І Електроник дуже точно виклав, у чому полягає межа для розвитку електронної системи.

Виявляється, є одна формула, згідно з якою грам будь-якої матерії — живої чи штучної — не може обробити більше ніж 1047 бітів інформації за секунду. Електроник розшукав цю формулу в старих працях і сам перевірив її. На перший погляд цифра межі нібито величезна: адже з моменту утворення Землі минуло всього 1023 мікросекунд, а кількість атомів у відомому нам Всесвіті 1073. Але Електроник не збирався лічити атоми й мікросекунди, він хотів розв’язувати нові задачі. І не міг взятися за багато які з них через виняткову складність.

Відомо, наприклад, що кількість варіантів у шаховій грі становить приблизно 10120. Якби Електроник грав чесно, перебираючи всі варіанти, як він звик це робити, то йому не вистачило б на одну партію не тільки людського життя, а й кількох тисячоліть. Навіть якби Електроник навчився лічити в мільйон разів швидше, він однаково не встиг би зіграти жодної партії, бо кількість комбінацій лишалася б надто великою — не 10120, а 10114.

Електроник утратив спокій. Бар’єр нової лічби був для нього нездоланним.

Електроник болісно переживав, що він не людина! Люди — Електроник бачив це — постійно робили відкриття, не перебираючи весь потік інформації, що надходила; вони багато працювали, але не механічно — вміло й винахідливо; результат приходив немов сам по собі, у хвилину осяяння. Інакше, як сказав професор Громов, не було б чемпіонів з шахів, полководців, учених. Електроник так не міг.

Сироїжкін розгублено дивився на двійника, почуваючи себе безсилим.

— У цій голові, — Електроник потер долонею лоба, — проаналізовані й зібрані перемоги Сократа, Архімеда, Македонського, Колумба, Наполеона, Ферма, Ейнштейна та багатьох інших. Мільйони великих відкриттів і… помилок.

З розповіді Електроника було ясно, що він марно виконав велику роботу. Він точно встановив, що за останні дев’ятсот років у всіх енциклопедіях світу названо геніальними 29 771 людину. Отже, в середньому на кожний рік припадало 33,7 генія в тій чи іншій сфері діяльності суспільства. Вивчивши життєписи багатьох тисяч великих людей, Електроник розгубився. Серед них він не знайшов жодного точно сформульованого прийому праці, який допоміг би йому подолати бар’єр механічної лічби. Жодного математичного знака, який позначав би народження геніального творіння.

— Формула геніальності? — пробурмотів Сергій. — От буде здорово, якщо ти її виведеш!

Електроник похитав головою.

— Цією формулою користуються лише люди. Але її ніде немає… Певно, я маю вивчати саму людину, щоб зрозуміти, як вона мислить.

Сироїжкін щиро зрадів з висновку:

— Вивчай, Електрошо! Починай одразу ж, починай з мене. — Він набрав поважного вигляду. — Давай будь-які запитання! Не соромся.

— А як вивчати людину? Якими засобами? — запитав друг.

Сергій задумався.

Справді, як вивчати його, Сироїжкіна, коли він сам не знає, чим живе зараз і що захоче через якусь хвилину? Іноді він думав: хто він такий — Сергій Сироїжкін? І уявляв своє обличчя, ніби дивився у дзеркало. А якщо глянути глибше? Як він, наприклад, думає? Ясно, що працюють у ці хвилини всередині нього якісь складні механізми пам’яті й він звично ними керує. Але як вони діють, як він, Сироїжкін, керує собою і в чому полягає формула геніальності людини, яку шукає Електроник, він не уявляв.

— На багато серйозних запитань немає ще відповіді у книжках, — сказав Електроник. — Зокрема, про твій скажений вірус.

— Який ще там вірус?

— Коли ти бліднеш або червонієш.

— Це все брехня щодо віруса, — признався Сергій. — Просто я хвилююся, коли чую про неї. Кажу тобі одному.

Сергій схопив зі стола аркуш, прочитав свої вірші.

— Це я для неї складав, розумієш? Вивчай мене, вивчай!

Електроник оцінював здобуту інформацію.

— Прочитай ще вірші, — несподівано попросив він.

Сергій здивувався, але почав читати, згадуючи те, що він учив. Спочатку несміливо, напівголосно, потім упевненіше, навіть з виразом. Електроник стояв нерухомо: він вбирав у себе незнайомі звуки й словосполучення.

