— От і дочекалися! — сердито сказав Сергій Сироїжкін. — “Віднині ніяких дослідів”! Так я й знав: Таратар не сприймає наші винаходи всерйоз. Теж мені генії з восьмого “Б”! А я гадав, що він найкращий у школі вчитель.

— Таратар має зрозуміти, — спокійно промовив Електроник, — що генії — ті ж самі люди, тільки вони переробляють значно більше інформації. Чому машина працює на повну силу, а людина напівсили? Це несправедливо.

— Робота над проектом “Космічний корабель — Земля” йде повним ходом, — провадив далі Сироїжкін. — Перевіримо?

— Перевіримо, — сказав Електроник і ввімкнув свій радіотелефон на гучність.

Пролунав ні з чим не зрівнянний сумбур звуків, який складався з формул, запитань, смішків, вигуків, голосного читання наукових текстів, ігреків, іксів, інтегралів, нескінченно довгих рівнянь. Усередині Електроника немов працювала радіостанція: десятки два голосів ставили своєму вірному другові запитання, а він миттю відповідав, причому водночас кожному й усім. Досить було якомусь учневі восьмого класу “Б” набрати на телефонному апараті три одиниці підряд, як він негайно з’єднувався з найкращим у світі математиком, знавцем різних наук, хранителем інформації, ходячою енциклопедією — словом, із самим Електроником.

Сироїжкін та Електроник сиділи біля школи на лаві, й мало хто з перехожих звернув увагу на двох хлопчаків у розстебнутих пальтах і зсунутих набакир шапках. Навіть коли зазвучав радіотелефон, майже ніхто на них не глянув. Хіба мало підлітків крутять набридлий усім транзистор!

Люди вслухалися в звуки капежу, цвірінькання горобців, в хрускіт снігу під ногами…

А восьмий “Б” в цей час працював.

Восьмикласники вимагали від Електроника відповіді на запитання: яка зараз погода на Марсі та Юпітері, які існують моделі центральної нервової системи людини, які формули польоту ракети, мухи й крижня, нарешті — рівняння перевірки надсили, надспритності, надточності. В Електроника просили графіків радіосигналів з інших галактик, математичні ігри, теорії зародження життя, просили дати ноти симфонічної поеми Скрябіна “Прометей”, склад ракетного палива й фарб Леонардо да Вінчі. Електроника запитували, як лікувати кішку від нежиті, що говорили стародавні греки про атоми, хто з динамівських хокеїстів хвилину тому забив гол спартаківцям та інше. Звичайні генії з восьмого “Б” працювали над своїми відкриттями й разом з тим цікавилися поточними подіями у світі, а Електроник їм допомагав у міру своїх здібностей.

Якщо скласти всі відкриття восьмого “Б”, то виходив ніби план майбутнього всієї планети, всього людства. Він називався так: проект “Космічний корабель — Земля”. Певна річ, людство нічого не знало про цей план.

План — тільки припущення, яке треба довести, а доведення — основа всієї науки. От чому, незважаючи на удачу перших дослідів, восьмий “Б” не квапився заявляти про свій проект.

Лише професорові Громову було відомо про задуманий проект. Він дозволив Електронику користуватися інформацією обчислювального центру. Без такої допомоги весь замір був би несерйозним заняттям.

Сироїжкін попросив друга ввімкнути мікрофон.

— Космічний корабель — Земля, — промовив він неголосно у мікрофон, і всі голоси, почувши цю фразу, зупинилися на півслові, замовкли в чеканні.

Це була урочиста хвилина для Сироїжкіна. Проект, що Його вони задумали з Електроником, здійснювався. Над ним працював увесь клас, можна сказати — цілий “науковий колектив”.

І Сергій не міг відмовити собі в задоволенні процитувати першу фразу з їхнього колективного проекту:

— “Ми живемо в одному Космічному кораблі — Земля і думаємо про його майбутнє. Кожен робить свою справу. Та всіх нас хвилює проблема — майбутнє людства…” А далі він говорив про те, яку хто розв’язує зараз задачу:

— Ти, Макаре: як зробити людину надсилачем…

— Ясно! — обізвався Макар.

— Ти, Майко: як долетіти до зірок…

— Чи не дуже гучно сказано? — зіронізувала автор а-килимка.

