Ця дівчина була француженка, і навряд чи вона б повелася нерозважливо або погодилась на незаконне становище. Та Сомс і сам не мав до цього охоти. Протягом довгих років вимушеної самотності йому довелося спізнати брудне випадкове кохання — потаємно і щоразу з відразою, бо він був гидливий і мав природжене почуття законності й порядку. Він не хотів таємного зв'язку. Вони візьмуть шлюб у посольстві в Парижі, кілька місяців подорожуватимуть, — і він привезе Аннет назад до Лондона, відмежувавши її від минулого, яким, сказати правду, навряд чи можна було пишатися, бо вона всього лиш вела рахунки в материному ресторані в Сохо; він привезе її назад зовсім іншу й розкішно вбрану, і вона з її французьким смаком і самовладанням стане царювати в його «Притулку» біля Мейплдергема. На форсайтівській біржі й серед знайомих піде розмова, що він, подорожуючи, зустрів чарівну молоду француженку й одружився з нею. Такий шлюб виглядатиме навіть романтично, і до того ж коли дружина-француженка, в цьому є певний cachet [16]. Ні! Він зовсім цього не боявся! Його тривожило тільки прокляте становище нерозлученого одинака, та ще… та ще питання, чи згодиться Аннет одружитися з ним, яке він не зважувався з'ясовувати, поки не матиме змоги запропонувати їй певне і навіть блискуче майбутнє.

Сидячи у вітальні своїх тітоньок, він ледь чув крізь задуму їхні звичайні запитання: як здоров'я його татуся? Тепер, коли надворі похолоднішало, він, напевне, не виходить з дому? Нехай Сомс неодмінно йому перекаже, що припарки з листя падуба дуже помогли Гестер від кольок у боці: прикладати що три години, а потім вгортатися в червону фланель. І, може, послати йому баночку їхнього найкращого сливового варення — цього року воно смачне, як ніколи, і надзвичайно корисне. Ага, до речі, про Дарті: чи Сомс чув, що його сестричці Вініфред доводиться з Монтегю дуже важко? Тімоті гадає, що їй треба допомогти. Кажуть, але нехай Сомс не вважає цю чутку цілком певною, що він подарував коштовності Вініфред якійсь мерзенній танцівниці. Який поганий приклад для її синочка Вела саме тепер, коли він вступає до коледжу. Невже Сомс не чув про це? О, то йому треба зараз же провідати сестру і з'ясувати, що там діється! І як на його думку: невже ці бури зважаться чинити опір? Тімоті страшенно непокоїться. Консолі цінуються так високо, і він вклав у них таку силу грошей. Як вважає Сомс: чи й справді їхня ціна впаде, коли розпочнеться війна? Сомс ствердно кивнув головою. Але ж вона, мабуть, дуже скоро скінчиться. Якщо ні, то Тімоті важко буде це пережити. І, звичайно, Сомсовому татусеві — адже він у такому похилому віці — теж буде нелегко. На щастя, бідолашний братик Роджер уник цього жаху. І тітонька Джулі витерла носовичком велику сльозу, що збігала по її лівій зів'ялій щоці, скривленій постійною кислою гримасою вона згадала братика Роджера, який він був оригінальний і як він у дитинстві колов її шпильками. Тітонька Гестер, що інстинктивно уникала неприємних тем, втрутилася в розмову: як гадає Сомс, коли містера Чемберлена призначать прем'єр-міністром? Мабуть, відразу? Він би влагодив цю справу негайно. От було б чудово, якби того старого Крюгера [17] заслали на острів Святої Єлени. Вона добре пам'ятає, як прийшла звістка, що Наполеон помер, і як зрадів дідусь. Звичайно, вони з Джулі «ми ще тоді ходили в панталонах, серденько»— не дуже-то тямили в цьому.

Сомс узяв у неї з рук чашку чаю, швидко випив і з'їв три мигдалевих печива, якими славився дім Тімоті. Його легенька, бліда, зневажлива посмішка стала трохи виразніша. Справді, його родичі лишилися безнадійними провінціалами, хоч і володіють великою частиною Лондона. Тепер, коли настали нові часи, їхній провінціалізм іще очевидніший. Старий Ніколас — той, наприклад, ще й досі фрітредер, член допотопного осередку лібералів, — клубу «Поступ», хоча, певна річ, члени його тепер геть усі консерватори, інакше його б самого не прийняли туди. А Тімоті, кажуть, ще й досі надіває на ніч ковпак. Тітонька Джулі озвалася знову. Любий Сомс так добре виглядає, він анітрохи не змінився з того дня, коли померла сестричка Енн, тоді вони зібрались усі разом: і братик Джоліон, і братик Свізін, і братик Роджер. Вона змовкла й витерла сльозу, що збігала по скривленій гримасою правій щоці. Чи він… чи він чув що-небудь про Айріні? Тітонька Гестер демонстративно знизала плечима. Джулі завжди щось таке скаже! Посмішка зійшла з Сомсового обличчя, і він поставив чашку на стіл. Розмова торкнулася саме того, про що йому хотілось поговорити, проте попри все своє бажання почати розмову на цю тему, він відчував, що не може скористатися цією нагодою.

Тітонька Джулі швидко провадила:

— Кажуть, любий Джоліон спочатку відписав їй п'ятнадцять тисяч назовсім; а потім він, звичайно, зрозумів, що так не годиться, і залишив тільки довічні проценти.

Чи Сомс чув про це?

