– А коли б знайшов місце для сталого прожитку? – спитав Григорій. – Коли б мав хату й оженився би з тобою?

– Зможеш це вчинити? – спитала суворо Явдоха.

– Не знаю, – шепнув, не відриваючи погляду від неба, котре ще більше просвітліло, можливо тому, що почало гасити на собі блідіші зорі, залишивши тільки яскраві. – Але і без тебе не можу, надто тебе полюбив.

– І я тебе покохала, – сказала Явдоха. – Але знаю, що не покинеш мандрів, та й я не покину свого Івана.

– Любиш його?

– Ні, – мовила Явдоха. – Але він мій чоловік.

– То як нам бути? – спитав тужно.

– Хіба тобі зі мною було зле? – спитала й собі.

– Начебто в раю, – відказав смутно дяк.

– Отож живімо й раюймо, – втомлено прорекла Явдоха. – І пекла собі не шукаймо.

Зчудувався дяк на її мудру розсудливість, бо сам у цій хвилі не був ані мудрий, ані розсудливий, і ще пильніше вдивлявся у небо, яке цього разу просвітліло настільки, що все довкола почало сповнюватися живим сутінком, а той мертвий, місячний, цілком розтопився: зрештою, й сам місяць скидався зараз на забуту чи згублену кимось порожню мису з невидимого небесного столу.

– Живімо кожен по-своєму, – сказала Явдоха. – А коли не зможемо терпіти, шукаймо одне одного. Мене ще ніхто не викрив і на любасному ділі не зловив, – і вона засміялася хрипко і з переможними нотками в голосі.

– А коли зловлять? – спитав дяк.

– Коли зловлять, значить, дурною була, – мовила Явдоха. – А була дурною, то мала б спокутувати.

Дяк Григорій Комарницький відчув, що він, здається, і справді не людина в цьому світі, а таки комар, а його палка й твереза водночас коханка теж не людина, а муха; від таких фігурних думок тіло дякове почало меншати, мізерніти, аж доки не стало розміром у комарине. Так само завбільшки з муху стало Явдошине тіло, власне те, що було витворене отим шибайголовим одмінцем. Відтак світла в небі й на землі стало стільки, що обоє відчули: в цьому стані, в якому пробували, більше бути не в силі, отож і розлетілися кожне у свій бік: комар – у школу, а муха – в Решетилівку до завмерлого Івана Пошивайла, притому чинили це так швидко, як видніло над полями. І кожне помчало зі швидкістю світла до своїх завмерлих на ложах і нерухомих тіл, а за мент увійшли в них, ожививши настільки, щоб могли вважатися звичайними сплячими. І кожне з них, уже вві сні, подумало, що все пережите – тільки сон, а сни, як це кожному відомо, і химерні, і незбагненні, і хоча їх люди й намагаються через бабські небилиці чи через усілякі сонники так чи сяк тлумачити, але все те тільки заморока – не більше. Отож вони й спали, спокійно чи неспокійно, а може, так і так, і в цей час небо на сході почало рожевіти, яскраво запалюючи овида, в якому щось зануртувало й почало мінитись, і це тривало, поки з глибини небуття не виринув сліпучий окраєць, який жбурнув на землю проміння, щоб освітити її, погасити старі, а запалити нові пристрасті в душах дивних двоногих істот, котрі бувають не раз так само незбагненні, як і їхні сни.

