Альфред виглядав якимсь ніби сонним. Здавався цілковито байдужим до того, що твориться навколо. Поводив себе, як слухняний пацієнт у лікаря. Робив усе, що йому підказували, і нічому не дивувався.

Мама й тітка Шнайдерові були виряджені в сталевого кольору дорогі сукні з тафти. Поважні, сиві, з золотими ланцюгами довкола ший і брильянтовими брошками на грудях, вони своєю бундючністю відрізнялися від решти товариства.

Коли о. Підгірський запитав Лялю:

— Чи не обіцяла нікому перед тим вийти заміж? — по церкві пішов шепіт.

— Ні, — впевнено й голосно відповіла Ляля, ніби хотіла заперечити тому шепотові за її спиною.

Альфред кожного разу, коли йому треба було казати «так» чи «ні», відповідно до тексту питання, дивився на Лялю, а та йому підказувала.

— Нічого собі символ, — шепнув татко мамі так, що й Дарка почула.

Шлюбна церемонія закінчилася. О. Підгірський об'явив Альфреда й Лялю мужем і жоною перед богом та людьми. Почалися поздоровлення. Насамперед привітали молодих батьки, потім родичі, а потім почали поздоровляти ближчі й дальші знайомі.

Прийшла черга й на Дарку. Ляля, яка з багатьма цілувалася, цмокаючи в повітря, припала лицем до Дарчиної шиї:

— Не думай… погано про мене…

Стефко відмовився поздоровляти молодих. Його обступили кільцем мама, батько й сестри, і кожен на свій лад (пані Підгірська, наприклад, пожирала його своїми грізними циганськими очима) натискав на нього, щоб не ганьбив їх і пішов привітати молодих.

Стефко стояв непорушно, як телеграфний стовп.

Лише згодом, коли молоді були вже за церковною брамою, тобто коли поздоровляти було запізно, Стефко поплентався за весільним хороводом.

Весільний стіл тягнувся через коридор на два зали. На нього викладені всі запаси срібла, фарфору й кришталю, зібраного серед веренчанської інтелігенції. Перед кожним накриттям стояло червоне яблучко з увіткнутою табличкою, на якій було написане прізвище гостя.

Гірлянди з смеречини оповивали краї скатерті на всю довжину стола. Від смеречини, від доспілих яблук несло різдвяним запахом.

Дарці припало місце в першому залі поміж Костиком і Мирославом Равлюком.

Мирослав був Лялиним гостем. Їй дуже хотілося, щоб поміж запрошеними були й ліпші люди, тобто люди з званням або з маєтком. Равлюк попав між запрошених тільки тому, що його батько був фабрикант, і він сам потрібний був тільки для того, щоб Ляля могла рекомендувати його віденським гостям: «Гер Равлюк — син фабриканта».

На почесному місці, як годилося, сиділи молоді. Ляля здивованим меланхолійним поглядом водила по гостях, ніби не усвідомлюючи, для чого зібралося стільки народу.

Альфред, що, напевно, зголоднів за час церемонії, тепер уплітав з справді німецьким апетитом. Поволі, з насолодою дегустатора, накладав на вилку м'ясо, додавав зверху чого-небудь гострого і вкладав те все в широко роззявлений рот, остерігаючись, щоб не заплямити сніжно-білої серветки на колінах.

Коли піднімали тост за здоров'я молодих, він зводився, обтирав серветкою губи, уклонявся на всі боки і знову брався за їжу.

Старий Данилюк перекладав зятеві тости з української мови на його рідну. Тоді Альфред ще раз уклонявся, але вже менш урочисто.

Тостів було багато, а молода за кожним тостом повинна була бодай пригубитися до чарки. Були між гостями і такі нахабні, що вимагали, щоб за їхній тост молода випила аж до дна.

— До дна! До дна! — горланили доти, доки Ляля не показувала їм чарку, перевернуту догори дном.

Наслідок був той, що незабаром сп'яніли не тільки гості, але й сама молода.

Щічки налилися рум'янцем, очі блищали, вона щебетала й сміялася. Всупереч звичаям, Ляля вийшла з-за столу й почала організовувати застільний хор. Хлопці гримнули «На кедровім мості», а там, де припадало: «Гоп, пчех, уха-ха!», то так пчихнули, що під напором хвилі повітря похитнулося золоте пенсне на носі старої Шнайдерової. Лялиній свекрусі явно не сподобалася поведінка невістки. Вона декілька разів робила спроби непомітно, кивком одних брів, повернути Лялю на її місце біля мужа, але Ляля навіть не дивилася в той бік. Вона вся була зайнята особою Стефка. Їй, видно, хотілося сказати йому щось, але він уникав такої нагоди.

