Корова ледь помітно рухала щелепами. Вона ліниво щось ремиґала, як ремиґають усі в світі корови.

— Руками її не чіпайте, — попередив винахідник. — Дослід не закінчено.

Посипалися запитання:

— Скільки їй місяців?

— Скільки вона важить?

— Чому така маленька?

— Що їсть?

— Звідки вона взялася?

Смирнов вислухав запитання.

— Одним словом, так. Відповідаю відразу всім, — сказав він. — Дозвольте, Семене Миколайовичу?.. Ви бачите штучну тварину. Модель типу корови. Виведена мною в цій самій каструлі. Як виведена — питання окреме… Вік понад три тижні. Харчується винятково кукурудзяними пластівцями… От, мабуть, і все. Це і є моє домашнє завдання, Семене Миколайовичу.

Таратар розгублено дивився на каструлю.

— Смирнов, я не давав завдання виводити тварин… Я не біолог.

— Ну звичайно, Семене Миколайовичу, — заспокоїв Віктор. — Корову я вивів просто так, для себе. А вам приніс математичний щоденник.

Він вийняв з-під паска зім’ятий зошит, простягнув класному керівникові.

— Геній номер три, — діловито зазначив Гусєв.

— Чого ти всіх нумеруєш? — поморщився Сироїжкін. — А сам ти котрий?

— Сам я такий винахід задумав, що ви всі ахнете, — пообіцяв Макар.

Смирнов закрив каструлю покришкою, заклопотано взявся за ручки.

— Віднесу додому. Поки мати не повернулася. З метою конспірації, — пояснив він, — дослід проводиться під ліжком.

— Так, так, — кивнув Таратар. — Хлопці, допоможіть, будь ласка.

Восьмикласники обступили каструлю, повели винахідника.

Учитель складав зошити в шафу, перечитуючи заголовки: “Про стереометрію бочок”, “Про рух материків”, “Теорема Ферма”. Він був в чудовому настрої, дуже задоволений результатами. Он скільки роботи загадав йому улюблений клас! Доведеться витратити весь вільний час на перевірку зошитів восьмикласників…

Як вони себе називають?

“Звичайні генії”…

Сміливість і навіть деяка зухвалість у творчості прийнятні, а от скромності цим геніям явно бракує…

На столі, всупереч, здається, всім законам науки, світилася лампочка. Таратар кілька разів обійшов навколо столу. В чому тут річ? Що за двигун придумав Сироїжкін?

Звертатися до інших учителів Таратарові не хотілося. І без того в школі ходять легенди про його клас, про Електроника, Рессі. Не вистачає ще історії “про вічний двигун”.

І все-таки проконсультуватися потрібно.

Таратар уклав двигун в коробку, заховав у портфель.

— Звичайні генії, — бурмотів він, надумали пожартувати із звичайного математика. Проте є найвища інстанція — експеримент. Так казав мій учитель, а він, як я давно вже переконався, був мудрець.

Таратар прийшов у Інститут фізики й сказав, що хоче показати прилад.

— Зайдіть у двісті дев’яту кімнату, — порадила секретарка.

В кімнаті під цим номером молодий співробітник клацав на машинці. Стіл його було завалено паперами. Фізик мигцем глянув на Таратара.

— У мене двигун… — почав Таратар.

— Зрозуміло, — сказав фізик і показав пальцем на плакат. Плакат був на всю стіну, але Таратар попервах його не помітив.

Плакат сповіщав: “Проекти вічних двигунів не розглядаються”.

— Вся річ у тому, що він працює, — усміхнувся Таратар.

Він вийняв з місткого портфеля коробку, з коробки дістав винахід Сироїжкіна. З незбагненої причини лампочка й досі світилася.

Фізик одірвався від клавішів, уважно оглянув винахід.

— Зрозуміло, — чемно промовив він. — Шкільний прилад. Крутиш за ручку — лампочка світиться.

— Правильно, — зрадів учитель. — Крутиш — і світить.

Однак ця лампочка світиться уже три години.

Тепер усміхнувся співробітник:

— Не може бути. Зараз вона погасне. Почекаємо кілька секунд. Сідайте, будь ласка.

Вони сіли біля столу. Фізик кивком голови вказав на папери.

