В уяві своїй він бачив, як вони цікаво розглядають бідолашного закоханого, і посміхався, думаючи про якого-небудь респектабельного привида, що недавно одружився і міг хоч трохи зрозуміти, що діється в душі Босіні; він уявляв собі, як той усе ширше й ширше роззявлятиме рота, ковтаючи густі клубки туману. Річ у тім, що Джордж ставився до середнього класу — а надто до його одружених представників — з глибокою зневагою, властивою для шибайголів-спортсменів, вихідців із цього класу.

Але зрештою йому стало нудно. Він не збирався стовбичити тут довіку.

«Невдовзі, — думав Джордж, бідолаха таки прийде до тями, адже подібна оказія трапляється в нашому містечку не вперше!» Та ось його здобич знову забурмотіла якісь люті погрози. І, охоплений раптовим поривом, Джордж торкнув Босіні за плече.

Той рвучко обернувся.

— Хто ви такий? Чого вам треба?

Джордж не розгубився б при світлі газових ліхтарів, у звичній для нього обстановці, де він почував себе як риба у воді; але в цьому тумані, де все виглядало похмурим і нереальним, де пощезали всі речі, які уява Форсайтів пов'язувала з життєвими цінностями матеріального світу, його охопило дивне збентеження, і, силкуючись витримати погляд цього шаленця, він думав:

«Треба його здати першому ж полісменові: цього навіженого не можна лишати на волі».

Не чекаючи відповіді, Босіні знову пірнув у туман, а Джордж пішов за ним назирці, тримаючись трохи віддалік, але сповнений іще більшої рішучості не спускати його з ока.

«Не гасатиме ж він вулицями цілу ніч, — думав Джордж. — Це просто диво, що його досі не переїхали».

Він викинув з думки полісмена, бо в грудях його знову спалахнув священний пломінь спортивного завзяття.

Морок дедалі густішав, а Босіні гнався крізь нього, мов несамовитий; проте його переслідувач помічав у цьому безумстві певну систему — він безперечно прямував на захід.

«Це ж він іде до Сомса!»— сяйнуло Джорджеві. Ця думка була йому до смаку. Чудовий фініш для таких перегонів. Джордж Форсайт здавна не любив свого двоюрідного брата.

Нараз із туману виринув кеб і, зачепивши Джорджа голоблею за плече, примусив його відскочити. Ні, він не збирається накласти головою ані заради Пірата, ані заради будь-кого іншого. А проте з природженої затятості Джордж простував далі крізь туман, що поглинув усе, крім силуету людини, яку він переслідував, і тьмяного місяця найближчого ліхтаря.

Раптом інстинкт гульвіси, який виходив усі ці вулиці безліч разів, підказав Джорджеві, що він на Пікаділлі. Тут Джордж міг іти з зав'язаними очима і, позбавившись прикрої непевності, він знову зосередився думкою на тій лихій пригоді, що спіткала Босіні.

Довгим шляхом його світського досвіду, прориваючись крізь вервечку сумнівних любовних зв'язків, до нього йшов спогад ранньої молодості. Спогад і досі болючий, що приніс із собою пахощі сіна, сріблисте місячне сяйво і чари літньої ночі, які на мить розвіяли сморід і морок лондонського туману, — спогад про ту ніч, коли на повитому пітьмою лужку він почув із уст жінки, що вона належить не тільки йому. І на мить зникла непроглядно-темна Пікаділлі, і Джордж знову лежав у затінку високих тополь, що застували місяць, лежав, припавши обличчям до духмяної росяної трави, а серце його краяв лютий біль.

Йому захотілось обняти за плечі Пірата й сказати: «Не журися, друзяко! Час усе виліковує. Ходімо краще вип'ємо!»

Але на нього зикнули, і він відскочив назад. З темряви виринув кеб і зник у темряві. І раптом Джордж помітив, що згубив Босіні. Він кинувся вперед, потім назад, відчуваючи, що серце його стискає холодний страх, той темний страх, що лине на крилах туману. На чолі в нього виступив піт. Він застиг на місці, напружено дослухаючись.

— І тоді, — як він того ж таки вечора розповідав Дарті, граючи з ним у більярд в «Червоному кухлі», — я згубив його.

Дарті благодушно підкрутив свої чорні вуса. Він тільки-но знову промазав, і програш його сягнув двадцяти трьох фунтів.

— А хто ж була вона? — поцікавився він.

Джордж спроквола позирнув на жовтаве сите обличчя «світської людини», і в кутику його уст і на важких повіках промайнула ледь помітна посмішка.