Мама Данилюкова анітрохи не журилася тим, як поводить себе Ляля. Отець Підгірський щойно довершив акт передачі Лялі Шнайдерам, і мама почувала себе не тільки на сьомому небі від щастя, але й вільною від усякої відповідальності за дочку.

Вона сама розповідала Дарчиній мамі й пані Підгірській про те, яке щастя трапилося Лялі: Ляля дістала не тільки чоловіка — комерційного радника з віллою, але й готове придане, мої пані. У Альфреда була колись сестричка. Панночці було вже двадцять один рік. Мала нареченого й повинна була йти заміж, коли оце перед самим весіллям захворіла на скарлатину й померла. Можете уявити собі, мої пані, що це за удар був для бідної матері! Так от тепер все її придане, а вам не треба говорити про те, яке придане готують багаті німкені своїм дочкам, з волі матері, шановної пані Амалії, дістанеться дружині сина.

Все-все, від хутра до витирачки для ніг, застане Ляля у своєму новому домі.

Після дванадцятої години ночі з Лялі зняли серпанок. Вона переодяглася в темне плаття й стала вже панею добродійкою.

Віночок з серпанком надягали на голову по черзі дівчата. За кожним разом музика грала вальс, і дівчина в серпанку робила кілька турів з тим, хто її попросить. Існує повір'я, що котра перша після молодої надіне віночок на голову, та першою й заміж піде. Нічого дивного, що Ориська була тією першою. Празький попросив її до дівич-вальса, а вона, не маючи права відмовити йому, з кислою міною закинула руку за шию.

Орисьчиним сусідом ліворуч був молодий офіцер з прикордонної застави, з блискучими кучерями й маленькими чорними вусиками, що його з різних політично-дипломатичних міркувань Данилюки не могли не запросити. Ориська весь час маніжилася перед ним і тому сподівалася, що він попросить її до дівич-вальса.

Дівчата поспішали заміж, і тому черга на Дарку прийшла не скоро. Надягаючи віночок на голову, подумала:

«Коли Данко попросить мене до вальса, то значитиме, що наші дороги все ж таки зійдуться колись, коли ж Равлюк — даремні мої мрії».

Данко стояв уже перед Даркою із схиленою головою.

Щаслива, вона простягла йому руки, обняла за шию, і стіни закрутилися разом з столами й людьми, що сиділи за ними.

Чи від того, що цигани грали, наче сам чорт водив їх пальцями, чи тому, що підлога від воску робилася слизькою, як ковзанка, чи, може, тому, що обоє вони були вже трішки захмелілі, — досить того, що Дарці здавалося, ніби вона падає… вниз, а потім відбивається і знову летить… вгору… вгору… вгору…

Якби Данкова рука не притримувала її міцно за талію, може, й справді знялася б і полетіла під саму стелю.

— Подивися мені в очі, Дарцю! Я хочу вичитати з твоїх очей, що ти мені все пробачила… Дарцю, чому ти відвертаєш голову? Я знаю, дівчинко, що я не завжди був для тебе таким, як треба, моя ти добра, моя маленька любов…

«Він п'яний, але це нічого. Що у тверезого на умі, то в п'яного на язиці. А той п'яний язик говорить такі милі серцю слова!»

— Дарцю, ти не гніваєшся на мене?

Дарка не встигла заперечити, як біля вхідних дверей на коридорі зчинився крик, потім ляскіт, знявся галас кількох голосів водночас і музика урвалася.

Гості з танцювального залу кинулись у коридор, але хвиля людей, що тиснулася з коридора, завернула їх назад. Посеред залу утворилося коло, а всередині його стояв п'яний чоловік. Невеличкий на зріст, розкуйовджений, з роззявленим губастим ротом, водив довкола отупілим поглядом та ідіотично посміхався. Галстук на ньому перекривився, піджак весь у вапні, а сам він ледве тримався на ногах.

— Хто це? Хто? — зашепотіли між собою гості. Дарка протиснулася до татка, щоб його запитати.

Татко шепнув, зблідлий як сніг:

— Повернувся Манілу.

Витягнувши шию, Манілу, як бик, лобом ішов в атаку на групу, що збилася в кутку поміж столом і піччю. Альфред по-геройському захистив своєю спиною маму і тітку. Ляля стояла поруч, тримаючись за його руку. На її лиці був не страх, а гостра цікавість.