Отак мудро міркував собі дяк Григорій Комарницький, і йому, невідь у який спосіб, долинали до вух якісь покрики, якісь вискоти, очевидячки, Гапчин голос був такий тонкий і проникливий, що проходив у далекий простір, але дяк про те, що відбувалося в Решетилівці, не відав, а гадав, що це так дивно тривожиться його душа, бо хоча й був він комариного роду, але душу, як говорилося, увіч мав заячу, через що й намагався бути остережний, хоч добре відав: коли заблуклому у світі запалюється вогонь у глибині ночі, той усе одно до нього рушить, які б остережні труби не грали у його заячій душі.

Наступного дня пономар Іван Пошивайло із жінкою вирушили возом у Полтаву, хоча перед тим Іван спробував угамувати Явдоху.

– Дивись, жінко, – розумно сказав він, – щоб тобі твій гонор боком не виліз!

– А ти хотів би, – ще розважливіше сказала Явдоха, – щоб я із таким соромом жила поміж людей? Це ж бо і для тебе ганьба! Нас спубліковано, і мовчати нам і не годиться, і не пристойно.

Іван подумав і згодився: ганьбу треба було покривати, бо увіч стала явна, а покидати свого місця пономарського та й села не бажав, був-бо чоловіком іншого замісу, аніж дяк Григорій Комарницький, у якого ані кола, ані двора. Тому зітхнув і, як майже завжди, із жінкою згодився, хоча в його нутрі й кипів і нуртував казанець смоли, але не супроти жінки, а тих кобеляків, що до неї лазять. Через те наступного ранку зрихтував воза, вимостив соломою, накрив її рядном і допоміг вигідно вмоститися Явдосі. Відтак покотилися вулицею, в кожному обійсті якої стояли і старий, і стара, і молодий, і молода, а ще по купці дітей, від більших до дрібніших, і всі вони позбивались у тісні барвисті гуртки, аж подекуди затуляли одне одного, а менші мусили визирати з-за піл старших, і всі видавалися наче намальовані, бо безрухі, хіба якесь хлопча чи дівча тицькало в переїжджих брудним пальчиком. Іван їхав із нерушним обличчям, не роззираючись, а Явдоха звела гордо та пишно голову і позирала на сусідів з-під приспущених повік, і тільки Гапка Дмитриха не виставлялася так видимо, а прикипіла очком до дірки в тині, а що вглипнеш з такої малої шпарини? Отож її чари до Явдохи таки не досягли. А невістка Гапчина стояла відкрито зі скривленим в усмішечці ротом і не думаючи ховатися, бо не мала й чого: не вона ж варила ту кашу, хоч, правду сказати, бажала потайці, аби ту кашу було вивалено, а ще й гарячу, таки на голову її свекрухи, а не Явдохи, бо Явдоха була їй ніхто, а свекруха в'їлася доброю болячкою до самої печінки, і та болячка, здається, вже й загнивати починала.

– Тьху, тьху, тьху! – тричі сплюнула, не відриваючи їдкого ока від шпарини в тину Гапка. – А щоб тебе трасця била й перебила, доки доїдеш, і щоб розтрусила, а щоб вам, скаредникам і безчесникам, нецнотам бісовим, віз поламався і щоб коняка ваша скривіла на очі й на ноги. А щоб вам животи сперло і бігачка найшла, щоб вам святе сонійко у голови вдарило, а язики ваші брехливі, поки приїдете, в пащеках позасихали в паліччя, як оце те, що на тині!

І все це Гапка проказала без звичного торохкотіння, а таки повільно, повагом, щоб чортяка, до якого молилася і який, на її тверде переконання, мав би називатися Богом, таки добре розібрав, чого Гапка бажає і просить, бо ці чоловіки, кисло подумала жінка, все чомусь не можуть вловити своїми дерев'яними головами її мови.

– Гріх, мамо, так людей клясти! – сказала кривим ротиком, не змінюючи усмішки, невістка.

– Хіба то люди? – скрикнула, не міняючи пози, Гапка. – То нецноти, не люди! І не сунь не в своє діло свого кривого носа, бо як моя невістка мусиш бути на мойому боці, якщо хочеш зі мною доброго життя.

– А хіба я не на вашому? – невинно, але й кисло спитала невістка, скошуючи око, щоб побачити, чи справді кривий у неї ніс.

– Дивись мені, бо й тебе прокляну! А моє слово урекливе! – прошипіла Гапка. – І не заважай мені їх урікати!

Але за цей час віз достатньо відкотився, отож урікати не стало кого, через що Гапка сплюнула знову-таки тричі і звелася на повний зріст, бо в шпарку нічого не бачила.

