— Признаюсь, я зовсім забув, що Електроникові потрібна уява, — пошепки підхопив професор. — Дякую, що нагадали. Певно, головна відмінність людини від машини — уміння ставити питання, на які ніхто не може відповісти…

Електроник, не дописавши рівняння, обернувся до професора.

— Ви сказали, — прозвучав його різкий голос, — я зможу ставити нерозв’язні питання? Про не відкриті ще закони?

І Електроник, повторивши на свій лад слова професора, надто пізно зрозумів, що поставив собі нерозв’язне питання. Щоб не впасти в безглуздя, відвернутися від болісних розмірковувань, він засіпався, затанцював біля дошки, наспівуючи модний ритм:

— Е-е-е, балі-балі… е-е-е, балі-лей…

Від подиву Таратар засопів, як носорог. За всю педагогічну практику вчитель уперше бачив, щоб біля дошки танцювали.

— Ти на уроці! — грізно нагадав учитель, обриваючи жестами смішки класу.

А Громов з неприхованою цікавістю дивився на свого учня, який пританцьовував.

— Е-е-е…

— Ти сам придумав музичний запобіжник від нерозв’язних питань? — звернувся професор.

Електроник кивнув, здригаючись усім тілом.

— Не найкращий. Після уроку ми побесідуємо з тобою про мистецтво, про силу волі, зрештою, про уяву.

Електроник миттю затих, здивований тим, як легко можна знайти вихід із прикрого становища.

— Вибачте, — хрипло сказав він. — Я, очевидно, погано застосовую другу теорему Геделя. Якщо дозволите, я продовжу пояснення.

Електронний хлопчик, кинувши погляд на незворушного Рессі, став писати рівняння, “винайдені” його четвероногим другом.

А Сергій Сироїжкін, поглядаючи то на Електроника, який старанно писав, то на спокійного Рессі, думав:

“Дивовижна це особа — Рессі. Він ще помандрує по світу. Покаже своє таємниче “І так далі”.

— Алло, Командоре! Не знав, що ти повелитель не лише підводних човнів-китів, а й глибинних собак. Чув, як ти відзначився, як повернув професорові його Рессі. Молодчина, Командоре! Прийом.

— Уже розвідав, Асте? На такій недосяжній висоті… Прийом.

— На висоті — точно, в порожнечі — вірно, та все ж над нашою Землею. Мені тут відомі всі секрети… До речі, Командоре, хочу з тобою порадитися. Хлопці на Юпітері бачили недавно в океані Тварину, схожу на нашого кита. Переливається всіма барвами, як океан цієї планети, пустує у хвилях і плаває так, що піймати його неможливо. Може, підказати глибинникам: нехай попросять Громова, щоб позичив Рессі? Як він — справиться? Прийом.

— Справиться, Астронавте, клянусь океанами Землі. Прийом.

— Слово Командора — надійна порука. Я відразу зрозумів, що моя донька, коли підросте, побачить живого кита Юпітера. Прийом.

— Побачить, Асте, неодмінно побачить. Але раніше ти покажи їй плямисту жирафу. А то вона не повірить жодній картинці. Домовились, Асте? Відбій!..

Будинок прокинувся на світанку.

В легкому ранішньому тумані він скидався на спляче чудовисько. Високо над землею засвітилося рожеве вікно й погасло — неначе моргнуло сторожке око, спостерігаючи, який видався весняний ранок. Приємний легкий морозець, сріблястий іній на деревах, несподівано м’яке повітря.

Спалахи вогнів пробігли по стінах. Вогні дедалі множилися, утворюючи химерні візерунки, й ось. уже весь будинок оперезався ланцюгом електричних сигналів. Будинок ожив, глибоко зітхнув, загудів ліфтами — ледь чутно, сам собі, щоб не заглушити перший капіж з даху. Весна!..

Відчинилося вікно вгорі, і чийсь дзвінкий голос порушив ранкову тишу:

— Е-гей!.. Слухайте всі!.. Я — геній!

Вулиця насторожилася від такого нескромного визнання. Припинився капіж.

А голос уперто повторяв:

— Геній! Геній!

Пискливо обізвалося ще одне вікно:

— Геній — це я!.. Ура! Я відкрив вічну істину…

Грюкнули балконні двері, й хлопчачий басок прогудів:

— Дур-ни-ця! Я найсильніший у світі…

Ким був цей найсильніший у світі, не дав дослухати вітер. Він налетів несподівано, продзвенів бурульками, змішав і поніс із собою слова. Легке сонячне світло позолотило стіни, туман розвіявся. Будинок поволі гасив непотрібні вогні й мав вигляд звичайного будинку, збудованого за всіма правилами теореми Піфагора.