Першою прокинулася Гапка. Але встати відразу не змогла, хоч загалом легко прокидалася й набувала моторности. Але сьогодні спала погано, з лихими мариськами, а коли ті мариська відпливли, єдине реальне, що відчула: оті ляпаси, якими наділила її в суді Явдоха, запекли їй у щоки, отож мала їх наче попалені. І той вогонь (адже не така була ця жінка, щоб забути несправедливо вчинену собі наругу) почав розігрівати, як казанця чи горня на приску, учорашнє вариво, яке на ніч пригусло, але увіч залишилося недоварене. Відтак казанок чи горщик її голови почав тепліти, а невдовзі й закипів, доварюючи стужавілий наклад. Спершу згадала мариська цієї ночі, і їй вочевидь здалося, що вони зв'язані якимись шворочками таки з Явдохою та дяком Комарницьким. І Гапка тверезо подумала: а чи не злягалися ці невшетечники і цієї ночі? І невідь-чому таки впевнилася на думці: так воно й було, про це їй промовисто шепнула злостива тінь, яка ворухнулася в ній десь так само, як колись давно порушилося дитя, котре тепер уже стало дорослим чоловіком, але нечупайлом, а ще й привело в хату оте дубнякувате невістисько. Відтак вогонь із її побитих щік почав гріти на своєму приску другого горщика, котрий звався невісткою, і Гапка перепустила через голову всі оті слова, що їх вимовила на суді, свідчачи, невістка. І хоча та казала про все безсумнівну правду (Гапка щодо того не сумнівалася), але свекрусі не потакала, тобто виказувала не свекрушину, а власну правду. Від цього Гапка ще дужче розжарила того другого горщика, але більше йому уваги не віддавала, бо не про невістку тепер ішлося; колись, подумала вона, дійде ще до неї при нагоді, тоді невістка й пошкодує, що не потвердила кожне свекрушине слово. На це діло Гапка зробила в голові зарубку і відслонила покришку того казанця чи горщика, страва з якого мала з'їстися раніше, тобто її думки знову перескочили на Явдоху. Знала про неї чимало: топтав до неї стежечку Трохим Васько, але згодом перестав, топтав бур'янець у її обійсті сам панотець, здається, й пан отаман, бо чого б то її захищав, та й кумуються вони, а що злигувався з пономарихою цей прогнаний панотцем дяк, відала напевне-таки, бо чого б панотець його проганяв, коли перелюбство залишилося недоведеним; очевидячки-таки до дяка зревнував. Та й панотцева хвороба, раптово розкрилося перед Гапкою, чи не від того приключилася, що паньматка в помсту за цього перелюба свого чоловіка підтруювала? Аж охнула на ту думку, такою ймовірною здалася. Окрім того, згадала, як бридко тхнуло з панотцевого рота, коли розбирав Явдошину справу, – не інакше був то віддих трутизни, що нею начиняла отця Методія паньматка. На це одкриття Гапка зробила собі в голові другу зарубку, бо зараз їй треба було думати про інше. А інше було тим, що Гапка, скільки старалася, скільки винюхувала і висліджувала Явдоху, а таки й жодного разу не застала її видимо ані з Трохимом, ані з отаманом, ані з панотцем, ані з дяком, коли забути про того жупанця. Але не дяковий жупанець блудодіяв із Явдохою, а той, хто рвавсь у віконце, щоб вибратися з хати від Івана Пошивайла. І тут Гапка, яка була допряму правдива, хоча й сердилася на невістку, але мусила признати її рацію, бо і вона, Гапка, не могла б із чистим серцем посвідчити, що у вікно намагався вислизнути таки дяк. А коли вже цілком прикласти до серця руку, то і їй спершу здалося, що у вікно дерся, як це засвідчила й невістка, таки панотець. А взагалі: щось лізло, але достеменно хто, вони з невісткою не впізнали. Але що з дяком було не все гаразд, знала тим внутрішнім жіночим непорушним переконанням, яке рідко хибить, але й тут на гарячому їх застати не змогла. Про Трохима та пономарку плескали сільські плетухи, але то були тільки наговори, а за наговір вона, Гапка, на суді вже дістала – їй знову пекуче защеміли щоки, побиті Явдохою, – отож того було мало, мало і ще раз мало! І жінка почала печально думати, що та капосна Явдоха збіса хитра шалихвістка і таки добре вміє ховати кінці у воду – саме це, до речі, найбільше її, Гапку, й гнівило, що, зрештою, й приневолило стати нишпоркою, затятою, невсипущою, але та хльондра таки обводила її довкола пальця, як недомисленну. І Гапка почала длубатися ложкою світанкового розмислу в казанку, що варився від вогню з її побитих щік, – щось робила не так. Зрештою, збагнула й що: попри настирливість та звідунський шал, вона не могла стежити за Явдохою постійно, вдень і вночі, зранку до вечора і звечора до рання, а в тому часі мусила поратися по господарству, доглядати худобу, варити їсти та й спати, бо немало зморювалася, отож час для звідів мала принагідний, а та хльондра, фіндюрка, повійниця, невшетечниця уміла якось угадувати той час, який відводила Гапка для своїх звідин.

