— У нас інша система, — уточнив Таратар, — за школу платить держава.

Епікак блиснув своїми боками, пустивши у вічі співрозмовникові снопи іскор.

— Розумію вас… Якщо ми не займатимемося діловими операціями, я з великим задоволенням розповім вам про нашу фірму.

За словами чудового Епікака виходило, що він та його електронні колеги новітньої системи, які працюють у банках, заміняють тридцять мільйонів клерків — майже все доросле жіноче населення країни, якби воно, звичайно, погодилося працювати саме в банках. А така потреба в робочій силі могла існувати, коли б, звичайно, не було Епікака та інших електронних клерків. День і ніч вони приймали чеки, видавали гроші, знімали цю суму з поточного рахунку власників, звіряючи їхні підписи з наявними зразками. Іноді серед клієнтів траплялись шахраї, що підробляли чужий підпис або подавали чеки, не забезпечені вкладом. Тоді той чи інший Епікак піднімав тривогу, передаючи поліції точні прикмети правопорушника. Всі такі пригоди, включаючи напад грабіжників, були передбачені конструкторами машин, і ті діяли за інструкцією.

— А на вас коли-небудь нападали? — ввічливо запитав Електроник.

— На мене не нападали, бо я займаюся в основному електронними грошима.

Епікак розповідав про роботу, яка йому дуже подобалась.

Як відомо, гроші можуть бути в будь-якому вигляді. Золото, банкноти, чеки або відповідний запис у пам’яті електронного касира — всі вони несуть одну й ту саму інформацію: про спроможність клієнта платити. Тому найзручніше користуватися не золотом, не паперовими грошима, а записами Епікака, який ніколи не помиляється. Клієнт має лише маленьку пластмасову карточку, на якій електронним способом записаний його особистий номер. Він показує цю карточку Епікаку, називає, яку суму куди переказати, й ділу кінець: касир миттю оперує цифрами, не обтяжуючи себе перевіркою банкнотів, перевіркою чека тощо. Зручна робота для електронного касира!

— Майбутнє за такими системами, як я! — з гордістю повідомив Епікак.

— Поки не зникнуть гроші, — спокійно зазначив Таратар.

— Тобто як? — злякано пророкотав Епікак. — Ви вважаєте, що я невдовзі застарію і не буду потрібен?

— Я цього не казав, — заперечив Таратар. — Працюйте собі на здоров’я.

— Дякую вам, містере, постараюся виправдати ваше довір’я, адже світ без грошей не може існувати…

Семенові Миколайовичу не хотілося ображати бездоганного касира з далекої заокеанської країни, та й до того ж він напевне не зрозумів би, що світ може обходитися й без грошей.

Восьмий “Б” залишив бізнесмена.

— Чудова сучасна система, — зазначив Електроник. — Мені до його швидкості далеко. Шкода тільки, що він займається самими грішми.

Серед інших комп’ютерів західних країн, які передбачали погоду, давали поради домогосподаркам, друкували списки вільних місць для безробітних, пропонували замовити автомобіль будь-якого розміру й форми, відвідувачів приваблювала вивіска “Хепі-енд”, що означало “щасливий кінець”.

Тут було гамірно й весело. Усміхаючись сліпучою усмішкою, схожа на кінозірку блондинка пояснювала гостям, що кожний відвідувач має змогу вибрати собі супутника життя, заповнивши анкету із запитаннями. Анкету опускали в металеву скриньку, де були відомості про мільйонів претендентів з різних кінців світу. Машина порівнювала анкети й пропонувала свою кандидатуру. Блондинка-робот піклувалася про утворення щасливих сімей, і тому фірма присвоїла їй ім’я “Хепі-енд”.

Таратар хотів було провести свій клас мимо злощасної кімнати, але діти упросили його на хвилину зайти. Де ще побачиш таку оригінальну систему — хіба що в кіно! Треба було перевірити наукову цінність “Хепі-енд”, не приймати ж на віру автоматичне щастя!

— Ви ще не доросли до таких справ! — бурчав Таратар. — Хто заповнюватиме анкету?

Всі погляди були спрямовані на нього. Восьмикласники знали, що їхній учитель закоренілий холостяк.

— Я? — Таратар розсміявся. — Гаразд, тільки через вас і заради наукової перевірки… Жарти жартами, а потім Електроник надішле цілий том моїх помилок.

— Я розумію, що це експеримент, — замислено сказав Електроник.

Узявши анкету, Таратар побіжно переглянув її і влаштував блондинці екзамен.

