Невже ж це той самий затурканий татусь, яким, здавалося, мама і бабця верховодили, як самі хотіли?

Коханий татусь! Життя з усіх сил пригинає його до землі, а він не здається. В татка велика віра. Коли б до цієї віри ще й сила завзяття, то він міг би половину Буковини запалити і повести на бій!

Довго в ту ніч світилося в Поповичів. Коли мама взялася стелити постіль, то вже було вирішено, що Дарка поїде до гімназії у Штефанешті, до сестри домнула Локуіци.

Сестра та приїздила позаминулих канікул до Веренчанки. Хоч і простенька собі міщанка, залишила по собі надзвичайно гарне враження. Сподобалася всім, бо скромність і впевненість в її поведінці доповнювали себе гармонійно. Татко висловився тоді про неї, що вона «досить розумна, щоб знайти своє місце в будь-якому товаристві».

Жінки Веренчанки були здивовані, що вона зробила з господарством домнула Локуіци за короткий час тими своїми малими руками. (Руки й ноги у домнішори Зої справді ніби у дитини).

Вона передусім викинула з хати свого брата все до останньої тріски, потім ту хату побілила, вікна помила, одвірки і віконні рами вишурувала лугом, потім пофарбувала їх у приємний зелений колір з білими обвідками, потім перетріпала всі його м'які речі, натерла меблі. Пізніше взялася до городу й садочка. Одним словом, коли Зоя від'їздила від брата у вересні, то перед його відновленими вікнами не тільки цвіли братчики, але й комора його була набита всякого роду вареннями, домашніми мармеладами, маринадами та різними наливками.

— В ті руки я спокійно віддам дитину, хоч і Зою знаю поверхово, — відповів бабці татко.

А бабця, старенька-то старенька, а тут відразу впіймала татка на неполітичному кроці:

— Оце тобі й на! Це називається чоловічий розум! Та де ж то добрий політичний крок? Та з першого ж Дарчиного листа наша сигуранца дізнається, що твоя дитина у Локуіців, і живцем, щоб я така здорова була, живцем з'їдять нас тут усіх разом…

Тато полюбувався хвилину бабциним войовничим виглядом, а потім узяв її лагідно за руку, що робив завжди, коли хотів перебити бабцю:

— Ви праві, мамо. Тут я вже мушу похвалити. Ти бачиш, яка в нас мама? — запитав у жінки. — Кажу, мушу похвалити ваш політичний розум… Воно, дійсно, не було б безпечно посилати туди Дарку, якби не те, що Зоя — от який щасливий випадок! — носить інше прізвище… Вона йому сестра лише по матері, а батьки в них різні. Завтра напишу до неї… колись мені Локуіца дав свою домашню адресу… Але листа не треба кидати у Веренчанці. Завтра вийду до ранкового поїзда й передам його орендарем, хай вкине лист у Чернівцях, бо якби… пс-с! — несподівано урвав він на півслові і далі почав ні з сього ні з того розводитися голосно про те, що у Чернівцях появився новий фасон жіночих туфель.

Бабця, яка, виголосивши політичну промову, тут же задрімала, прокинулася від того, що Циган став уїдливо гавкати.

— Вийди-но, Николаю, мені здається, що хтось швендяє в саду. От кара божа з тими хлопчиськами! Залишилось кілька яблук, і тим не дадуть доспіти…

Хоч ні татко, ні мамця й не говорили нікому про те, що Дарка попала у список неблагонадійних, пані Підгірська звідкись дізналася про цю історію і сама (що трапляється нечасто) прийшла до Поповичів.

Метою її екстреного візиту було не так співчуття, як бажання почванитися перед Дарчиною мамою своїм далекоглядним розумом: як добре, що вони, Підгірські, ще півроку тому віддали Ориську до гімназії в Гіци. Дитина вже там призвичаїлася, прекрасно опанувала румунську мову й тепер усе це немов знайшла на дорозі.

Дарці гидко було слухати те фарисейство. Сиділа навпроти Орисьчиної мами й вертілася, як курка з яйцем. Так і кортіло запитати: кому ви очі замилюєте, ласкава пані добродійко? Таж таких, як ваша Ориська, власне, й залишать на Буковині. Шкода, що не чули ви, як наприкінці навчального року Алзо плакав за вашою дочкою…

«Данка теж залишають», — відізвався той самий недобрий голос у Дарки.