Сомс ствердно кивнув головою.

— Твій кузен Джоліон тепер удівець. Він її опікун; ти це, звичайно, знаєш?

Сомс похитав головою. Він знав, але хотів показати, що не цікавиться цим. Вони з молодим Джоліоном не зустрічалися від того дня, коли загинув Босіні.

— Він уже, певно, немолодий, — задумано провадила тітонька Джулі. — Постривай, він народився ще тоді, коли твій любий дядечко жив на Маунт-стріт; задовго до того, як вони перебралися на Стенгоуп-гейт, — у грудні сорок восьмого року, якраз перед революцією. Йому вже за п'ятдесят. Подумати тільки! Така була гарненька дитина, і ми всі ним дуже пишалися: він був найперший з усіх вас.

Тітонька Джулі зітхнула, і кучерик не зовсім її власного волосся вибився з-під чепчика й повис, аж тітонька Гестер здригнулася. Сомс підвівся; він зробив цікаве відкриття. Давня рана, що її колись завдано його гордості й гідності, ще й досі не загоїлася. Він прийшов сюди, гадаючи, що може говорити про це; навіть бажаючи поговорити про своє скуте становище і — на тобі! — він тікає від нагадування тітоньки Джулі, що відома своєю звичкою заводити недоречні розмови.

О, невже Сомс уже зібрався йти!

Сомс усміхнувся трохи мстиво і відповів:

— Так. До побачення. Моє шанування дядечкові Тімоті!

І, холодно поцілувавши їх обох у чоло, пооране зморшками, що, здавалося, липли до його уст, наче жадаючи, щоб поцілунок їх розгладив, він пішов, а тітоньки проводили його вдячними поглядами: любий Сомс, який він уважний, зайшов до них сьогодні, коли вони почувають себе не дуже…

Відчуваючи, як каяття стискає його серце, Сомс зійшов сходами, де завжди приємно пахло камфорою, портвейном і оселею, в яку не пускали найменшого протягу. Бідолашні старенькі — він не хотів завдавати їм болю! Але на вулиці він умить забув про них: його знову заполонив образ Аннет і думка про кляті пута, які його сковували. Чому він не довів справи до кінця, не взяв розлучення ще тоді, коли того бідолаху Босіні переїхала карета і його зв'язок з Айріні було так легко довести! І він повернув до Мейферу, де на Грін-стріт мешкала його сестра Вініфред Дарті.

Те, що світська людина, котрій довелося так перестраждати від примх мінливої долі, як Монтегю Дарті, й досі жила в домі, де мешкала ось уже двадцять років, викликало б значно більший подив, якби орендну плату, всілякі податки й ремонт цього будинку не оплачував тесть. Цим простим способом, який, правда, нагадував комерційну операцію, Джеймс Форсайт забезпечив більш-менш спокійні умови життя своїй дочці та онукам. Зрештою, надійний притулок є неоціненною вигодою для такого завзятого спортсмена, як Дарті. Аж до подій, що відбулися протягом останніх кількох днів, він цілий рік поводився з майже неприродною статечністю. Річ у тім, що він, сплативши половину її ціни, став співвласником кобили Джорджа Форсайта, який цілком віддався кінським перегонам на превеликий жах Роджера, спочилого нині вічним сном. Запонка, дочка Страдника й Вогненної Сорочки, внучка Підв'язки, була гніда трирічна кобила, яка з різних причин досі не могла показати своєї справжньої форми. Коли Дарті став напіввласником цієї багатонадійної тварини, весь ідеалізм, що досі таївся в ньому, як і в кожній людині, ожив і ось уже багато місяців допомагав йому триматися з непохитною стійкістю. Коли у людини з'являється надія, задля якої варто жити, то людина ця стає на диво розважливою; а Дарті був сповнений надії: він мав шанс три до одного на осінньому гандікапі, коли ставки були двадцять п'ять до одного. Старосвітський рай у порівнянні з цим здавався нікчемним, і Дарті ладен був поставити свою останню сорочку на дочку Вогненної Сорочки. Проте на онуці Підв'язки трималася не тільки доля його сорочки, а й багато чого іншого! Коли йому минуло сорок п'ять років і він вступив у буремний вік, критичний для Форсайтів — і хоч, можливо, для Дарті цей вік менше відрізнявся від усякого іншого, але він був критичний навіть для нього, — предметом жадань Монтегю стала одна танцівниця. Почуття його були дуже палкі, проте без грошей, і до того ж без чималих грошей, вони важили ще менше, аніж її прозорі спіднички; а грошей у Дарті ніколи не було, він сяк-так перебивався на ті крихти, які йому вдавалося випросити або позичити у Вініфред, жінки твердої вдачі, що утримувала його, бо він був батьком її дітей, а також віддаючи данину давньому захопленню його вже дещо зів'ялою вродою, що зачарувала її в юності. Вона і кожний, хто згоджувався позичити йому грошей, та ще його програші в карти і на перегонах (дивовижно, як деякі люди примудряються мати зиск із програшів) були єдиним джерелом поповнення його фінансів; Джеймс став надто старий і нервовий, до нього й не підступай, а Сомс був неприступний, як гранітний мур. Без перебільшення можна сказати, що Дарті кілька місяців живився самою надією. Він ніколи не любив грошей задля них самих, зневажав Форсайтів, у яких гроші завжди були вкладені в якесь діло, хоч і намагався мати від них максимальну користь. В грошах йому подобалося те, що за них можна було купити, — втіхи.