І тут вона спогадала, власне пригадала, про Хлопця. Хлопець був сином відомої для всіх відьми Марії Климихи, яка жила біля діброви в хатині такій ветхій, що ледве не розсипалася, збирала вечорниці, сушила зілля, вишептувала хвороби, варила настоянки, чинила привороти, насилала чи відводила вроки і всяке таке, з чого й жила. Сказати по правді, ніхто не відав, як звуть її сина: чи Петро, чи Павло, але всі кликали тільки Хлопцем, і то була дитина увіч чортівського коліна, бо в селі розказували, що Марія Климиха привела його, злігшись із чортом, отож було те дитя не зовсім людське, хоч ані ріжків на голові, ані хвоста, ані ратичок замість ніг не мало – те достеменно свідчили сільські плетухи, хоча ріжки могли ховатись у буйному чубі Хлопця, хвіст – у штанях, а ратички – в чобітках, бо, хоча Климиха й жила бідно, але її син босий не ходив, а все в чобітках. Одна із сусідок зловила його, коли був іще менший, на груші в себе і, як сказала, добре вимацала йому голову, коли скубла за чуба за покражу груш; друга сусідка бачила його голого, підстерігши, коли купавсь у річці, а третя впіймала Хлопця, коли забрався до неї в комору і їв там сметану. Вона ж спустила йому штанці і вишпарила задка кропивою, той задок, може, й був чорнявий, тобто надмір смаглявий, але хвоста там напевне не було – і всі три сусідки в своїх спостереженнях завзято клялися. Після тих екзекуцій Хлопець ніби зарікся красти, а може, побільшав, бо після того ніхто його не ловив, відтак став на всю округу звісним гадальником – до нього приходили звідусіль, щоб угадав: де ділася запропащена річ, чи де шукати заблудлих дітей, чи куди втік од жінки чоловік або жінка від чоловіка, а найбільшу славу Хлопець здобув тим, що щасливо розкривав пропажі, злодійства, вказував конокрадів, навіть убивників, хоча відкриттям чужоложеств не займався, як розказували Гапці люди, котрі зажили від Хлопця помочі. При тому, як оповідали інші люди, ще не було випадку, щоб Хлопець чогось не вгадав, чи якусь таємницю не відкрив, чи якогось злодія або злочинця не віднайшов. До нього не раз зверталися й особи урядові, він відмовлявся від участи лише в деяких речах, про які казав, що вони невгадні, але це траплялося рідко. Коли ж до справи брався, вимагав заплатити наперед і таки жодного разу не помилився. Отож і Гапка мисленно скерувала увагу в його бік, і в її казанку зварилася думка, що в двобої з Явдохою без Хлопця таки не обійтися. Не зайве в цій історії сказати, що, хоча Хлопець і здобув велику славу (до нього звідусіль сходилися за поміччю люди) і хоч після тих дитячих покраж, які чинили споконвіку мало не всі діти, він більше не чинив людям жодної шкоди, люди продовжували вважати його чортівським сином, а Оришка Петриха, саме та, яка попарила Хлопцевого задка кропивою, твердо була переконана і не раз казала це жіночкам, що Хлопець перестав красти саме від її кропиви, бо чорти дуже бояться кропив'ячих жал і те зілля насправді для них згубне, від нього вони, казала ця доброчесна білоголова, і здохнути можуть, отож Хлопець покраж і почав остерігатися. Гапка щодо того думала інакше, тверезо зміркувавши, про що також звістила кумасям, коли зайшла мова про кропиву та чортів: Хлопцеві тепер непотрібно красти, бо вгадництвом заробляв стільки, що може купити собі яблук, груш та сметани, скільки йому заманеться.