«Данко не пара Орисьці, — боронила його Дарка, — Данко — митець. Хто знає, що з Данка може вирости. Він не встряє в політичну боротьбу тому, що музика поглинула його всього, а Ориська? Він не з героїв, але й не з продажних. Він з натури порядний, а Ориська — продажна лисиця…»

— А куди ви гадаєте посилати Дарцю, пані Поповіч? Це ж така відповідальна річ, прошу пані, кому доручати дитину…

— Я ще не знаю, пані Підгірська. Ще порадимося, подумаємо… нічого не можу заздалегідь сказати…

Пані Підгірська маніпулювала біля замочка своєї сумочки, зиркаючи на маму:

— Я могла б, якщо б ви хотіли, попросити свою Софійку. Може б, вона погодилася взяти Дарцю на станцію, там було б їй, самі знаєте, як у бога за дверима. Правда, в них тільки дві маленькі кімнатки… І я не знаю, чи вона погодиться, але, може б…

— Дякую… не турбуйтеся, — з холодною чемністю відхилила мама пропозицію пані Підгірської.

Татко пізніше жартував, що це була найбільша громадська відвага, на яку за все своє життя спромоглася бабусина дочка.

— Що ж ти маєш до Уляничів? — спитав татко, коли ображена пані Підгірська пішла додому.

— Проти самого Улянича — абсолютно нічого. Я лише не хочу, щоб Дарка, боронь боже, не уподібнилась Орисьці. І все! Хоч ти і твердиш, що твоїй дочці, — не могла втриматися мама, щоб не вщипнути татка словом, — уже сімнадцятий рік і вона сама розбирається, де біле, де чорне, проте я волію тримати її поодаль від поганих впливів. Зрозумів ти мене, педагог?

«Хлопці завжди залишаються хлопцями», — мусила визнати Дарка. Чи це будуть звичайні хлопці, чи обдаровані музиканти, їх завжди буде тягти до зброї, як п'яницю до горілки.

З того часу, як домнул Чабан (так звали отого прикордонника) на весіллі у Лялі викинув за двері Манілу, він здобув собі серед веренчанської інтелігенції не лише славу сміливої, але й порядної людини. Про нього тепер говорили: «Він хоч і румунський офіцер, проте порядна людина». Ця загальновизнана порядність домнула Чабана давала моральне право нашим хлопцям (Костикові, Празькому, Данкові) подружити з ним. А тому що домнул Чабан як офіцер мав право на зброю різного калібру, то наші хлопці прилипли до нього, як смола до підметки.

Полювання на диких качок сп'янило їх зовсім, і вони забули про все на світі. Данко, наприклад, зовсім забув про Дарчине існування.

Стрільба, качки, собаки, болото, човен, очерет — ось його світ тепер, що, як можна було судити, цілковито задовольняв його.

Дарка глибоко переживала таку байдужість до неї з боку Данка. Тим паче через кілька днів вона їде в Штефанешті, й у них не буде можливості побачитися раніше як на різдво. А може, коли б Данко знав, що Дарка більше не ходитиме до школи в Чернівцях, він пожертвував би тими проклятими качками в ім'я їх останніх спільних днів.

Може б… Але як дати Данкові знати про це? Єдиним посередником між ними міг би бути тільки Стефко Підгірський, та, на жаль, його не було в цей час у Веренчанці. Його забрала тітка Підгірських десь аж у Карпати, щоб він там трохи очуняв після удару, завданого Лялею.

Та, з другого боку, чи варт було повідомляти Данка, коли він сам не відчував потреби поцікавитися долею Дарки?

Заспокоївся, очевидно, тим, що його особисто немає в списку неблагонадійних, а інші, в тому числі й Дарка, його не обходили.

Такі переживання, зрозуміло, не могли сприяти гарному настрою. Дарка ходила роздратована, завжди готова з-за найменшої дурниці вибухнути грубим словом чи плачем.

Бабця по своїй старечій наївності відносила Дарчин нестерпний настрій на рахунок болю з приводу розлуки з рідним домом і Буковиною. Одначе мама, яка в цих справах мала меткіше око, не спрощувала так цього явища, як бабуся. Вона підозрівала, що тут, крім жалю за рідним домом та рідною стороною, криється ще щось.

Дарка не раз відчувала на собі мамин пильний, суворий погляд, а коли їхні очі зустрічалися, мама недобре похитувала головою: гай-гай, і куди це все заведе?