Поцілунок сповнив його дивної втіхи, він повів її назад до рояля. А пес Балтазар пішов слідом за ними і поклав їм до ніг кісточку із з'їденої за обідом відбивної котлети.

Прагнучи стерти пам'ять про її сльози, старий Джоліон не міг придумати нічого кращого за порцеляну, і, поволі переходячи з нею від шафки до шафки, він брав статуетки із Дрездена, Лоустофта й Челсі і крутив їх у своїх тонких, по мережаних жилами руках, шкіра на яких, всіяна блідим ластовинням, виглядала дуже старою.

— Цю фігурку я придбав у Джобсона, — розповідав він Вона коштувала мені тридцять фунтів. Дуже стара. Цей пес розкидає кістки по всьому дому! А оцю стару чашу я купив на аукціоні, коли збанкрутував розпусник маркіз Проте це сталося не за вашої пам'яті. Ось гарний зразок Челсі Ну, а це що таке, як ви гадаєте?

І він тішився, відчуваючи, що жінка з таким витонченим смаком зацікавилася його колекцією; адже ніщо не заспокоює нервів краще за порцеляну невизначеного походження.

Коли нарешті під вікном зашурхотіли колеса карети, він сказав:

— Вам треба приїхати ще — приїздіть на сніданок, тоді я покажу вам усе це при денному світлі і мою крихітку покажу — вона люба дитина. А пес, здається, вас уподобав.

Балтазар, відчуваючи, що вона від'їжджає, терся об її ногу. Вийшовши з нею на ганок, старий Джоліон сказав:

— Вас довезуть за годину з чвертю. Візьміть оце для ваших протеже, — і він тицьнув їй у руку чек на п'ятдесят фунтів.

Він побачив, як заблищали її очі, почув її шепіт:

— Ой дядечку Джоліоне!

Серце його радісно затріпотіло. Тепер одна-дві бідолахи дістануть хоч якусь допомогу, і тепер вона приїде знову. Через вікно карети він іще раз потиснув їй руку. Коні рушили. Він стояв, дивився на місяць і на тіні дерев і думав: «Гарний вечір! Вона…»

Два дні дощів — і настало літо, тепле, ясне. Старий Джоліон гуляв і розмовляв з Голлі. Спочатку він почував себе так, наче йому додалося зросту й сили; потім його охопив неспокій. Мало не щодня вони ішли в гайок і доходили до старої колоди. «Та ні, її немає, — думав він. — Звичайно, нема!» І йому здавалося, наче він став менший на зріст, і він ішов на гору додому, ледве переставляючи ноги, приклавши руку до лівого боку. Іноді в нього з'являлася думка: «Чи вона справді була тут, чи мені це приснилося?» І він дивився кудись у простір, а Балтазар дивився на нього. Певна річ, вона більше не приїде! Він розпечатував листи з Іспанії вже без колишньої нетерплячки. Вони затримуються до липня; довідавшись про це, він, сам собі на диво, відчув, що зможе легко пережити довшу розлуку. Щодня за обідом він скоса позирав туди, де того вечора сиділа вона. Її там не було, і він знову дивився перед себе.

На сьомий день старий Джоліон вирішив: «Треба поїхати до міста замовити черевики». Він звелів Біконові подати коляску й поїхав. Коли минули Патні й наближалися до Гайд парку, йому спало на думку: «А що, коли я заверну в Челсі та провідаю її». І він гукнув:

— Заїдьте до тієї леді, що ви її днями відвозили.

Кучер повернув до нього своє широке червоне обличчя, і його товсті губи вимовили:

— Леді в сірому, сер?

— Атож, леді в сірому.

Наче можуть бути якісь інші леді! Ото ще недотепа!

Коляска спинилася перед невеликим триповерховим будинком, який стояв трохи віддалік від річки. Досвідченим оком старий Джоліон визначив, що помешкання там дешеві «Мабуть, фунтів шістдесят на рік», — подумав він і, зайшовши досередини, подивився на таблицю з прізвищами пожильців. Прізвища «Форсайт» там не було, але в графі «Другий поверх, помешкання С» стояло: «Місіс Айріні Герон» Виходить, вона перейшла на дівоче прізвище! І це чомусь йому сподобалось. Він поволі зійшов нагору сходами; в боці поколювало. Перш ніж подзвонити, він трохи постояв, чекаючи, поки там перестане сіпати й пекти. Напевно, її немає вдома! І тоді — по черевики! Сумна думка! Нащо йому в такому віці здалися черевики? Він і тих не зносить, що в нього є.

