— О, як шкода, що я не зможу, Дарко, бути в тебе. Це, напевно, страшенно цікаво? Я ще ніколи не була на сільській вечірці.

Дарка відчула себе глибоко ображеною такою дурною балаканиною. Що значить — «сільська вечірка»? За кого та Лідка вважає кінець кінцем Дарчиних батьків? Коли вже на те пішло, то в Дарчиних батьків є спеціальна середня освіта, а Лідчина мама, хоч і величає себе панею, ледве підписатися вміє.

— Ти собі уявляєш, що ми справляємо вечірку у стодолі? — запитала досить терпким голосом Дарка. Лідка по-дурному розсміялася. Видно, сама зрозуміла, як нетактовно поступила.

— Я не мала на думці твоїх батьків, але ж люди на селі страшенно дичавіють. Це ти вже не заперечуй мені. Сільська інтелігенція — то ще гірше, ніж мужики. Так, так… Якби не те, що я їду на море, я зовсім, певно, просила б ти мене чи ні, — засміялася лукаво, — все одно приперлася б на твої іменини. А ти бачила коли-небудь море?

Лідка дуже добре знає, що Дарка так само ніколи не бачила моря, як і вона, але їй вигідно тепер так запитати.

— Яка шкода, Дарко, що ти не записалася до черчеташ! Поїхала б тепер разом з нами на море… Слухай, то правда, що ваша Веренчанка малярійна?

Так говорити може тільки провокатор. Дарка дивиться Лідці простісінько в очі. Вона хоче проникнути крізь оті два чорно-білих блискучих скельця всередину цієї вертихвістки, щоб дізнатися нарешті, хто вона така: ворог чи просто дурепа?

Нічого, абсолютно нічого не може Дарка вичитати з тих грайливих, з кокетливо попідкручуваними віями (нікуди правди діти), гарненьких очей. Не залишається Дарці нічого іншого, як страхувати себе перед Лідкою:

— Я й сама жалію, що не записалася…

Лідка немов чекала на це слово:

— Правда? Жалієш? А чому ти не записалася, коли тепер жалієш? Тобі, може, хтось заборонив?

Ах ти, гадино, ось що тобі потрібно знати! Прізвище тобі треба дістати до рук, аби хазяїни твої по ниточці могли дійти до самої середини клубочка!

— Ніхто мені не заборонив. Хто, крім татка, має право мені забороняти? А татко — нічого. Каже: «Як собі хочеш…» А я не записалася, бо… бо не вірила, що може з того якась користь бути… Правда, мені тоді говорили про прогулянку на море, але я не дуже вірила…

— А я зразу повірила і тепер їду, їду! — схопилася Лідка за краї спіднички і, розтягнувши її гармошкою, почала крутитися по хаті у такт вальса. — О, — сміялася з самозадоволенням, — в мене добрий носик! Він зажди винюхає, де можна користь мати! Ти будеш у Веренчанці, а я — на море! На море, на море!

«Дурний тебе піп хрестив, — думає Дарка. — А що таке Веренчанка? Малярійна околиця — і все? А мама? А татко? А Славочка? А… Ні-ні, не може бути, щоб сигуранца добирала собі на службу таких дуреп».

Раптом Лідка перестає танцювати і ні з сього ні з того кидається Дарці на шию:

— Слухай, хочеш? Кажи: хочеш? Я дістану в однієї дівчини форму, і ми сфотографуємося, як дві черчеташки. Хочеш?

Ні. Лідка просто набита січкою дурепа, й більше нічого. Справжній провокатор не робив би таких грубих штрихів.

— Хочу, — майже весело заявляє Дарка, яку вже починає займати ця гра, — бігме, хочу!

— А гроші на фотографа в тебе є? Мені здається, що в тебе є зайві гроші.

— За ті гроші повинна я Славочці якийсь подаруночок купити.

— Багато твоя Славка розуміється на подарунках! От дурна! Була б мала таку чудову пам'ятку. Як не хочеш, то ні… Сама будеш жалкувати колись…

Лідка (слава богу!) образилася на Дарку і, пробурмотівши щось собі під ніс на адресу сільських Федів, яких хоч медом масти, а Федь залишається Федем, демонстративно вийшла з кімнати, грюкнувши дверима. «Краще вже бути Федем, ніж провокатором», — тільки й подумала Дарка. А може, Ліда й не провокатор? На всякий випадок, було б добре зробити з Лідкою, як поступають парубки на селі з кимсь, хто провиниться перед ними: засісти ввечері, коли Лідка повертатиметься звідкись до хати, накинути мішок на голову, заткнути хусткою рот, потягти на Прут і для страху похрестити трохи у воді. Коли вона навіть не має зв'язків з сигуранцою, то все одно — одна форма черчеташки заслуговує на це.

Та Наталка на це не пристане. А шкода!

Шкільний рік, хоч і з різними примусовими перервами, тягнувся незвичайно довго. Ніяк не можна було дочекатися того 28 червня. Коли нарешті настав цей довгоочікуваний день, то відчули не радість, а тільки деяку полегкість. Було таке враження, ніби йшли досі на гору з мішками піску на плечах і оце нарешті дозволили їм скинути ті мішки з себе.

