— Що ж це таке, тату?

Сомс підійшов ближче і заглянув у її обличчя.

— Скажи мені, — мовив він, — правда ж, це тільки примха? Ти ж не така дурна, щоб відчувати до нього щось більше? Бо це було б уже занадто!

Він засміявся.

Флер, яка ще не чула в нього такого сміху, подумала: «Отже, причина серйозна. В чому ж тут річ?» Лагідно взявши його під руку, вона сказала бадьоро:

— Звичайно, це примха. Але я люблю свої примхи і не люблю твоїх, татусю.

— Моїх! — гірко промовив Сомс і відвернувся.

Світло надворі хололо і наче притрушувало крейдою поверхню річки. Веселі барви на деревах поблякли. Дівчина раптом відчула, що страшенно скучила за обличчям Джона, за дотиком його рук, вуст. Притиснувши руки до грудей, вона силувано засміялась:

— О-ля-ля! Невеличка неприємність, як сказав би Профон. Тату, не подобається мені цей чоловік.

Вона побачила, як він зупинився і витяг щось із внутрішньої кишені.

— Не подобається? Чому?

— Просто так, примха!

— Ні, — сказав Сомс, — не примха! — Він розірвав те, що тримав у руках. — Твоя правда. Мені він теж не подобається!

— Поглянь, — тихо проказала Флер. — Ось він іде! Я ненавиджу його черевики: вони зовсім нечутні.

В огорненому вечірніми сутінками саду йшов Проспер Профон, засунувши руки в кишені й тихенько насвистуючи в борідку. Потім зупинився й поглянув на небо, ніби кажучи: «Я невисокої думки про цей невеличкий місяць».

Флер відійшла від вікна.

— Правда ж, він схожий на гладкого кота? — прошепотіла вона.

Знизу долинув гучніший стукіт більярдних куль, ніби Джек Кардіган заглушив і кота, і місяць, і примхи, і всі трагедії своїм переможним вигуком: «Влучив з червоного!»

Мосьє Профон пішов далі, насвистуючи в борідку грайливий мотив. Звідки він? Та це ж із «Ріголетто»: «La donna e mobile». Ось що він співає! Флер стиснула батькові лікоть.

— Никає, проноза! — шепнула вона, коли Профон зайшов за ріг будинку.

Вже минула та невесела пора, що відокремлює день від ночі. Настав вечір — тихий, повільний і теплий; пахощі глоду й бузку сповнювали чисте повітря над річкою. Несподівано залився співом дрізд. Джон уже в Лондоні; певно, йде Гайд-парком, мостом через Серпентайн і думає про неї! Легкий шелест за спиною змусив її озирнутися: батько знову дер на клаптики папірець. Флер помітила, що то був чек.

— Не продам я йому свого Гогена, — сказав він. — Не розумію, що в ньому знаходять твоя тітка й Імоджен.

— Чи мама.

— Мама? — перепитав Сомс.

«Бідний тато! — подумала Флер. — Він ніколи не виглядає щасливим, по-справжньому щасливим. Не хотілося б засмучувати його зайвий раз, але, звичайно, доведеться, коли повернеться Джон. Гаразд, на сьогодні досить!»

— Час одягатися до вечері, — сказала вона.

Коли Флер опинилася в своїй кімнаті, їй спало на думку надіти маскарадний костюм. Він був із золотої парчі; золотисті шаровари були туго стягнені на кісточках, на плечі був накинутий плащ; на ногах — золоті черевички, на голові — шолом з золотими крильцями; і все, особливо шолом, було всіяне золотими дзвіночками, — труснеш головою, і вони ніжно дзеленчать. Флер одяглася, і їй стало прикро, що Джон не може її бачити, навіть стало жаль, що її не бачить той веселий юнак, Майкл Монт, — нехай би хоч він подивився на неї. Але гонг уже пролунав, і дівчина пішла вниз.

У вітальні вона вразила всіх. Вініфред вважала, що вбрання «дуже цікаве». Імоджен була в захваті. Джек Кардіган назвав костюм «чудовим, чарівним, розкішним і незрівнянним». Мосьє Профон усміхнувся очима і сказав: «Гарненький невеличкий костюмчик!» Мати, напрочуд гарна в чорних мереживах, подивилася на неї і нічого не сказала. Її батькові лишилося прикласти мірку здорового глузду:

— Навіщо ти це надягла? Ти ж не танцювати прийшла.

Флер крутнулася, і дзвіночки задзеленчали.

— Примха!