Іван Пошивайло хотів поговорити із жінкою десь так само рішуче, як і з дяком, бо хоча й не запопав їх на невшетечництві, але той казанок зі смолою в грудях йому певно вибулькував, що рильця їхні таки в пушку, і перший тому доказ – швидка втеча із села дяка, отже, знає киця, чиє сало з'їла, – але не зміг. Одне, що дуже тарахкотів на нерівній дорозі віз, а друге, для балачки треба було б повернутися до жінки, відтак не бачив би дороги, а коник у них майже сліпий і міг би їх бозна-куди завезти. А третє, хоча й кипів йому в грудях отой пекельний казанець, але вуста чомусь не розтулялися, язик не бажав рухатися – добре відав, що коли б таку балачку почав, жінка, так вигідно умощена на рядні й досі безсловесна, почне на нього верещати, а з її досі сухих очей потече річка сліз, він же, коли таке траплялося, витримати того не міг, трахав дверима й ішов із хати; їдучи ж возом, того не вчиниш, отож вона криком та слізьми так його затуркає, що не знатиме, як розумніше повестися перед панами судовими, отож остерігся, аби не вийшло їм на гірше. Тому тільки й кинув позад себе кострубате:

– То що мені на суді говорити?

– А те, що я скажу, – голосно й чітко мовила Явдоха. – Я й говоритиму, бо це мене публіковано, а ти потверджуй!

Так вони й учинили перед полтавською старшиною і подали скаргу, яку записали до книг Полтавського уряду, що, мовляв, Гапка Дмитриха назвала прилюдно Явдоху нецнотою і завдала їй уразу, ніби мала з дяком невшетечність, чого напасниця доказати не могла, а вони, тобто Явдоха та її чоловік Іван Пошивайло, готові дати щодо того слушного довода.

Говорила Явдоха, а Іван стояв побіч і мовчав, хіба дививсь у кутка судового покою, скошуючи очі і трохи ніби відвертаючись від полкового підсудді, який їх допитував.

– Це сказала твоя жінка, – мовив суворо підсуддя, – а що змовиш ти, чоловіче?

– Скажу те саме, – відказав спроквола Іван. – Дамо про своє цнотливе мешкання слушного довода.

– Отже, Гапка Дмитриха на твою жінку нащекала? – спитав підсуддя, судді на той час у Полтаві не було, поїхав у якихось важливих оборудках, отож і вів з ними мову цей.

– Добре знаєте, пане наказний, – сказав не без політики Іван Пошивайло, – що таке баби, коли загризуться! Часом наварять такого пива, що й чортяка не вип'є, похлинеться! І де дідько не посіє, пане наказний, там баба вродить. А ще вам скажу на своє розуміння: біда бабу породила, а біду – чортова мати.

– Щось замудрив, пане пономарю, – показав зуби підсуддя. – Скажи ліпше просто і нефігурно: Гапка на твою жінку нащекала?

– Вони одна на одну щекали, пане наказний, але моя їй чести не публікувала, хіба жабою зголосила, тож і не уймала, а та бісиця мою нецнотою таки охрестила і честь їй уйняла.

– А сам жінку вважаєш за нецноту? – спитав підсуддя. – Чи вона в тебе чеснотлива?

Іван знову подививсь у куток, ніби там сидів невидимий підказько, і з чужого голосу він і говорив.

– Бачите, пане наказний, кажуть люди: то не жінка, як сім раз на день не обманить чоловіка. І це ще добра жінка, пане наказний, як тільки сім раз на день одурить. А де дві баби зійдуться, не вам мені казати, – це я вже до сварки – то там уже й торг, а як три, то й ярмарок. І де дві баби, сказати б, зберуться умісті, то не переспорить їх чоловіків і двісті. А коли…

– Постій, пане пономарю, зі своїми приказками! Ліпше скажи: жінка твоя цнотлива чи ні? – перебив підсуддя Івана.

– Ото я й кажу, пане наказний, – мовив, усе ще не відриваючи від кутка очей, Іван. – Всяк знає: не вір жінці, як чужому собаці, а інші речуть: «Не хвались жінкою у сім день, а хвались у сім літ», а я зі своєю, слава Богу, прожив сім літ і семеро день. І ще ви, панове судді, маєте знати: не та жінка нецнота, яку так називають, а та, яку з «лицем» мають і «лице» до суду поставили. Отож я супроти жінки своєї нічого лихого сказати не можу, бо поки що з нею, а вона зі мною. Тим і кажемо: живемо чеснотливо, і я нікому не дозволю щекати на неї. Коли ж є торг, то на ньому має щось продаватися, а не тільки бабські виграшки та ляскоти.