Електроник установив зв’язок з Рессі, підключився до великої машини.

Екран спалахнув так яскраво, що Громов на мить замружився. Спочатку йому здалося, що океан Юпітера міниться всіма барвами веселки. Та, мабуть, це було неточно. Барви Юпітера не були схожі ні на семибарвне суцвіття небесної дуги, ні на відбите алмазом сонячне світло, ні на світіння криги в глибинних печерах Антарктиди, ні на схід Сонця в космосі — взагалі ні на що знайоме людям. Океан вигравав різнобарвними хвилями; водночас щось народжувалося, спалахувало й вмирало; океан, мов кольорова музика космосу, жив своїм життям.

— Рессі, — сказав Електроник, показуючи на іскри, і збільшив зображення.

Рессі! Хто б міг упізнати в цій яскравій істоті Рідкісного Електронного Собаку, винахід Електроника — кудлатого симпатичного тер’єра. Земний пес в океані далекої планети мав вигляд заморської дивовижі. Кожна волосинка довгої шерсті стояла сторчма й світилася по-особливому. Навіть очі були різноколірними. Рессі “освоював” Юпітер.

Коли кілька місяців тому Громову зателефонував диспетчер Космосу Астронавт і запитав його думку про те, чи зможе Рессі працювати на Юпітері, професор сприйняв його слова за жарт. Але пропозиція була серйозна. На Юпітері виявили першу живу істоту. Вона плавала з величезною швидкістю в океані планети й зовні скидалася на земного кита. Космонавти назвали її китом Юпітера.

Астронавт посилався на думку свого друга — диспетчера глибин Командора: тільки одна штучна система могла у вельми незвичайних умовах вивчати таємничого кита, не поступаючись йому в швидкості й маневреності, збираючи й надсилаючи на Землю різноманітну інформацію. Це — Рідкісний Електронний Собака, чудовий плавець глибин Рессі, з яким Командор був, як відомо, добре знайомий.

Громов попросив вихідні дані про Юпітера й сів складати нову програму для Рессі. Все життя Громов мріяв побувати на далекій планеті й мати відданого четвероногого друга. Як він зрадів, коли Електроник запропонував йому змонтувати електронного тер’єра!.. Ніхто, навіть сам Електроник, не підозрівав, що Гель Іванович дуже прив’язався до механічного Рессі. І ог саме Рессі мав розвідувати п’яту, найбільшу планету Сонячної системи.

Один із космічних кораблів захопив незвичайного пасажира, що подорожував на Юпітер. Тепер у нічному небі Громов насамперед відшукував яскраву зірку.

Рессі можна було в будь-яку мить побачити й на екрані: телекамери, обладнані в ньому, передавали зображення на Землю, й електронні машини записували на своїх дисках всю інформацію.

Рессі просторував у кольорових хвилях океану, вивчав барви, форми, будову речовини, закони незнайомої природи — все, що становило приховану суть цієї планети, механізми її життєдіяльності. А поряд з Рессі пливло, мов тінь, цікаве створіння. Величезне, воно світилося ізсередини, вмить змінюючи забарвлення разом з переливами хвиль, наче гігантський хамелеон.

— Кит Юпітера, — сказав хрипло Електроник. — Рессі намагається установити з ним контакт.

Рессі поряд з китом здавався дуже маленьким, але плавали супутники дружно. Куди Рессі — туди й кит. Куди кит — туди й Рессі. Живий кит Юпітера й механічний розвідник із Землі уважно вивчали один одного.

Що відбувалося на далекому Юпітері, поки що ніхто не знав. Була тільки інформація без певних висновків.

І Рессі, передаючи на Землю свої спостереження у вигляді цифр, закінчував кожне повідомлення заздалегідь обумовленою фразою:

“КИТ ЮПІТЕРА МОВЧИТЬ”.

Це означало, що справжнього контакту між Рессі й дивною істотою Юпітера ще не налагоджено. Не знайдено спільної мови.

Громов огледівся. Тут, у машинному залі, все ясно: сірі, спокійні тони стін, металеві футляри машин, чутливі зіниці приладів. За вікном буяє весняне сонце, галасують хлопчаки…

А на Юпітері? Хтозна, які там бурі й шторми, які небезпеки в океані Юпітера?.. Тільки Рессі з його чутливими механізмами здатний борознити простори невідомого океану.

— Не жаль було відпускати Рессі? — запитав Громов.