Сомс пильно подивився на неї, відвернувся і подав руку сестрі. Джек Кардіган повів її матір. Проспер Профон — Імоджен. Флер пішла сама, подзвонюючи дзвіночками…

«Невеличкий» місяць невдовзі сховався, і на землю лягла травнева ніч, м'яка й тепла, огортаючи своїми барвами виноградного цвіту і своїми пахощами примхи, інтриги, пристрасті, прагнення і жалі мільйонів чоловіків і жінок. Щасливий був Джек Кардіган, що хропів собі в біле плече Імоджен, — здоровий як бик; або Тімоті у своєму «мавзолеї», занадто старий для всього на світі, крім дитинячого сну. А багато, багато людей не могли заснути чи бачили сни, і світ дражнив їх своїми суперечностями та недоладностями.

Впала роса, і квіти згорнулися; на лузі біля річки паслися корови, намацуючи язиком невидиму траву; і вівці лежали на крейдяних пагорбах непорушно, наче каміння. Фазани на високих деревах у пенгборнських лісах, жайворонки в своїх трав'яних гніздах біля уонедонських кар'єрів, ластівки під дахом у Робін-Гілі й лондонські горобці — всі спали спокійно, без сновидінь, у лагідній тиші. Мейфлайська кобила, яка, певно, ще не призвичаїлася до нового житла, чухалась на своїй соломі; нічні мисливці — кажани, метелики, сови — зрідка шугали в теплу пітьму; але мозок денної природи поринув у спокій ночі, безбарвний і тихий. Лише люди, віддавшись химерам турбот чи кохання, палили в ці самотні години тремтливі вогники своїх мрій і помислів.

Флер, вихилившись із вікна, чула, як годинник у холі приглушено вибив дванадцяту, чула тихий сплеск риби, раптове тремтіння осики від подиху вітру, що повівав із річки, далекий гуркіт нічного поїзда і час від часу чула звуки, які неможливо визначити в темряві, — тихі таємничі прояви незліченних емоцій людини і звіра, пташки й машини або, можливо, покійних Форсайтів, Дарті, Кардіганів, що збираються на нічну прогулянку в світ, який колись був своїм для їхніх душ, поки вони не розлучилися з тілом. Але Флер не прислухалася до цих звуків; її душа, що аж ніяк не поспішала розлучитися з тілом, линула на швидких крилах від залізничного вагона до квітучого живоплоту, прагнула до Джона, гналася за його забороненим образом, за звуком його голосу, який став для неї табу. І вона роздувала ніздрі, намагаючись відтворити з нічних річкових пахощів ту мить, коли Джонова рука прослизнула між цвітом глоду і її щокою. Довго в химерному костюмі сиділа вона на підвіконні, ладна в своїй відвазі обпалити крила на свічці життя; а тим часом метелики, що рвалися до лампи на її туалетному столику, черкалися крильцями об її лице, не знаючи, що в домі Форсайта не буває відкритого полум'я. Та врешті навіть її почало хилити на сон і, забувши про свої дзвіночки, вона хутенько зістрибнула з підвіконня.

Крізь відчинене вікно своєї кімнати, поряд із кімнатою Аннет, Сомс, який теж не спав, почув їхній тихенький дзенькіт, — так могли дзвеніти хіба що зірки чи краплі роси, що спадають із квітки, якби можна було почути такі звуки.

«Примха! — подумав він, — Ні, не певен. В неї непокірлива вдача. Що мені робити? Флер!»

Він довго лежав без сну і думав свою думу.

Навряд чи було б справедливо твердити, що Джон Форсайт супроводив матір до Іспанії неохоче. Він ішов, як слухняний пес пішов би на прогулянку зі своєю хазяйкою, залишивши на подвір'ї принадну баранячу кістку. Він ішов, озираючись на кістку. Коли у Форсайтів забирають баранячу кістку, вони звичайно сердяться. Але Джон ніколи не сердився. Він обожнював свою матір, і, що не кажіть, це була його перша мандрівка. Італія змінилась на Іспанію дуже легко — він тільки сказав: «Поїдемо краще до Іспанії. Ти бувала в Італії не раз, а мені хочеться, щоб ми обоє побачили нові місця».

У ньому з наївністю поєднувалася хитрість. Він ні на хвилину не забував, що треба скоротити мандрівку з двох місяців до шести тижнів, і тому він не повинен жодним порухом виказати свого наміру. Як на людину, що залишила, на дорозі таку апетитну кістку, людину, опановану такою настирливою ідеєю, він виявився непоганим супутником: не сперечався, куди й коли їхати, був невибагливий до їжі і віддавав належне країні, такій чужій для більшості мандрівників-англійців. флер вчинила дуже мудро, відмовившись писати йому: Джон приїздив на нове місце без нетерплячки й надії і міг зосередити всю свою увагу на віслюках, церковних дзвонах, на священиках, патіо, жебраках, дітях, горластих півнях, на сомбреро, кактусових живоплотах, старих білих селах серед гір, козах, оливкових гаях, зелених рівнинах, співочих пташках у маленьких клітках, на продавцях води, на заході сонця, динях, мулах, на великих церквах, картинах і на оповитих імлою сіро-брунатних горах.