос у неї був зовсім незнайомий. Нітрохи не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.

— Та говори, — байдуже відповіла Дарка.

Ориська якось безпорадно сплела пальці рук:

— Я хотіла б… Чи не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?

— Дарко, зараз вечеря буде… Ти знаєш, як мамця гнівається, коли нема всіх при столі! — втрутилася вороже Лідка.

— Кажи тут, як що маєш казати, — підтримала цей самий тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник з її щік, мов пилок з крильця метелика. Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, хоч і мала смуглясту шкіру.

— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисно підібрала ноги під себе, щоб ще виразніше показати, що їй і в думці немає залишати їх на самоті.

Дарку розсердило Лідчине зухвальство. Мимохіть глянула на Ориську (ця Лідка дійсно багато собі дозволяє) і помітила сльози на її щоці.

— Я вберуся й піду з тобою, — сказала м'яко Орисьці.

— Дарко, зараз вечеря, я тобі кажу! — різко сказала Лідка.

— То засунуть у піч моє молоко, коли я не повернуся вчасно, — буркнула вже злісно Дарка.

На тротуарі Ориська легенько торкнулася Дарчиного ліктя. Ця не відсунула своєї руки, Ориська насмілилася і всунула свою руку під Дарчину.

— Ну, говори, — почала перша Дарка.

Ориська ще щільніше пригорнулась до Дарки.

— Дарцю… Дарцю… — вона була така схвильована, що їй важко було говорити. Слова кришилися десь у горлі і проривалися безладними звуками.

Дарка перечекала хвилину:

— Я слухаю тебе, Орисько…

Сказала, не задумуючись, за давньою звичкою, «Орисько», і сама стрепенулася від звуку цього слова. Так давно не звала Ориську по імені! В пам'яті була вона зафіксована як Підгірська. Орисьчине вразливе на тони вухо вмить підхопило цю зміну в Дарчинім голосі.

— Дарцю… я не можу так жити… Як же ж я можу, коли ти, моя найкраща подружка, гніваєшся на мене? Коли половина класу не відзивається до мене? Як я можу з цим усім жити?

Дарка прикусила губу:

— Ти добре знаєш, чого я на тебе гніваюсь…

Ориська заговорила скоромовкою, з виразною ноткою каяття в голосі:

— Знаю… знаю, чому ти до мене не говориш, чого я така самотня в класі… Так мені і слід… Я заслужила таке відношення, але я не хотіла нікому шкодити… Дарцю, присягаю тобі… на що хочеш… на маму… на татка… на що хочеш, що я не хотіла нікому пошкодити.

«Комедіянтка, — пригадує Дарка сцену в церкві, коли Ориська заливалася сльозами, щоб тільки звернути увагу на себе. — Така може поклястися, ким захочеш».

— Я тільки хотіла відзначитися в його очах, — продовжує між тим Ориська. — Тільки за це одне можна мене карати. Ти ж бачила, як я його слухала і робила все, чого він хотів… Бо я завжди боялася, що коли не послухаю його, то він уже ніколи не гляне на мене. І не поставить мені «дуже добре». Я не знала, що так не слід робити, я бачила, що всі в класі відвернулися від мене… але тоді я говорила собі, що це кара… кара для мене за те, що я захопилася такою поганою людиною… Бо він поганий, я навіть не знала, що він такий поганий… Як міг він так питати тебе останнього разу… так глумитися з нас усіх? А тепер, коли я зрозуміла, хто він, коли я вже бачу, що… він зовсім не такий гарний, — вона з риданням повисла на Дарчиній руці, — тепер я не знаю, що дала б для того, щоб можна було все повернути, щоб… мої товаришки, щоб ти, Дарцю, була до мене така, як колись…