— Жаль? — Електроник усміхнувся. — Звичайно, жаль. І мені, і всім товаришам. Але відкриття Рессі дуже важливі для науки.

Сам Електроник. хазяїн Рессі, працює на повну силу. Він знає, що час від часу з’являються нові, досконаліші покоління електронних машин, і намагається не відстати від них, вибирає найважчі задачі. В цій роботі схеми його перебудовуються, накопичують досвід, щоб наступного разу швидко знайти правильне розв’язання.

Громов подумав: як вони скоро виросли — його електронні діти!.. Можна на мить забути, хто з них на якій планеті перебуває, кому пропонувати формули, а кому — електричний струм для підкріплення сил.

— Які в тебе плани? — запитав професор учня.

Той якийсь час оцінював запитання.

— У мене немає ніяких перспектив, — несподівано сказав електронний хлопчик.

Професор здивувався. От тобі й оптиміст!

— Як це розуміти, Електронику?

— Я не можу розв’язати деякі проблеми.

— Наприклад?

— Як стати чемпіоном з шахів, — пояснив Електроник. — Обсяг усієї інформації, що міститься в будь-якій шаховій партії, як відомо, не може переробити ні жива, ні штучна система. Я не бачу виходу.

Громов глянув на Електроника з подивом: невже він сам прийшов до такого важливого висновку?

— Отже, з’явилася нова задача? — запитав він.

— Нерозв’язна, — уточнив Електроник.

— Якби вона була нерозв’язна, — примружився Громов, — на цій планеті не було б жодного чемпіона з шахів. Жодного полководця. Жодного відомого вченого… Як вони діяли?.. — Не знаю. Я аналізував помилки великих людей і не знайшов для себе відповіді.

— Ти не відмовишся зіграти партію в шахи? — запропонував Громов.

Професор розумів, що його учень поставив перед собою найважчу для електронної машини задачу. Навчитися вільно грати в шахи, відкрити в кінцевому підсумку закони творчості — ця задача складна навіть для нього, спеціаліста по машинах. Інтуїція підказувала Громову: щоб її розв’язати, треба починати з гри.

Як важко бути генієм, навіть звичайним!

Іде, наприклад, людина вулицею і несе бочку. Відразу видно — людина сильна, бувала, міцно тримає бочку. А перехожі оглядаються, пропонують допомогу, дехто ступає вбік: а раптом бочка зірветься, придавить?

Біля під’їзду стоять бабусі. Здалеку загледіли людину з бочкою, обговорюють, що та як. “Ой людоньки, либонь, Макар Гусєв!.. Навіщо йому бочка! Для якої потреби?.. Ти не знаєш, Нюрко?..” І Нюрка, Макарова сестра, серед сусідок. Зуби ще не всі виросли, а вже противна старушенція!

Ну й намучився Макар з бочкою з-під капусти!..

Як поясниш рідній бабуні, що таке стереометрія винної бочки?

Стереометрію вона мимо вух пропустила, а про вино відразу зрозуміла:

— Ти що ж це надумав, безсоромні очі твої!

— Та не я, бабусю, а вчений Кеплер.

— До відповідальності твого вченого притягти треба!

Макар розреготався:

— Та він, бабусю, чотириста років тому помер…

Бабуся заспокоїлася, навіть у стереометрію Кеплера вникати стала. І знову, не розібравшись, накинулась на Макара:

— Ти мені своєю історією голову не мороч. Про яке ще там одруження торочиш?.. Я батькові поскаржуся.

— Та чого ти турбуєшся, бабусю! — глухо обізвався Макар. — Це ж моє домашнє завдання! З фізики!

— От і добре, — погодилася бабуся. — Я тобі зараз булочок напечу.

— Не хочу я ніяких булочок! — сердито бурчить Макар. — Не заважайте готувати уроки!

А Нюрка вже гасає по двору й біля кожного під’їзду сповіщає, що Макарів друг, учений Кеплер, збирається одружуватися, а бочку принесено для вина на весілля… Капосне дівчисько, хоч не показуйся через неї на вулиці…

Як відомо, домашнє завдання Гусєва про стереометрію винної бочки схвалив Таратар. Шкода тільки, що антигравітаційний килимок зник у портфелі Таратара… Блискуче задумане випробування провалилося. Тут, удома, Макар цілий вечір піднімався з килимком під стелю і, роз’єднавши пластини, стрибав на диван. А в класі, в урочистий момент, раптом заплутався в контактах. Спину ломить так, що й не зігнешся…