— Ти, Вікторе: як забезпечити харчами людину в дорозі…

— По-моєму, примітивний висновок, — парирував володар штучної корови.

— Ти, Професоре: як розвивати науку й мистецтво..

— Стараюсь, — сухо відповів Професор. — Але хто це говорить?

— Говорить Сироїжкін!.. Моя работа — таємниці зоряної енергії. А зараз ми з Електроником обговорюємо Таратара. Його незрозумілу заборону: “Віднині й надалі”… Які є ще проблеми, труднощі, перешкоди?

Проблем було чимало. Авторів проекту бомбардували запитаннями. В основному винахідники скаржилися на нестачу потрібної інформації, матеріалів, устаткування, а головне — часу: їм було мало двадцяти чотирьох годин! У деяких восьмикласників виникли складності в стосунках з батьками.

— Заждіть ви про бабусь та дідусів, — перебив скаржників дівчачий голос. — Заскиглили! Ти мені ось що скажи, Електронику: чи не винаходимо ми велосипед?

— Велосипед ми не винаходимо, — відповів Електроник, — його давно винайдено.

— Ти не зрозумів, я не про велосипед, — беззлобно пояснила Майка. — Таратар захопив мій а-килимок. А може, він викине його в сміттєпровід? Зрозумійте, товариші, я нічого не маю проти Таратара, але чи ми не винаходимо нікому не потрібні речі? Адже не ми одні працюємо над проектом майбутнього.

— Правильно, — підтвердив Сироїжкін. — Як це ми не подумали? А ще проголосили себе геніями… Можуть і засміяти!

Цієї хвилини Електроник уявив розрахунки кожного досліду, а потім і всього проекту “Космічний корабель — Земля”.

І вперше в житті дуже збентежився: він не сподівався, що на нього чекає непосильна праця…

Електроник вирішив порадитися з професором Громовим.

Гель Іванович Громов сидів біля пульта електронної машини і спеціальним світловим олівцем креслив на екрані формули й рівняння. Машина обчислювала й майже миттю видавала відповіді, вимагаючи нової роботи. Олівець упевнено писав нові знаки. Громов розробляв схеми майбутніх машин.

Приємно було мати справу з таким розумним партнером, який лічив у мільйони разів швидше, ніж людина. Але вчених уже не задовольняли самі тільки швидкості. Для обробки дедалі більшого потоку інформації потрібні інші якості машини: наприклад, здатність мислити подібно до людини, яка не перебирає всієї інформації, а знаходить найкоротший шлях для розв’язання задачі. Але як мислить сама людина, як працюють складні механізми її мозку?

Вчені не мали точної відповіді на це питання.

Громов креслив зрозумілі машині символи й заразом малював на екрані людинок. Дуже різних людинок. Майбутні машини Громов уявляв у людській подобі.

Він міркував: “Мало сконструювати машину, її треба навчити й виховати. Тоді вона розумітиме людей, працюй ватиме з точним знанням мсти…” Громов знав одного робота, який досягнув великих успіхів в обчислюванні, проте був надто впевнений у своїй винятковій безпомилковості; не минало й дня, щоб він не зробив якоїсь дурниці, і все тільки через те, що погано навчений…

Професор намалював якесь обличчя і подумав:

“Щось дуже знайоме… Де я його бачив?” Екран відреагував негайно. Спалахнув напис: “Це Електроник”.

Громов усміхнувся: “Авжеж, це мій Електроник”, — і побачив у дверях симпатичну фізіономію учня.

— Заходь, — привітливо сказав професор Електроникові. — А ми тебе щойно згадували. Як говориться, легкий на спомин.

Електроник усміхнувся:

— Не все вдається легко. Доводиться робити багато розрахунків. — Він глянув на екран і відразу оцінив учителеві формули. — Я бачу, ви теж розв’язуєте важкі задачі.

— Стараюся… — зніяковіло признався Громов. — Роботу тільки розпочато, ми поговоримо про неї пізніше… Як ваш проект “Космічний корабель — Земля”?

— Є складні питання, — відповів Електроник і став розповідати про те, як восьмий “Б” долає труднощі.

Громову подобалася дитяча назва: “Космічний корабель — Земля”. Поки Електроник розповідав, він намалював на екрані машини кулю. Машина відповіла знаком запитання: вона знала тисячі предметів і понять круглої форми й уточняла для себе завдання.