— Поети стисло й точно передавали важливу інформацію, — сказав Електроник, коли Сергій замовк. — Мені здається, поети, художники, музиканти знають те, що я шукаю.

Сироїжкін здогадувався, що в схемах Електроника точиться складна боротьба, що він приймає важливе рішення.

— Я згадав Ньютонові слова, — хрипло сказав Електроник. — Він уявляв себе маленьким хлопчиком, який грається на морському березі камінчиками й черепашками, тоді як перед ним лежить великий непізнаний океан істини… Океан істини це дуже багато для однієї людини. А я навіть не людина.

— Я — людина! — впевнено сказав Сергій. — Не бійся.

Ми разом відкриємо цю формулу. Ти запитуй мене, запитуй!

— Гаразд. Дай відповідь: як ти розумієш прекрасне?

Сироїжкін замислився…

— Відразу видно, що ти новачок, Електронику, — промовив Сироїжкін, заходячи до класу. — Ще нікого немає, а вчитель на місці.

Він поклав портфель на парту, здивовано втупився в дошку. Замість звичайної шкільної дошки світився величезний, майже на всю стіну, екран.

— Що це, Електронику?

— Моя раціоналізаторська пропозиція, — спокійно відповів новий учитель. — Дошка нової конструкції.

Екран показував відчинені двері школи, учнів, що йшли з портфелями.

— Класний винахід! — похвалив Сергій.

— Спеціально для нашого класу, — підтвердив Електроник.

— Значить, не треба більше дряпати крейдою… Дивись, вивчай і роби висновки, — міркував уголос Сергій.

— Ми можемо підключатися до лабораторій, телебачення, обчислювального центру. Чесно кажучи, це не мій винахід. Я бачив у багатьох інститутах, як професор читає на кафедрі лекцію, а студенти бачать і чують його за сотні й тисячі кілометрів.

— Ти найкращий у світі вчитель, — похвалив друга Сергій. — Таратар буде задоволений тобою. А інші класи помруть від заздрості… До речі, до нас ходитимуть на екскурсію… — Він показав на дошку. — Дивись! Ось поспішають мальки з молодших класів!.. Квапляться першоклашки. А академіки з десятих не поспішають… Вони навіть не знають, що в нас такий винахід… Зараз з’являться наші…

Вони спостерігали, як заходять діти до школи, й перед ними поставали живі картини минулих епох. Розмахуючи уявними дротиками, кам’яними сокирами, луками, шумно ввалилися в коридор маленькі “древні” люди: вони скидали свої пухнасті звірині шкури в гардеробі, одягали м’яке взуття й відразу перетворювались на симпатичних школярів. Група мовчазних “лицарів” у гладеньких шкіряних куртках із затиснутими під пахвою портфелями, гучно стукаючи підошвами, не кинувши жодного погляду на дівчаток, статечно пройшла прямо в клас. Повільно простували оратори, говорили всі разом, не слухаючи один одного; їхні величезні портфелі були напхані підручниками й зошитами… Винахідники несли коробки з моделями… Хтось, придумуючи на ходу фотонну ракету, пустив дзеркальцем сонячного зайчика, й “ракета світла” вилетіла у відчинені двері.

Пройшли вже представники всіх епох, а звичайних геніїв, що випередили своє століття, все ще не було. Продзвенів дзвоник. У восьмому “Б” так само сиділи вчитель і єдиний учень.

— Що сталося? — не розумів Сергій. — Епідемія грипу? Вчора всі були здорові, Електроник увімкнув радіотелефон, і клас наповнився голосами учнів восьмого класу “Б” — найзвичайнісіньких геніїв.

Вони працювали над своїми винаходами. Ніхто з них не був хворий.

— “Космічний корабель “Земля”, — сказав Сироїжкін пароль, і всі однокласники враз почули його. — Чому ви не на уроці? — запитав Сироїжкін. — Електроник чекає! Ви хіба забули, що він — учитель?!

Пролунав хор обурених голосів. Ніхто не забув, що вчитель сьогодні Електроник. Учням просто було ніколи. В них не лишалося жодної хвилини для уроків. Професор створював другу симфонію. Кукушкіна моделювала систему кровоносних судин. Гусєв переробляв свою бочку, посилюючи її дію на м’язи. Всі вони — майбутні інженери, вчені, художники — вимагали зараз свободи творчості.