— Господиня вдома?

— Так, сер.

— Скажіть, що її хоче бачити містер Джоліон Форсайт.

— Зараз, сер. Прошу сюди.

Старий Джоліон пішов слідом за молоденькою покоївкою — їй від сили було років шістнадцять — у маленьку вітальню із спущеними шторами. Тут було піаніно і більше майже нічого, якщо не брати до уваги ледь чутних пахощів і доброго смаку. Він стояв посеред кімнати з циліндром у руці й думав: «Мабуть, вона живе у великій скруті». Над каміном висіло дзеркало, і він побачив своє відображення. Який же він старий! Почувши шелест, він повернувся. Вона стояла так близько, що він мало не торкнувся вусом її чола, там, де у волоссі сріблилися нитки сивини.

— Я саме був у місті, — мовив він, — і вирішив заглянути до вас, запитати, як ви доїхали того вечора.

Вона всміхнулась, і в нього відразу відлягло від серця. Здається, вона справді рада його бачити.

— Може, ви надінете капелюшок та поїдемо кататися в парк?

Але коли вона пішла надіти капелюшок, він насупився. Парк! Джеймс і Емілі! Дуже можливо, що там катається місіс Ніколас або ще хтось із його любих родичів. А потім вони роздзвонять по всьому місту, що бачили його з нею. Краще не треба! Навіщо будити минуле, давати поживу форсайтів-ській біржі! Він скинув сиву волосину з вилоги свого застебнутого доверху сюртука, потім провів рукою по щоках, вусах, міцному підборіддю. Під вилицями утворилися глибокі западини. Останнім часом у нього пропала всяка охота до їжі, — треба буде сказати тому шарлатанові, що лікує Голлі, нехай випише яких-небудь ліків для підкріплення сил Коли Айріні повернулася і вони сіли в коляску, він сказав:

— А може, краще посидимо в Кенсінгтонському саду? — і додав, лукаво примруживши око — Там ніхто не катається в каретах, — так наче вона знала, на що він натякає.

Вийшовши з коляски, вони вступили в цей притулок обраних і пішли до озера.

— Отже, ви живете під своїм дівочим прізвищем, мовив він. — Це добре.

Вона взяла його під руку.

— Дядечку Джоліоне, а Джун мені пробачила?

Він лагідно відповів:

— Авжеж, авжеж! Звичайно, пробачила.

— А ви?

— Я? Я пробачив вам, тільки-но зрозумів, як усе сталося.

Може, так воно й було насправді — серце його завжди виправдовувало красу.

Вона глибоко зітхнула.

— Я ніколи не жалкувала… не могла. Чи ви коли-небудь кохали всім серцем, дядечку Джоліоне?

Почувши це дивне запитання, старий Джоліон втупився перед себе. Чи було з ним таке? Та начебто не було. Але йому не хотілося казати цього молодій жінці, чия рука торкалася його руки, чиє життя наче спинило свій плин перед пам'яттю про нещасливе кохання. І він подумав «Якби мені довелося зустріти замолоду вас, я… я б, може, й накоїв дурниць». І він удався до загальників.

— Кохання дуже дивна річ, — мовив він, часто навіть фатальна. Адже греки — правда ж? — зробили кохання богинею. Мабуть, вони мали слушність, але ж вони жили в золотому віці.

— Філ перед ними схилявся.

«Філ!» Це слово шпигнуло його в серце глибока проникливість раптом підказала йому, чому вона терпить його товариство. Їй кортіло поговорити про свого коханого! Ну що ж! Хай буде й так, якщо це їй приємно І він сказав:

— А він, мабуть, розумівся й на скульптурі.

— Так. Він любив рівновагу й пропорції, він любив греків за те, що вони віддалися мистецтву всім своїм єством.

Рівновага! Наскільки йому пригадується, цей молодик узагалі не знав, що таке рівновага; що ж до пропорції, — так, він був досить ставний, але ці дивні очі й гострі вилиці. Де ж тут пропорції?

— Ви, дядечку Джоліоне, теж із золотого віку.

Старий Джоліон озирнувся на неї. Може, вона кепкує з нього? Ні, очі її були м'які, як оксамит. Чи вона до нього підлещується? Але навіщо? Від такого старого дідугана, як він, їй нема чого сподіватися.

— Філ так вважав. Він, бувало, говорив: «Але я не смію сказати йому, як ним захоплююся».