— Ця річ теж чарівна, як моє Свічадо Світу… — напівпитально, напівствердно сказала вона.

Френк кивнув.

— Я розумію: вона відкриває тобі таємниці, — продовжувала Королева, — як мій золотий казан. Вона показує тобі тут, у цій кімнаті, що діється в усьому світі. Те, що ти бачиш зараз, непокоїть тебе. Це мені ясно. Але що може непокоїти тебе тут, де ти — один із найбільших Королів?

Френк хотів було відповісти, але так нічого і не сказав. Як пояснити їй усе це, як описати картини, що замигтіли в думках: залізничні шляхи й величезні корабельні пристані; багатолюдні вокзали і гомінкі доки; гірники в копальнях Аляски, Монтани і Долини Смерті; осідлані мостами ріки і приборкані водоспади; дроти високої напруги, що перехрещуються над долинами, низинами й болотами на висоті двохсот футів, — словом, усю техніку, економіку та фінанси в умовах цивілізації XX століття.

— Тебе щось непокоїть, — повторила Королева. — А я — на жаль! — не можу тобі допомогти. Немає більше мого золотого казана. Ніколи я не побачу в ньому того, що діється у світі. Я вже не маю влади над майбутнім. Я просто жінка, безпомічна й беззахисна в цьому величезному чужому світі, куди ти мене привів. Я просто жінка і твоя дружина, Френку, дружина, що пишається тобою.

Цієї миті Френку навіть здалося, що він кохає її. Кинувши телеграфну стрічку, він міцно пригорнув її до себе, а потім підійшов до телефонів. “Вона дивовижна, — подумав він. — У ній немає ні хитрощів, ні підступництва, вона просто жінка, справжня жінка до самих кісток, любляча і гідна любові. Та, на жаль, Леонсії випало, очевидно, вічно стояти між нами”.

— Ще одне чарування! — промовила Королева, коли Френк, викликавши контору Бескома, заговорив у слухавку:

— Містер Беском має за півгодини бути в себе. Це говорить Морган, Френк Морган. Містер Беском виїхав до себе в контору хвилин п’ять тому. Перекажіть йому, що я поїхав слідом за ним і незабаром буду у вас. У мене до нього важлива справа. Скажете йому, що я вже виїхав. Дякую вам. До побачення.

Природно, що Королева, опинившись у цьому величезному, повному див будинку, гадала, що Френк покаже їй усе, і була засмучена, почувши, що він має негайно виїхати в якесь місце, іменоване Уолл-стріт.

— Що ж змушує тебе залишати мене і жене кудись, ніби ти раб? — зі смутком у голосі запитала вона.

— Бізнес. Ї це для мене надто важливо, — сказав він з посмішкою і поцілував її.

— А хто цей Бізнес і чому він має таку владу над тобою, могутнім королем? Чи то ім’я твого бога, якому усі ви поклоняєтеся, як мій народ поклоняється Богові Сонця?

Френк посміхнувся, дивуючись влучності її порівняння, і сказав:

— Авжеж, це великий американський бог. І бог вельми грізний: коли він карає, то карає швидко і страшно.

— І ти викликав його гнів? — запитала вона.

— На жаль, так, хоч я і не знаю чим. Я мушу їхати зараз на Уолл-стріт…

— Це там його вівтар? — перебила вона.

— Атож, там його вівтар, — підтвердив він, — і там я дізнаюся, чим я його прогнівав і чим можу вгамувати його гнів.

Френк спробував нашвидку пояснити їй роль і обов’язки покоївки, яку він ще телеграмою з Колона наказав тут найняти, але це мало зацікавило його молоду дружину. Перебивши його, вона зауважила, що покоївки — це, очевидно, такі ж самі, як і жінки-індіанки, котрі прислуговували їй у Долині Загублених Душ, і додала, що звикла до їхніх послуг із самого дитинства, відтоді як мати ще тільки починала навчати її англійської та іспанської мов.

Та коли Френк, узявши капелюха, поцілував на прощання Королеву, вона полагіднішала й побажала йому удачі перед вівтарем його бога.

Збігло кілька цікавих годин на половині Королеви, де покоївка-француженка, яка говорила іспанською, знайомила її з кожним куточком і речами. Потім якась поважна жінка, на вигляд теж королева (але насправді, безумовно, найнята слугувати їй і Френку), разом із двома дівчатами-помічницями виміряла її з усіх боків, захоплюючись її витонченою постаттю. Після цього Королева спустилася вниз пишними сходами, щоб добре ознайомитися з бібліотекою та з чарівними телефонами і біржовим телеграфом.