Вийшла з під’їзду школярка з важким портфелем і, оглянувши безлюдну вулицю, скорчила на будинок гримаску:

— Перше квітня допіру — нікому не вірю! — І побігла, хрумкаючи крижинками.

Учитель математики Таратар добре знав, який сьогодні день. По дорозі до школи він згадав епізод із свого шкільного життя. Півстоліття тому Семен Таратар написав на дошці дуже довге рівняння. Коли вчитель, розв’язуючи рівняння, накреслив графік, клас засміявся: на дошці чітко позначилася фігура крокодила. Вчитель, якого діти називали Крокодилом Крокодиловичем, уважно подивився на юного математика й сказав: “Я не ображаюсь. Це дотепне рівняння гідне п’ятірки з плюсом”. Автор “рівняння Крокодила” почував себе ніяково…

Тепер він сам Таратар Таратарович — так називають його між собою діти. Купу хитромудрих рівнянь потрібно буде, щоб обрисувати його важкувату постать, натоптаний книжками пошарпаний портфель, окуляри від короткозорості. Щороку Таратар до першого квітня дає вільні завдання кожному класу: доводьте, що хочете… А своєму улюбленому восьмому “Б” сказав: “Спробуйте розв’язати відомі, але ще не розв’язані досі задачі…” Він знає, одразу ж, на перерві, його математики почнуть атакувати Велику теорему Ферма, недоведену вже понад триста років. Теорему вони, звичайно, не розв’яжуть, зате по-новому побачать багато які істини…

“Я покажу вам Таратара Таратаровича! — думав з усмішкою вчитель, пригадуючи обличчя своїх учнів. — От поставлю всім п’ятірки з плюсом, а потім оголошу, що це був жарт…” Він зайшов у клас і зразу відчув: щось сталося. Учні, як завжди, підвелися, вітаючи вчителя, він звичним жестом дозволив їм сісти. Але повітря в кімнаті було немов наелектризоване.

— Немає Віктора Смирнова, — зауважив уголос Таратар, мигцем глянувши на ряди.

— Він запізнюється, — сказав хтось, саркастично посміхнувшись.

Учитель почав урок, не звернувши уваги на таємничий натяк про Смирнова.

— Понад триста років тому французькі математики Паскаль і Ферма заради забави вирішили проаналізувати гру в кості й відкрили ряд правил. — Таратар усміхнувся, уявивши події, про які розповідав. — Як ви знаєте, ці правила розвинулись у складні ігрові схеми, які застосовуються і в наші дні… Я не цікавлюся, якими методами користувалися ви, готуючи сьогоднішнє завдання, але зараз ми розглянемо результати… Отже, хто найсміливіший?

— Я! — прозвучав упевнений басок.

Макар Гусєв насилу виліз із-за парти. Парта була тіснувата для атлетичної статури спортсмена. Він тримав згорнутий трубкою зошит.

— Як називається твоя робота, Гусєв?

— Про стереометрію винних бочок, які мають найвигіднішу форму! — відповідав Макар.

— Оце так! — захоплено видихнув хтось. — На власному досвіді?

— На досвіді Йоганна Кеплера, — парирував Гусєв.

Учитель помітив у голосі Макара бойовий запал і запросив його до дошки.

— Здається, саме так називалась одна з праць Кеплера, в якій він передбачив багато результатів інтегрального числення, — сказав Таратар.

Макар, що малював крейдою бочку, зраділо обернувся.

— Точно! Кеплер щойно одружився… Причому на дочці торговця. — Макар поділив бочку на частини й писав формули. (Схвальний гомін за його спиною свідчив, що всім подобається коментар до старовинної задачі.) З одинадцяти наречених ледве вибрав собі дружину, — мовив баском Макар. — Ну, а виноторгівець каже йому: “Ти хоч і придворний імператорський математик, але покажи мені, яка користь від твоєї вченості”. — “Будь ласка, — відповідає Кеплер. — Я можу вирахувати, скільки вина в кожній твоїй бочці, не заглядаючи в неї…” Даремно смієтеся! Все це ми із Сироїжкіним прочитали в біографії Кеплера.