Вже було звідкись відомо, що у п'ятому класі жіночої гімназії немає жодної двійки, жодного «хвоста» на канікули. Навіть Міці Коляска в цьому році переходила в шостий з чистим свідоцтвом. Можливо, що лише вона одна на весь клас казилася з радості. Вона, здавалося, саме не довіряла своєму щастю. Міці попрощалася з школою у ту ж хвилину, як дізналася, що переходить у шостий без «хвоста». Тепер вона цілковито належала майбутньому. Для неї навіть шкільна дошка була не дошкою, а дзеркалом. Стоячи перед дошкою, вона поправляла на собі туалет. Найбільше возилася з уявною чорнобуркою, що її мала купити їй мама в нагороду за чисте свідоцтво.

Знічев'я приходить Міці нова думка:

— Слухайте, діти, це буде недобре, коли я скажу своїм старим, що в цьому році ні один ідіот у класі не буде переекзаменовуватися! Тоді й моє свідоцтво не матиме ефекту! Ви знаєте, що я придумала? Що я скажу, що в цьому році вісім…

— Міці, та це ж половина нашого класу! — крикнув хтось.

— Правильно, правильно, діти! Вісім — це багато… Чотири, еге, чотири. Скажу, що в цьому році в нашому класі аж чотири переекзаменування. Ви уявляєте собі, яке це враження зробить на моїх старих? Може, розщедряться і, крім чорнобурки, пошлють мене ще й на курорт… Ох і ідея, діти! Але як вам подобається моя чорнобурка? Бачили ви щось гарнішого? — вона струшує уявною чорнобуркою, наче купець перед продавцем, дмухає на її волос, гладить рукою, прикладає ніжно до щоки. — Діти, а який волос! Ах, діти, уявляєте собі, який мене фурор чекає на курорті з цією чорнобуркою? А тепер хочу признатися вам в одному гріху. Винна я, діти, перед вами. Ні-ні, це не жарти. Таки насправді я страшенно винна перед вами. Іди, Косован, притримай двері за клямку, щоб не вліз сюди хто з бельферів… Діти, бийте мене, карайте, як хочете, бойкотуйте або пробачте, а я вам все одно мушу викласти правду…

— Досить пролога, досить! — крикнула Романовська, а клас підтримав її дружним гомоном.

Міці забула, що в неї в руках чорнобурка, трагічно заломила руки, перегнувшись вся наперед, ніби збиралася впасти на коліна:

— Діти, в мене фальшива метрика! Так-так. Мені не шістнадцятий пішов, як вам здається, а вже дев'ятнадцятий. І я вам не товаришка, а мама! Справжня мама!

— І що ти будеш тепер робити? — вирвалося у Косован.

Всі розсміялися, крім самої Міці.

— Діти, тут нічого сміятися… Ольга добре запитала. Так, діти, я признаюся вам, що тепер я вирішила навести порядок у своєму житті. Перше, що я зроблю, це що не ходитиму в шостий клас… Не перебивайте мене! Який екстерн? Що за екстерн? Я взагалі більше не хочу ходити до школи, так вона мені в'їлася в печінки! За всі тарапати, що я тут зазнала, мені треба подвійно залічити роки навчання. І так не п'ять років я ходила до цієї проклятої буди, а десять. Десять років! Скільки ж можна?

— Але що? Що ти задумала надалі? — почала допитуватися Лідка. Видно було, що їй самій хотілося б скористатися з прикладу Міці. Не ходити в школу — це була справді неабияка ідея!

— Діти, я задумала, — ей ви, малолітні, позатикайте собі пальцями вуха! — я задумала вийти заміж!

Почувши таку новину, клас відповів диким вереском. Міці мусила аж на стіл вискочити, аби втихомирити галас. Усі гуртом і кожна окремо вимагали відповіді на два найголовніших питання: який він і хто він?

— Спокій, діти, спокій! — кричала до хрипоти Міці. — Я ще сама не знаю добре. Це поки що тільки ідея… Я думаю оженити на собі брата мого шурина. Знаєте, того, що через нього я минулого року трохи до школи не спізнилася… Тепер, діти, ще одне… Я говорю вам щиро, і вам нічого ображатися на мене: не гостріть свої апетити, бо на весілля я вас все одно не запрошу. Ні-ні, не просіть і не переконуйте мене, бо нічого з того не вийде! По-перше, вас все ж таки забагато, а по-друге, це буде зовсім скромне і тихе весілля. Ви розумієте? Все повинно так раптово статися, щоб він не мав часу опам'ятатися… Ось у чому секрет! Діти, зате коли я вже вийду заміж і матиму свої гроші, то присягаюся вам: хай мені циферблат скрутить на потилицю, якщо не дотримаю свого слова, — вона зробила хрест з пальців і тричі поцілувала його. — Отож коли дорвуся до чоловікових грошей, то весь клас, навіть тебе, свинське вухо, Лідко Дутка, запрошую у кондитерську на морозиво. По три порції зразу плюс вода й вафлі! По три порції морозива всім-всім!