— Скажіть, — суворо запитав він, — хіба можна подружитися з кимось чи заслужити прихильність когось за вказівкою комп’ютера?

Обличчя робота не змінилося, коли він обернувся до Таратара.

— “Хепі-енд” не ставить такої мети. “Хепі-енд” хоче лише допомогти одній людині познайомитися з іншою, яка має цінні для неї якості. В житті такі випадки вважають таланом. Ми хочемо зробити талан частішим явищем.

— Але такі делікатні питання людина часто не обговорює навіть з товаришами…

— Людина не соромиться звертатися до лікаря, коли вона хвора, бо чекає від нього допомоги.

Навколо суперечників зібралися вже болільники.

— Поштове знайомство — чи не занадто це примітивно? — наполягав прискіпливий відвідувач.

— Не всі ходять на танці, в турпоходи чи слухають соловейка при місяці. “Хепі-енд” може зробити таким людям корисну, а в деяких випадках неоціненну послугу.

— А якщо вийде помилка?

— “Хепі-енд” гарантує успіх у шістдесяти випадках із ста!

Таратар почервонів і під схвальний сміх уболівальників заховав анкету в кишеню.

— Заповню її вдома, — сказав він учням, — й повідомлю вам результати.

П’ятдесят детальних запитань потребували ґрунтовної праці. Треба було зрозуміти, яке значення серед кольору очей, зросту, розміру взуття має сума капіталу автора; треба було розібратися в намірах укладачів анкети.

— Сподіваюся, що ви переконаєтеся в бездоганній роботі нашої фірми! — кричала вслід блондинка. — “Хепі-енд” — ваше майбутнє, “Хепі-енд” — ваше щастя, “Хепі-енд” — буде завжди…

З цього приводу Таратар навіть трохи посперечався з Електроником, який сказав, що “Хепі-енд” справді почуває себе щасливою. А вчитель висловив уголос сумнів: чому ж тоді деякі надсучасні машини так рекламують себе, а самі бояться застаріти?

— Ви не зрозумієте, — відповів Електроник. — Ви не машина.

Таратар нічого не сказав.

Після знайомства з “фірмою щастя” урок восьмого “Б” тривав далі у класі американської школи. Вів його вчитель на ім’я Платон.

Платон — великий приземкуватий комп’ютер з телеекраном — привітався з дітьми по-англійському (на телеекрані одразу ж спалахнули сказані ним слова й іншими мовами) і попросив усіх сісти за парти.

Кожна парта була, як їхній класний “Репетитор”: з клавіатурою кнопок і мініатюрним екраном. Учні набрали на клавішах свої прізвища, і Платон миттю запам’ятав усіх.

З математики Платон запропонував дітям складне рівняння з варіантами відповідей.

Застукали клавіші, поповзла паперова стрічка з надрукованими знаками. Першим, майже не роздумуючи, розв’язав рівняння Електроник, і на його екрані засвітилися слова: “Добре зроблено. Дякую. Платон”. Такі самі написи з’явилися, пізніше і в інших учнів.

Восьмикласники виправляли помилки в англійському тексті, заповнювали порожні клітинки в таблиці хімічних елементів, розв’язували рівняння перетворень ядерних частинок.

Платон був задоволений, привітав Таратара:

— Які здібні учні.

Він зробив лише одне зауваження:

— Мені здається, що за партою номер сімнадцять не зовсім звичайний учень на прізвище Електроник. Швидкість його розв’язань не менша, ніж моя.

— Ви маєте рацію, — відповів Таратар і відрекомендував свого помічника.

— Скільки учнів ви навчаєте, Електронику? — поцікавився Платон.

— Двадцять вісім.

— Певно, можете й більше?

І він розповів про себе.

Платона навчали різні викладачі, професори й фахівці, зате він давав уроки п’яти тисячам учнів. Багато шкіл були віддалені від нього на десятки й сотні кілометрів, і він ніколи не бачив в обличчя своїх учнів, але знав їх чудово: які в кого здібності, нахили, реакція, хто більше любить математику, хто мови чи креслення, в кого більше відмінних оцінок, в кого посередніх. Часто він відгадував на великій відстані, що хтось має досить хороший настрій, розв’язуючи задачі швидше, ніж звичайно, й заохочував його привітними написами на телеекрані; пустунів та ледарів просив бути уважними, послідовними, терпляче підказував їм шляхи розв’язання задачі, проте оцінював їхню працю суворо.