Це й справді була мана, чи омана, бо Змій тільки вдавав із себе сплячого та спокійного, але світ колотити не переставав, і чільним воїном з його полку тут виступала Гапка Дмитриха, яка, поки пан писар чинив допити в отаманській хаті, поглинаючи заодно щедру їжу з наставлених мисок, бігала селом, як встекла, хотіла-бо роздобути собі свідків, котрі б утвердили її правду, в якій сама нітрохи не сумнівалася. Для цього та прудка жінка взула чоботи-скороходи, отож і пурхала, як горобець, але не такий поетичний, як це уявлялося дяку Григорію Комарницькому, а таки сірий і наполоханий, хоча й нахрапистий, тим більше, що до пана писаря в отамановій хаті її не допустив гевал, котрий ту хату в тому часі стеріг.

– Злизни з очей, бабо! – сказав він, ворухнувши страхітливими вусищами, через які більше був схожим на сома, аніж на людину, – бо я пускаю до панів урядових тільки тих, кого вони кличуть.

– А мене не кликали? – схилила на плече гарбузячу голову Гапка.

– А тебе не кликали, – байдуже сказав гевал.

– Та ж бо там про мене йдеться! – верескнула Гапка.

– Про тебе, – смикнув за вус гевал, – але пани урядові хочуть про тебе, бабо, не від тебе, а від чесних людей почути.

– А я вже не чесна? – ще більше звищила голоса Гапка, при тому так, що і в гевала зів'яли вуха, наче листя без доступу вологи. Гевал трохи застрашився, спробував поворушити зів'ялими вухами, а що йому те не вдалося, сторожко помацав пальцями – висіли клаптями, як у деяких клаповухих собак.

– А ти не чесна, – сказав спересердя, – бо чесних до суду не тягнуть. Злизни, бабо, з очей, бо ще бука закоштуєш!

І він і справді звів бучка, але Гапка зовсім не бажала куштувати будь-чиїх бучин, отож чоботи-скороходи понесли її до Ващихи. Ващиха саме стояла в дворі, і Гапка виросла перед нею, ніби з неба впала, на мить закопавшись у землицю.

– Змилуйся, Ващихо, – сказала надто вже напрямець, без жодних перевалок, – скажи, чи син твій удома?

– Мій син? – спроквола спитала Ващиха, вимірюючи очима Гапку від ніг до голови, ніби ніколи її не бачила, а тільки щойно уздріла. – Це ж котрий, бо в мене їх п'ятеро?

– Та ж той, що лигався був з Явдохою, – надто неполітично сказала Гапка, зовсім не дбаючи про закони розумного дискурсу, адже в Київській академії вона не вчилася.

Ващиха ще раз зміряла куценьку, розтіпану, вельми схожу на горобця Гапчину постать і сказала:

– Такого сина в мене нема. Щось переплутала, Гапко, чи ж часом не впилася?

– Та я ж про Трохима питаю.

– То навіщо тобі Трохим?

– А хочу, – заторохкотіла Гапка, – щоб він прийшов до урядових і признався на праві, що злягався з Явдохою.

На те надто пряме слово Ващиха поставила брови сторчма, зиркнула вражено на розтріпаного горобця-бабу перед собою і сказала таким іржавим голосом, що з її слів справді посипалася жовто-червона іржа:

– Я за свого сина отвіту не несу, бо вже дорослий. А коли його звинувачуєш, то постав, Гапко, «лице». А коли не доведеш, – ще іржавіше мовила, – то тобі право знайдуть у Полтаві.

– Але ж про це всі знають! – вражено-наївно вигукнула Гапка.

– Знають чи не знають, – тим-таки іржавим голосом прорекла Ващиха, – а ніхто ще на мого сина «лиця» не подав. Атю на тебе, Гапко, щезни з моїх очей і пропади!

Це останнє речення почув Ващишин пес, а коли вимовляється: «Атю!» – він ніколи не спав, а притьма кидався, був-бо на те добре вивчений, сповняти те, що годилося з обов'язку. Але хоч які прудкі ноги мав той клишоногий, але Гапки таки не наздогнав, відтак сам здивувався, бо де йому, бідасі, знати про чоботи-скороходи. Через це гавкнув кілька разів і винувато подивився на господиню.

– Нічого, – заспокоїла його Ващиха. – Вона ще, потіпаха, добігається. А ні, то сама язика їй прикорочу.

