І щойно тоді помітив Лялю, привітався з нею без особливої сердечності. Ориська, якій чомусь не подобалося, що Улянич так щиро привітався з Даркою, потягла її до веранди, звідки вже долітав Лялин сміх.

— Пішли… пішли! Мужик! — кинула з презирством, ледве зачинилися двері за Уляничем. — Ти знаєш, йому не подобається життя в Гіцах, бо він не може собі ради дати з туги за цією смердючою Веренчанкою! Десь люди світ за очі, за океан їдуть, та й то не вмирають за рідним краєм, а цей такі комедії показує. Він не хоче нікуди з нами ходити, бо, бачите, зневажає буржуїв, а сам у підметки не годиться тим буржуям. Раз затягла його Софійка на вечірку, одягнувся у фрак і все одно виглядав, як лакей… Але ти не говори, що я тобі говорила…

На веранді зібралися пані добродійка Підгірська (з роками вона щораз більше уподібнювалася до лютої старої циганки), Ляля, Софійка Уляничева (ця просто розквітла, як рожа) і Стефко.

У Стефка горіли вуха, ніби хто причепив йому з обох боків голови по червоній перчині. Він, здавалося, зовсім оглух від захоплення Лялею. Як загіпнотизований, водив очима за кожним її рухом. На його лиці, як на екрані тіней, відбивалися всі інтонації Лялиного голосу.

Як він любить цю непосидющу, цю зрадливу Данкову сестру! Чи зрозуміє вона цю відданість, чи зуміє бодай оцінити її?

І тут же пригадала слова Санди: «Любов дає щастя тільки тоді, коли й ми любимо».

Що їй, Дарці, прибуло б від того, якби її, наприклад, любив Івонко Рахміструк, як Підгірський — Лялю?

Нічого. Абсолютно нічого.

Ось зараз надійде Данко, може, вже хтось разом з Празьким і Костиком наближається до ясенів біля воріт. Увійде — і весь світ заграє іншими барвами. А поки що треба робити вигляд, що тебе цікавлять усі ці нісенітниці, про які тут жіночки плещуть язиками одна поперед одної.

Пані добродійці Підгірській заманулося дізнатися, чи Дарчина мама наварила вже варення з суниць, і Дарка повинна чемно розповідати про цю справу. Ориська на мигах показує Дарці, як Стефко пожирає очима Лялю. Дарка повинна і на це якось реагувати.

І разом з тим ловить себе на тому що не зводить очей з дверей точнісінько так, як Стефко з Лялі. Куди б не повертала голови, її очі тягнуться до дверей, в які повинен увійти Данко.

Тепер Софійка починає розповідати про життя-буття в Гіцах. Вона досить розумна, щоб не ставитися так некритично до їхніх звичаїв, як Ориська. Навпаки, молода Уляничева іронізує з румунських вертихвісток, які нічим у житті не цікавляться, крім косметики. Хоч, правда, із слів Софійки виходить, що ті вертихвістки не такі вже дурні, як вони вигляділи з Орисьчиної розповіді. Вони, щонайперше, хитрі. Зовнішньо вдають з себе рабинь по відношенню до чоловіків, а фактично командують ними, як олов'яними солдатиками. Кожна говорить до свого чоловіка не інакше, як «мій пане», а в дійсності той пан не пан, а раб. Одне, що справді є прекрасним, незрівнянним у тих краях, — це циганська музика. Софійка не дивується княжнам, які закохуються у простих циганчуків. Від такої музики можна дійсно втратити розум. Правда, ще й вино у них таке, про яке нам тут і не сниться. Вистояне, з мошком, аж густе, його можна дістати тільки в спеціальних погрібках. Вип'єш наперсточок — і голова запаморочиться, як на каруселі.

Нарешті Лялі набридло сидіти на веранді. Вона будоражить усіх, навіть і саму пані добродійку Підгірську, й тягне всіх у садок. Дарка й тут розгадує її гру: Лялі хочеться перекинутися словом з Стефком наодинці, а тут, на очах у мами і біля хитрих сестричок, це неможливо.

За командою Лялі всі повставали, щоб перейти в сад, а Стефко вхопив крісло й поніс його за Лялею.

«Раб!» — очима подала Ориська знак Дарці.

«Раб», — погодилася з нею Дарка.

Опинившись серед квітів, Ляля сама перетворилася у метелика: пурхала від квітки до квітки, нахилялася над ними граціозним рухом, ніби виконувала па у менуеті, і, вдихаючи запах квіток, питала при тому з солодкою наївністю:

— Як ім'я цієї квітки?

