— А заручитися не можна б? Хай би заручилися, — шукає виходу бабця, — це ж рівноцінне шлюбові…

— Вона не хоче заручуватися… Каже, просто відкрито каже, що вона не може на себе таких обов'язків брати, що вона не знає, що за чотири роки буде.

— Гарна любов, — кинула словечко мама, і Дарці захотілося розцілувати мамусика за таке словечко.

В кінці візиту виявляється, що Софійка не так приходила за рецептом квашення салату, як з проханням, щоб Дарчина мама переговорила по душі з Лялею: що вона думає, які її плани на майбутнє?

Мама обіцяла і не обіцяла. Своїх клопотів вистачає вище вух, нічого ще в чужі залазити.

Буквально на другий день (просто смішно) приходить з цією самою справою до мами Данкова мама, пані Данилюкова.

Ого, вона продовжує одягатися яскраво, як шістнадцятилітня дівчинка, до того ще й волосся стала фарбувати у колір жовтка. Така сама рухлива й балакуча, як і Ляля. Вона просто, без жодної дипломатії, приступає до справи:

— Що за ніщастя, пані Поповіч, — Данкова мама хоч і прожила двадцять років серед українців, але мови їхньої не вивчила, — я прішла до вас, як мама до мами: що мені робити з моєю Лялею? До неї причіпився той Стефко… І не дає дівчині спокійно дурх штрасе[52] перейти. Він її… як те кажеться… переслідує. Він не хоче розуміти, що він, по-перше, молодий для неї, а цум цвайтенс…[53] що він має? Він ще ніким не є… О, чим є Стефко Підгірський? Що мені робити, моя добра… люба пані Поповіч? Таке ніщасті на мене… таке ніщасті… То я для того десять років… ай… ай… десять років трімала її ін Він у брата, аби вона ішла за попа… вівці йому стригти? Мій муш?! Ви не згадуйте мені, пані Поповіч, про мій муш… він знає: все бери, тільки мене лиши… На Стефка вона повинна чекати чотири роки… Я не хочу думати, що з нею буде за чотири роки… Їй тепер уже двадцять… І що вона буде робити ті чотири роки? Брат пише аус Він, що він не може її довше тримати в себе. В нього хворіє жінка, і йому треба її вислати нах Баден. А що Ляля буде робити ін Черновіц? Чужих дітей вона не схоче вчити, дома старіти вона теж не хоче… І в неї ж є, фрау Поповіч, ай… ай… порядний… багатий… такий файний товстий блондин ін Він… І таке ніщасті на мою голову, таке ніщасті! Фрау Поповіч, я вас дуже прошу, як мама до мами, переговоріть з моєї Ляля. Вибийте її з голови того Стефка, вона вас послухає… Я вас дуже прошу, моя добра, мила пані Поповіч.

Не знає Дарка, що мама говорила Лялі і що та відповіла, факт тільки той: на деякий час обидві мами заспокоїлись.

А втім, правду кажучи, ніхто тепер і не звертав великої уваги на настрої мам-добродійок. Товариське життя, якому Ляля дала поштовх, набрало такого розгону, що не тільки лементи, а навіть і сльози мам не в силі були б зупинити його.

Всі, починаючи від Улянича і кінчаючи Празьким, якому випала на долю роль старого діда, горіли виставою.

Діяльність клубу, про який ніколи й не снилося Веренчанці, силою факту виходила поза стіни шкільного будинку. Вечорами, коли відбувалися репетиції хору, шкільний паркан був обліплений сільською молоддю. Вже та сама обставина, що в державній установі, в якій на стінах висять портрети короля і королеви, співають українських народних пісень, підносила дух прибитого села. До того ж Улянич, всупереч завзятому протестові з боку дружини, таки настояв на тому, щоб до хору прийняли один альт і два тенори з сільської молоді.

Тепер коли попід шкільним будинком, тобто клубом, проходив хтось з примарії[54] чи жандарм у своїй формі канаркового кольору, то відчувалося чітко, що йде тимчасовий окупант.

Ось що зробила проста народна пісенька!

Одного ранку Дарка пробудилася від того, що хтось співав у саду. Скочила в сорочці до вікна, виглянула, й аж сльози набігли на очі: співає татусь!

Дарка перехилилась через підвіконня і теж заспівала в унісон з татком, тільки голосніше й фальшиво.