Гапка оббігала ще кількох сусідів, але кожен чи кожна з них казали незмінно одне: «Не знаю того, не бачив і не відаю!» – отож не відала вже до кого й летіти і завмерла опудальцем на порожній курявній вулиці, при тому так надовго й нерушно, що Явдошин пес, пробігаючи мимо, не занюхав у ній людського духу і легковажно сприйняв її за стовпа чи стовбура, отже, за щось неживе, та й спинився, піднявши задню лапу, щоб звично оббризкати – згодом, скажемо наперед, цього нерозважного вчинка псу випаде тяжко відстраждати. Але тепер це тільки пробудило Гапку, і вона так цицькнула на собаку, що той мало не на смерть перелякався, забив хвоста між ноги і чкурнув, аж за ним здійнялася хвильна хмарка куряви. Найбільше в тій ситуації обурило Гапку, що це був не просто пес, а таки Явдошин, отже, й тут відчула супроти себе змову. Однак це дало їй і дещо пожиточне, бо зворушило скуті на камінь думки в її гарбузці на плечах, і вона згадала про отця Методія, адже це в нього зберігався жупанець дяка Григорія Комарницького. Треба сказати, що Гапка раз уже домагалася в панотця того жупанця, бо тільки він міг стати «лицем», але піп її прогнав з-перед очей, звістивши, що жупанець належить не їй, Гапці, а лишень нею вкрадений, отож хай ліпше про те не заникується. Відтак жупанець у невідомий спосіб перекинувся назад туди, де був кинутий, тобто в обійстя Пошивайлів, а звідти, здається, власною жупанячою волею однієї залитої срібним молоком ночі помандрував дорогою, що відділяла Решетилівку від села, де тепер поселився дяк, і йшов отак без тіла, помахуючи рукавами без рук та й не бачачи добре дороги, був-бо без голови, аж доки десь під ранок добрів до школи й застукав у вибиту школярами й затулену дошкою шибку, але, щоб добре постукати, не мав ані рук, ані ніг. Але пан дяк Григорій Комарницький того стукота почув, бо отой хід жупанця по залитій молоком дорозі йому приснився, отож, позіхаючи, з широко роздертим ротом, вийшов на ґанок, де жупанця щасливо уздрів, хоч той уже втратив живу подобу, а лежав на дошках, безсило розкинувши рукави, зовсім так само, як герой дякової знаменитої пісні, відбув-бо таку тяжку дорогу, отож не міг не втомитися. Дяк вельми порадів на свою згубу, в такий казковий спосіб віднайдену, перевірив, чи це справді його жупанець, а коли в тому твердо переконався, звів руки до холодно розпаленого місяцевого лиця і заклявся урочистою клятьбою, що ніколи вже цього жупанця не скидатиме в непевних місцях. Не зайве сказати, що після такої обітниці, коли жупанець уже звично й зручно обіймав йому плечі, дяк тепло згадав Явдоху, навіть потужив за нею, пошкодувавши, що не дотумкав прокинутися раніше.

Але всього цього Гапка не знала, отож помчала до попівської садиби і вмент опинилася в дворі панотця, але лицем у лице не зі священиком, а з паньматкою, яка підозріло почала не так її обзирати, як обнюхувати довженьким, тонким, із чорною бородавкою на кінці носом.

– А чого це прийшла? – хрипкувато, бо десь перестудилася, а через це із носа її вряди-годи викочувалася крапля, яку вряди-годи скидала пальцями. – Хіба тебе панотець уже не проганяв?

– А де панотець? – притьма спитала задихана від польоту Гапка.

Тоді на паньматчиному обличчі спливло три краплі: дві на очах, а одна на носі.

– Хіба не знаєш, що він, бідненький, тяжко заболів на живота? – спитала плаксиво. – У неділю й служби не правив, і пономар людей про його хоробу оповістив. А ти хіба не ходиш до церкви? – спитала підозріливо.

Гапка знітилася, бо в неділю, захоплена біганиною, таки до церкви не ходила, а більше тому, щоб не бачити отієї гордої та пишної пономарки Явдохи, від виду якої її нудило і починав жахливо свербіти язик. Отож відвела очі, як пес по шкоді, і сказала без жодної політики:

– Мені треба в панотця щось запитати.

– То як же в нього щось запитаєш, сердешного, – обізвалася плаксиво паньматка, – коли лежить і тільки трохи дихає, а ще стогне, бо щось йому в животі крутить і пече. І так мені його ото жалько, так жалько, бо він добрий чоловік, щоправда, часом трохи кричав, але бив не часто, а я коло нього розбиваюсь і годжу йому, як болячці.

І всі три краплі зірвалися із насиджених місць та й полетіли, розбившись на паньматчиних грудях, бо груди ті були особливі: гострі і ніби з кісткою всередині.