Питала навіть назви квіток, які знала. Стефко ходив за нею і пояснював, щасливий, що до нього зверталася вона за цим.

Недалеко від клумби (Орися розповідала, що там була колись альтанка) ріс самотній кущ білої благородної рожі. Ляля підбігла до нього, припала лицем до пелюстків і, звівши очі на Стефка, спитала:

— А як ім'я цій квітці?

Стефко крадькома зиркнув на маму, що саме в ту хвилину замислилася над чимсь, і відповів пошепки:

— Ляля!

Данкова сестра, здавалося, тільки й чекала на це слово, бо раптом закружилася з розпростертими руками, приспівуючи:

— Ля-ля-ля-ля!

Ніхто з решти товариства, крім Дарки, не чув цього короткого діалога, тому й не розумів причини вибуху такої шаленої радості в Лялі.

Всі з явною естетичною насолодою милувалися з дівчини, що танцювала серед квітів.

Хвилиною пізніше пані добродійка Підгірська несподівано запитала (а може, й вона чула Стефкову відповідь):

— А ви, панно Лялю, ще не заручилися там, у Відні? Говорила мені якось ваша мамця-добродійка, що там у вас є претендент на вашу руку. Що ж, тепер якраз підійшла пора… Ви вже скінчили консерваторію…

Дарка подивилася на Стефка: той прикрив очі повіками, тільки губи засмикались.

— О ні, ні! — поквапно відмовлялася Ляля. — Ще маю час про таке думати. Був там один такий… Але ні, ні! Нічого з того не вийде. Це мамця так, хотіла похвастатися трішки. Стеф, а яке ім'я в цієї квітки? Ви понюхайте, понюхайте її, я вас прошу. А що? Правда, вона пахне вербою? Смішно, ні? Квітка пахне вербою! Ха-ха!

— Ідуть! — скрикнула Ориська і сама побігла назустріч хлопцям, що з'явилися в кінці доріжки.

Дарка відчула, як її ноги налились оловом. Коли б вогонь зайнявся під нею, вона не в силі була б зробити кроку. Не дивилася в той бік, але й так бачила Данка. Високого, світлочубого, найкращого.

Хлопці привіталися насамперед з панею добродійкою, потім з молодою панею Уляничевою, лише тоді з дівчатами. Першим підійшов до Дарки Костик. Яка вона була вдячна йому за це!

З сміхом показав їй свої великі зуби:

— Та це, пане-брате, не Дарця, а чиста домнішора!

Тут, мой, без бука й не приступай! Що тут робити? І викати ще мені це хочеться їй. Хай би ще з рочок який підросла… Я гадаю, що мені як кальфі[48] буде дозволено звати тебе надалі по-старому. Не заперечуєш?.. Мой, Оришко, а ти чого так побіліла? Та тебе якби перестрів де на цвинтарі опівночі, то, присяй-богу, віддав би душу з страху! А вії, мой, дівчино, що ти з ними зробила? Це, певно, перша мода у Гіцах, чи не так?

Празький підійшов до Дарки чемно і серйозно, привітався з нею як годиться. Цей нітрохи не змінився. Залишився таким самим квадратним і таким же прищуватим, як був торік.

— Добрий день, — нарешті підійшов до Дарки Данко, який чи то випадково, чи навмисне останній привітався з нею.

Червона, як Стефкові вуха, Дарка простягла йому свою спітнілу руку, яку він сильно стиснув у своїй вузькій, сухій долоні.

— Правда, як це дивно, — заговорив неприродно голосно, — у місті можна цілий рік прожити й не зустрітись, а на селі, прошу, вчора я приїхав, сьогодні ми вже зустрілись… Як поживаєш?

«Що він цим хоче сказати? Хоче показати перед Ориською чи, може, перед хлопцями, що в Чернівцях не зустрічався зі мною?»

Дарка тривожно оглянулася довкола: яке враження зробили його слова? Не хотіла від нього нічого, тільки щоб пощадив її дівочу гордість. Боялася, що Костик скористається з нагоди і вискочить з дурним жартом на тему: «Ей, любив, та покинув козак дівку чорнобриву». Не хотіла дати привід для тріумфу над нею тій лисичці Орисьці.

Перемагаючи в собі тривогу, Дарка відповіла весело, але не так уже голосно:

— Ти вчора приїхав? А я й знала.

Так, він приїхав учора. Мусив залишитись на концерт на користь бідних дітей.

— Які діти? Чиї діти? — спитав знічев'я Улянич, що ніким не помічений прийшов у садок.