Татко погрозив їй рукою: гай, гай, кого ти перекривляєш, дочко?

— Татусь, — простягла до нього руки, як це робила тепер Славочка, — татусь співав… Татко відпочив за канікули, правда? Я б хотіла… хотіла, щоб татко пішов вже на пенсію, тоді татко не перевтомлювався б навчанням і щодня співав би нам… Татусь!

Татко підійшов до вікна з лопатою в руках. Зблизька, особливо тепер, коли його лице було в тіні, здавався зовсім старою людиною.

Дитинко, дитинко… мене не навчання втомлює. З цим я міг би ще сто років жити приспівуючи. І не тому мені стало трохи легше на душі, що не ходжу в школу, а тому, що Манілу дав мені канікули… Ти не знаєш, — заговорив так, ніби на місці Дарки стояв домнул Локуіца, — яка це особлива насолода — мати певність, що за тобою ніхто не шпигує… Лягаю спати й знаю, що в мене попід вікнами ніхто не швендяє… Підійде до мене вуйко на вулиці, говорю з ним і не оглядаюся позад себе. Шкода тільки, шкода, що незабаром скінчиться мій спокій. Я, ти розумієш мене, дихаю неотруєним повітрям. От чому й на спів зібралося твоєму старому таткові…

Як докоряла собі Дарка, що зачепила татка! Співав собі й не думав про Манілу, а вона необережно нагадала таткові про нього. Не простить собі ніколи, що чорт підкусив її розпочати розмову з татком. Звичайно, тепер татко вже не співав більше. Дарка дала б собі відрубати палець, щоб тільки повернути таткові його попередній настрій. Та хіба настрій — це сани, якими можеш повернути, куди захочеш?

Як же це так, що нікому з них, навіть такому розумному, досвідченому, як Дмитро Улянич, не стукнуло в голову, що їх спільна радість навдивовижу довго триває і мусив би настати крах? Оглухли всі, осліпли від задоволення життям, втратили пам'ять і забули, в які часи живуть.

Так от, довелося самому життю опам'ятати братію. А життя вже як приводить до пам'яті, то грунтовно.

Підготування до вистави у розпалі. Ляля цілими днями під логопедичним наглядом Стефка вчиться правильно вимовляти українські слова. Улянич, закотивши рукава вище ліктів і підперезавшись старим фартухом своєї тещі, малює декорації (пензель у нього завбільшки з віник). Ориська й Дарка заходилися фарбувати старі простирала, з яких мають вийти шаровари козакам. Празький виписує запрошення до Заставної, Кіцмані, ба навіть для декого з Чернівців. Костик цілими днями сидить перед дзеркалом і, як сам говорить, вивчає свою фізіономію, яку він повинен найближчими днями перетворити у принадне лице козака-запорожця, що в нього закохалася така красуня, як Ляля!

І от у цей гарячковий час сигуранца в Заставній відмовляє у візі на постановку п'єси на тій підставі, що п'єса, мовляв, за своїм змістом може пробуджувати антидержавні почуття серед народу, а своєю тенденцією спрямована на відірвання Північної Буковини від румунського королівства і приєднання її до Радянської України.

Це була така нісенітниця, така нісенітниця, що навіть татко, який досі з відомих причин тримався осторонь приготувань до вистави, прилюдно вибухнув обуренням на такі порядки. «От кретини, от квадратові ідіоти! — вигукував татко. — Вони не завдають собі навіть праці ознайомитися з змістом п'єси. Мають стандартну відмову і кожного разу сліпо передруковують, коли їм для візи потрапляє п'єса на українській мові».

Улянич, що найкраще за всіх знав румунську мову, написав до сигуранци довгий протест (над редакцією тексту чимало попрацював і татко), в якому з вбивчою логікою було доведено, що п'єса за своїм змістом абсолютно аполітична, отже, тим самим не може мати антидержавних політичних тенденцій. Це — інсценізація старої поеми, а зміст її такий: старий козак-запорожець бере на виховання сина свого товариша, який загинув в бою з турками. У старого козака є рідна дочка. Діти виховуються разом, думаючи, що вони брат і сестра. Коли ж хлопець став повнолітнім і настав час їхати йому на Січ, названий батько розповів, що він йому не рідний, а Оксана йому не сестра. Між молодими народжується кохання. Батько погоджується віддати за молодого козака свою дочку під умовою, що той побуде на Січі й набереться там запорозького гарту.