— Проекти вічних двигунів. Бездарне марнування вільного часу. Але на кожен лист треба відповісти.

— Співчуваю, — пожалів фізика Таратар.

— Нічого, у інших буває й гірше, — туманно відповів фізик. — Посилки нам, щоправда, не надсилають… Та ваш випадок найлегший.

Співбесідники розмовляли ще кілька хвилин про значення відкриття електрики, про Едісона, про те, що недавно на Марсі запалили лазером маяк… Науковий співробітник явно нервував, поглядаючи то на годинник, то на лампу. Лампочка світилася.

— Вибачте, в цій вашій штуці немає іншого джерела електроструму? — поцікавився науковий співробітник.

— Як бачите, нема.

— Незрозуміло… Зачекайте, будь ласка. Я скоро повернуся.

Він обережно впакував двигун, пішов з коробкою.

Таратар читав розвішані на стінах фотокопії документів. Це були постанови академій наук різних країн про ті задачі, що їх не розглядають учені. Найперший документ, датований 1775 роком, було прийнято Паризькою академією: “Віднині й надалі не розглядати поданих розв’язань задач подвоєння куба, трисекції кута, квадратури круга, а також машин, що нібито мають здійснити вічний рух…” Минули століття, а співробітник все ще відповідає на листи невгамовних винахідників…

Повернувшись, фізик простягнув коробку Таратарові:

— Вибачте, як ваше ім’я й по батькові?

— Семен Миколайович.

— Семене Миколайовичу, хто ви за професією?

— Я вчитель математики.

— Чудово! — сказав фізик. — Вами дуже цікавляться двоє моїх колег. Вони теж математики. Я вас проведу, якщо не заперечуєте… Щодо приладу… Це ви сконструювали?..

— Мій учень… Сироїжкін.

— Здібний хлопець, — похвалив фізик. — Будова приладу відома давно. Але він діє якось по-новому. Весь секрет, нам здається, полягає в рухомих частинах…

— Так я й гадав.

— Ми не можемо визначити, з якого металу вони зроблені. Радимо вам показати його в інституті твердих сплавів.

— Я знаю, що в двигуні практично мізерне тертя, — з гідністю зазначив Таратар. — Дайте мені, будь ласка, відповідь на одне запитання: цей двигун можна назвати вічним?

Фізик весело глянув на вчителя.

— З усіх проектів, які я переглянув, це найоригінальніший пристрій.

— Спасибі. Саме це я й хотів знати, — подякував Таратар.

Фізик привів Таратара в кімнату, де працювали два наукових співробітники. Тут паперів було значно більше: пухлі пачки розікладені на столах, стільцях, стелажах. Біля стіни напхані листами мішки.

Математики зраділи, дізнавшись, що їхній гість учитель, запросили Таратара сісти.

— Бачите, Семене Миколайовичу, — сказав один з математиків, — ми перебуваємо в дуже важкому становищі. Річ у тому, що тепер ми фермісти.

— Фермісти? — перепитав Таратар.

— Трапилося так, — пояснив його колега, — що математичний журнал для школярів “Пі” й ще ряд видань надрукували статті про теорему Ферма. І ось… — Математик красномовно показав на мішки. — Якби ви, шановний Семене Миколайовичу, погодилися з вашими математиками допомогти нам відповісти на ці листи…

— У мене восьмикласники, — сказав Таратар.

— Восьмикласники здатні футболом пожертвувати заради теореми Ферма!..

— Зараз у школі четверта чверть, — хмурячись, промовив учитель, — найвідповідальніша… Але я поговорю про вашу пропозицію з класом.

— Віднині й надалі!.. — сказав Таратар класові й процитував, які задачі не розглядають уже понад два століття академії наук усіх країн. — А ви примушуєте старого вчителя бігати по інститутських кабінетах з “вічним двигуном”!..

Він урочисто поставив на шафу прилад Сироїжкіна.

Лампочка світилася.

— Хто хоче відповідати на листи фермістів? — запитав Таратар.

Добровольців не знайшлося.

— Ех ви, генії, — сказав Таратар.

Генії дивилися на вчителя з цікавістю. Вони ще ніколи не бачили вчителя таким обуреним. Таратар ходив по класу сягнистими кроками, говорив дуже голосно, жестикулював. Жоден геній не наважувався в ці хвилини перечити йому.