Вона довго дивилася на біржовий телеграф, прислухаючись до його переривистого постукування. Як дивно: адже вона вміє читати і англійською, й іспанською, але що означають ці таємничі значки на стрічці — зрозуміти не може. Потім вона заходилася вивчати телефон. Вона бачила, як робив Френк, і приклала вухо до мікрофона. Потім, пригадавши, що він робив інакше, зняла слухавку з гачка і піднесла до вуха. І раптом вона почула чийсь голос — безсумнівно, жіночий, та так близько, що Королева, здригнувшись від несподіванки, злякано випустила слухавку і відскочила від апарата. У цю мить до кімнати випадково зайшов Паркер, давній камердинер Френка. Королева не бачила його раніше серед слуг. Костюм камердинера був настільки бездоганний і постава настільки шляхетна, що вона прийняла його швидше за приятеля Френка, ніж за слугу, або за довірену особу, на кшталт Бескома, котрий зустрів їх на вокзалі в машині Френка і їхав разом з ними як рівний, а потім без зволікань вирушив виконувати накази її чоловіка.

Поважне лице Паркера збентежило її. Вона розсміялася і жестом показала на телефон, ніби запитуючи, що це таке. Камердинер спокійно підняв слухавку, неголосно сказав у неї: “Помилка” — і повісив на місце. За ці кілька секунд у голові Королеви сталася ціла революція. Голос, що вона чула, був зовсім не голосом Бога чи духу. У слухавці був звичайний жіночий голос.

— Де ця жінка? — запитала вона.

Паркер ще більше випростався, набрав ще поважнішого-вигляду і вклонився.

— Тут, у будинку, десь захована жінка, — збуджено заговорила Королева. — Я чула її голос у цій штуці. Вона, певне, поруч, у сусідній кімнаті…

— Це телефоністка, — сказав Паркер, намагаючись зупинити потік її слів.

— Мені байдуже, як її звуть! — перебила його Королева. — Я не дозволю, щоб у цьому будинку була ще якась жінка, окрім мене. Попросіть її піти геть. Я гніваюся.

Проте Паркер ще більше випростався і ще більше зосередився. Тоді Королеві спало щось інше на думку: можливо, цей поважний джентльмен в ієрархії менших царків обіймає значно вищу посаду, ніж вона думала? Можливо, він рівня Френку? А вона поводиться з ним як з нижчим, нижчим за її чоловіка.

Королева схопила Паркера за руку і, незважаючи на його явний опір, потягла за собою і змусила сісти поруч на диван. Остаточно збентеживши старого камердинера, вона взяла з коробки кілька цукерок і почала пригощати його, запихаючи йому в рот по одній щоразу, коли той намагався щось заперечити.

— Скажіть, — запитала вона нарешті, набивши йому повний рот цукерок, — хіба у вашій країні заведено багатоженство?

Почувши таке пряме запитання, Паркер витріщив очі і ледве не вдавився шоколадом.

— О, я розумію, що означає це слово, — запевнила вона його. — І запитую вас ще раз: хіба у вашій країні чоловіки мають по кілька дружин?

— У цьому будинку, пані, окрім вас і служниць, немає інших жінок, — сказав нарешті Паркер. — Цей голос, що ви чули, належить жінці, що знаходиться не тут, а за багато миль звідси, і вона до ваших послуг, як і до послуг усіх, хто бажає говорити по телефону.

— Вона рабиня таємниці? — запитала Королева, починаючи розуміти, у чому річ.

— Авжеж, — підтвердив камердинер. — Вона рабиня телефону.

— Літаючих слів?

— Так, пані, якщо вам завгодно — літаючих слів. — Він з розпачем шукав виходу зі становища: у таку халепу він ще жодного разу не потрапляв. — Хочете, папі, я покажу вам, як користуватися телефонним апаратом? Рабиня літаючих слів до ваших послуг у будь-яку годину дня і ночі. Якщо ви побажаєте, вона з’єднає вас із вашим чоловіком, містером Морганом, і ви зможете поговорити з ним.

— Зараз?

Паркер кивнув, звівся й підвів Королеву до телефону.

— Спочатку, — повчав він її, — ви будете розмовляти з рабинею. Як тільки ви знімете цю штуку і піднесете до вуха, рабиня заговорить з вами. Вона завжди запитує те саме: “Номер?” А іноді говорить: “Номер? Номер?” Часом вона буває дуже дратівлива. Коли вона запитає: “Номер?”, ви скажете: “Едістоун, дванадцять дев’яносто два”. Рабиня повторить за вами: “Едістоун, дванадцять дев’яносто два?” А ви скажете: “Атож, прошу…”