Форсайт не здатен збагнути, що він Форсайт; але молодий Джоліон це чудово розумів. Власне, він цього не усвідомлював аж до того рішучого кроку, який зробив його вигнанцем; відтоді він не міг цього забути ані на мить. Він пам'ятав про це в подружньому житті й у стосунках зі своєю другою дружиною, яка аж ніяк не належала до Форсайтів.

Він знав: якби не його тверда воля досягти своєї мети, якби не його наполегливість, якби не усвідомлення, що безглуздо втрачати те, що дісталося йому такою дорогою ціною, інакше кажучи, якби не «почуття власності», він нізащо не зміг би втримати свою дружину (а може, і не схотів би втримувати) протягом цих п'ятнадцяти років, сповнених нестатків, образ і непорозумінь; нізащо не умовив би її взяти з ним шлюб після смерті першої дружини, нізащо не пережив би усієї тієї скрути, з якої вийшов, так би мовити, поскубаний, але усміхнений.

Він належав до тих людей, що, наче маленькі китайські божки, сидять, підібгавши ноги, в клітці власного серця й безнастанно всміхаються самі до себе непевною усмішкою. А проте ця усмішка, така потайна й споконвічна, нітрохи не впливала на його вчинки, у яких, так само, як і в його підборідді й вдачі, дивовижно сполучалися лагідність і рішучість.

Він усвідомлював свою належність до Форсайтів і тоді, коли брався за роботу, коли малював свої акварелі, яким він віддавав стільки сили, завжди споглядаючи себе збоку, наче ніяк не міг сприйняти серйозно таке марне діло, й завжди почував себе трохи ніяково, що не вміє заробити пензлем більше грошей.

Отож, усвідомлюючи, як то бути Форсайтом, він сповнився співчуттям і відразою, прочитавши листа, що його надіслав йому старий Джоліон.

Молодий Джоліон так довго й уважно перечитував листа, що дружина помітила його стурбований вигляд і спитала, що сталося. Він відповів:

— Нічого.

Він твердо вирішив ніколи не згадувати про Джун. Чого доброго, дружина ще стривожиться й подумає хтозна-що; тому він поквапився стерти з обличчя всі сліди занепокоєння, але це йому вдалося зробити не краще, аніж вдалося б його батькові: він успадкував притаманну старому Джоліонові нездатність засвоїти тонкощі родинної дипломатії; отож місіс Джоліон, пораючись по господарству, ходила із стиснутими устами і раз у раз допитливо поглядала на чоловіка.

Після обіду він пішов до клубу з листом у кишені, так ні на що й не зважившись.

Випитувати людину, які в неї «наміри», було йому вкрай неприємно, а усвідомлення того, що він сам перебуває в двозначному становищі, не робили його місію приємнішою. Це так властиво його родичам, так властиво всім, з ким вони знаються і спілкуються, — нав'язувати людині свої так звані права, підганяти її під свою мірку; їм так властиво переносити свої ділові засади в сферу приватних стосунків!

І ота фраза в листі: «Ти, звичайно, не станеш уплутувати сюди Джун»— як виразно виявляє вона всі їхні принципи.

А проте самий лист з його душевним болем, турботою про Джун, з «добрячим прочуханом» вражав своєю природністю. Не дивно, що батько хоче довідатися про наміри Босіні; не дивно, що він сердитий.

Відмовитися важко. Але чому доручати таку справу йому? Це просто незручно; проте коли Форсайт хоче домогтися свого, він не гребує ніякими засобами, аби лиш зовні все було пристойно.

Як же йому взятися за це діло чи як від нього відмовитись? І те і друге здавалося неможливим. Зважуйся, молодий Джоліоне!

Він прийшов до клубу о третій годині, й перший, кого він побачив, був сам Босіні, що сидів у кутку, втупившись у вікно.

Молодий Джоліон сів поблизу й почав знервовано обмірковувати становище. Він крадькома позирав на Босіні, який того не помічав. Молодий Джоліон знав його мало і чи не вперше оце придивився до нього уважно: вигляд у нього якийсь дивний, одягом, обличчям і манерами він не схожий на інших членів клубу, — сам молодий Джоліон, хоч як змінилася його вдача, завжди зберігав форсайтівську пристойну зовнішність. Він єдиний з-поміж Форсайтів не знав прізвиська Босіні. В цьому молодикові було щось незвичайне; ні, він виглядав не ексцентрично, а якось незвичайно; до того ж він здавався втомленим і пригніченим, щоки його позападали, над ними випиналися широкі гострі вилиці; а проте він не був хворобливий: міцна будова, кучеряве волосся свідчили про життєздатність і здоров'я цього дужого організму.

Щось у його погляді й позі зворушило молодого Джоліона. Він знав, що таке страждання, а цей молодик за всіма ознаками страждав. — Він підвівся і торкнув його за рукав.

Босіні здригнувся, але, побачивши, хто це, анітрохи не збентежився.

Молодий Джоліон сів поряд.

— Я вас давно не бачив, — мовив він. — Як там справи з будинком мого двоюрідного брата?

— Десь за тиждень він буде готовий.

— Вітаю!

— Дякую, але навряд чи з такого приводу варто вітати.

— Хіба? — здивувався молодий Джоліон. — А я гадав, що ви раді нарешті здихатися такої тривалої роботи; та, очевидно, ви почуваєте себе точнісінько так, як і я, коли треба розлучатися з картиною — вона ніби рідна дитина.

Він приязно глянув на Босіні.

— Атож, — відповів той трохи лагідніше. — Вона йде від вас назавжди, і край. Я не знав, що ви малюєте.

— Всього тільки акварелі. Проте я не дуже-то вірю в свою працю.

— Не вірите? То як же ви можете працювати? Адже за працю варто братися лише тоді, коли в неї віриш!

— Авжеж, — мовив молодий Джоліон. — Я завжди кажу те саме. До речі, ви, мабуть, помітили, що коли хтось погоджується з вами, то неодмінно додає: «Я завжди кажу те саме». Але ви питаєте, як я можу працювати. Ну що ж, я поясню вам: бо я Форсайт.

— Форсайт! Чомусь я ніколи не залічував вас до Форсайтів.

— Форсайт, — відповів молодий Джоліон, — не така вже рідкісна тварина. Їх сотні серед членів нашого клубу. Сотні їх ходять вулицями; ви зустрічаєте їх усюди.

— Дозвольте запитати, як ви їх відрізняєте?

— За їхнім почуттям власності. Форсайт дотримується практичного — навіть можна сказати, здорового — погляду на речі, а практичний погляд на речі в основному грунтується на почутті власності. Форсайт, як ви, мабуть, помітили, ні коли нічому не віддається цілком.

— Ви жартуєте? В очах молодого Джоліона промайнула посмішка.

— Які там жарти. Адже я сам Форсайт, то мені краще було б помовчати. Проте я, можна вважати, перевертень, а щодо вас ніхто не помилиться. Ви так само відрізняєтеся від мене, як я від мого дядечка Джеймса, котрий являє собою чудовий взірець Форсайта. Його почуття власності загострене до краю, а у вас воно зовсім відсутнє. Якби мене не було посередині, здавалось би, що ви належите до різних порід. Я правлю за сполучну ланку. Певна річ, усі ми, по суті, раби власності, хіба що в різній мірі, але той, кого я називаю «Форсайтом», безумовно, належить до найпокірніших її рабів. Він знає, що саме варто придбати, він знає, що можна придбати без ризику, і те завзяття, з яким він чіпляється за власність, — байдуже, чи за дружин, будинки, гроші, чи за свою репутацію — є проба форсайтизму.