«Е, ні, голубе, — подумав він. — Тобі я цього не скажу». Хоча Джордж і не уникав товариства Дарті, а проте вважав його за безчесного шалапута.

— Якась краля, — відповів він і заходився натирати крейдою кий.

— Краля! — вигукнув Дарті; він ужив смаковитіше слово. — Ручуся, що це була дружина нашого приятеля Co…

— Справді? — перебив його Джордж. — Ну, то ви помиляєтесь!

І схибив. Надалі Джордж старанно уникав цієї теми і тільки десь об одинадцятій, коли, за його поетичним виразом, йому «білий світ у очах пожовтів», він розсунув завіси і виглянув на вулицю. Ліхтарі над дверима «Червоного кухля» лиш насилу просвічували похмуру туманну імлу, і ніде не видно було жодної живої душі.

— Мені й досі з думки не йде цей бідолашний Пірат, — мовив Джордж. — Може, він і досі блукає в тумані. Якщо не наклав головою, — додав він сумовито.

— Аякже! — озвався Дарті, що пригадав раптом свою ганебну поразку в Річмонд-парку. — Такий не накладе головою. Закладаюся, що він просто був п'яний!

Джордж повернувся, грізно насунувшись на нього своїм масивним тілом; його велике обличчя палахкотіло похмурою люттю.

— Годі вже — сказав він. — Я ж пояснив вам, що йому забило памороки!

Зранку того дня, коли мала розглядатися його справа, яка стояла другою на черзі, Сомс знову вийшов з дому, не побачивши Айріні, хоч, може, воно й було на краще, бо він і досі не вирішив, як йому поводитися з нею.

Його попросили бути в суді о пів на одинадцяту, зважаючи, що розгляд першої справи (порушення обіцянки одружитись) може не відбутися; проте він таки відбувся, і обидві сторони виявили неабияке завзяття, давши королівському адвокатові Уотербаку добру нагоду підтвердити свою заслужену репутацію фахівця в цій юридичній галузі. Проти нього виступав Рем, інший славетний адвокат, що спеціалізувався на порушенні обіцянок. Це був двобій гігантів.

Суд оголосив своє рішення якраз перед обідньою перервою. Лава присяжних спустіла, і Сомс пішов до буфету. Там він зустрів батька; Джеймс застиг біля стойки над сендвічем і келихом хересу, мов той пелікан, що заблукав у цю безлюдну галерею. Порожнечу просторої зали, над якою стояли, поринувши в похмуру задуму, батько з сином, лише на мить порушували адвокати в перуках і мантіях, що проходили через неї швидким кроком, або випадкові відвідувачі — літня дама, чоловік у рудому пальті, що злякано позирав нагору, і двоє молодиків, які сперечалися у віконній ніші із невластивим для їхнього покоління завзяттям. Звуки їхніх голосів долинали знизу разом із запахом, що нагадував випари, які здіймаються із занедбаного колодязя, і, змішуючись із важким повітрям галереї, лоскотав у ніздрях, наче дух витриманого сиру — дух, що його наша уява міцно пов'язує з діяльністю британського правосуддя.

Трохи згодом Джеймс звернувся до сина:

— Коли розглядатимуть твою справу? Мабуть, зараз. Я не здивуюсь, якщо цей Босіні почне верзти казна-що; адже в нього немає іншого виходу. Він збанкрутує, якщо рішення буде на твою користь. — Джеймс відкусив великий шматок сендвіча, ковтнув хересу і мовив — Мати запрошує тебе і Айріні сьогодні на обід.

На устах Сомса промайнула крижана усмішка; він подивився на батька. Якби хтось випадково помітив цей швидкий холодний погляд, яким обмінялися батько з сином, йому можна було б пробачити те, що він не збагнув, яке повне взаєморозуміння існує між ними насправді. Джеймс одним ковтком допив свій херес.

— Скільки? — запитав він.

Повернувшись у залу, Сомс одразу сів на передній лаві поряд зі своїм адвокатом. Він подивився, де сидить батько, зиркнувши скоса на публіку, щоб не виказати ані його, ані себе.

Джеймс умостився на краєчку лави за адвокатами, щоб зручно було вийти, тільки-но закінчиться розгляд справи, і сидів у похмурій задумі, відхилившись на спинку й стискаючи в руках держак парасольки. Він вважав, що з будь-якого погляду Босіні повівся негідно, але не хотів з ним зустрічатися, відчуваючи, що зустріч буде вельми неприємна.