Саме в цей час дяк Григорій Комарницький у сусідньому селі, задимівши довкола себе чимало простору, аж ледве з того диму проглядав, продовжував метикувати, тобто купатись у спогадових хвилях, запізніло витворюючи до своєї драми Пролога…

Він уже пройшов від села Сорочого до Воронина, а від Воронина до Синичого, а із Синичого мусив піти взимку, то, звісно, далеко забігти не зміг, щоб не пропасти між хуртовин та завій чи не примерзнути десь до засипаного снігом і покритого кригою шляху. Через це дістався до найближчого посілля – села Одудячого, саме того, звідкіля перейде згодом до Троянова, села злодійського та відьомського, а відтак упритул наблизився до свого Протазиса.

Цього разу йому пощастило, бо наздогнали його дорогою сани: господар згодився підвезти, а заодно довідався, що в Одудячому вчителя нема, бо попереднього селяни вигнали як п'яницю та заводіяку, отож там можна буде й зупинитися. А Одудячим їхнє село, охоче сповістив господар, зветься зовсім не тому, що там багато водиться одудів, а тому, що виробляють у ньому небувалі дуди, а ще й дудочки, котрі продають на ярмарках, бо дуд не продають, отож у насмішку їхнє село сусіди так і назвали. Він сам, оповів візниця, виробляє такі дудки, а на запитання Григорія, яка різниця між дудами та дудочками, візниця довгий час мовчав, а тоді сакраментально сповістив, що дудочки – це дудочки і не більше, а дуди – не те.

– А що? – спитав дяк Григорій Комарницький.

– Бачиш, коли на дуду заграти, то пташки злітаються, ніби підспівати. Є й такі мастаки до грання, що вміють скликати всіляке гаддя або й відводити його від села, а є, що від їхнього дудання корови ліпше дояться, а щодо кіз, – сказав цей майстровитий чоловік, – дуди ще не вигадали, так само й на дику звірину. Я, хоч і старався, але таки нічого не вийшло. Але коні, – сповістив візниця, – дуди слухаються.

І щоб доказати те, вийняв з пазухи якогось окоренка й почав грати. І справді, коні побігли від того швидше. Відтак заграв повільніше, і коні біг уповільнили.

– Оце так, як бачиш, дяче, – сказав чоловік. – А одудів у нас і в помині нема.

На те дяк Григорій Комарницький по-своєму втішився, адже й сам умів грати на лютні та на кобзі. Одне тільки, що ані лютні, ані кобзи не мав, а ще був, як знаємо, добрий співака, не кажучи вже про складання віршів та пісень.

– Одного тільки, пане дяче, в нас стережіться, – сказав чоловік і сховав дуду. – Дуже фіндюристе в нас жіноцтво, а ти ладний на обличчя, а ще, сказати б, свіжа кров.

грудях дяка від цього сповіщення похололо, але він сказав героїчно:

– Цього не боюся, бо заклявся не мати з білими головами до діла!

– Не зарікайся, дяче, – сумно мовив візниця. – У нас баб по сім за цибулю, а де чорт, сам, певне, відаєш, там і баба. Бувають і такі, що біля неї й по десять чортів сидить та ще й на дванадцять сідал гуляють. І коли мало, пане дяче, скажу ще й таке: біда бабу породила, а біду чортова мати…

– А чи не б'є тебе жінка, чоловіче? – прозірливо спитав дяк. На те чоловік сплюнув і сказав загадково:

– Жінка поб'є, а свиня з'їсть – все рівно! Але не зважай! Коли не слабкий до цього плоду, то й боятися нічого, хоча зароку на душу не бери. З нашим братом, мужем, усяке може приключитися!

То було вчасне остереження і по-своєму чесне, і коли б таке трапилось улітку, дяк би те Одудяче напевне б обминув, але жупанець, що йому віддала з плеча покійного чоловіка Хвенна, грів мало, тож дяк устиг добряче змерзнути. Тому махнув рукою й подумав: цей візниця, мабуть, од білих голів чимось тяжко уражений, отож про них не так розум його говорить, як ураза. А ще вимітив у мові візниці: надто часто згадує чорта, отож пильно озирнув його ззаду: а чи не до чорта підсів, адже відомо, що чорти й на дуду грають, і на скрипицю, і до жіночок ласо підтоптуються, не завжди й без успіху, тож радо того городчика ратичками й толочать. Але, сказати по правді, дяк не був аж такий забобонний, щоб у кожному візниці та дудареві бачити чорта, та й пильний розгляд у спину нічого на поміту не приніс.

Отак він прибув в Одудяче з візницею – звали його Максим Дударчук, бо й півсела тут були Дударчуки, а ще півсела – Дуди, і Дудники, і Дударі, а кілька родин – Дудчаки, отож тільки він один, потрапивши в те посілля, не носив подібного прізвища. Із тим візницею навіть потоваришував, бо Максим згодився навчити його мистецтва дудати, а Григорій – своєї пісні про комара та муху, бо, як виявилося, тільки в цьому селі її не знали, і це, мабуть, тому, що жили надто замкнутим, самодостатнім життям, навіть дівчат не приводили із сусідніх сіл, а шлюбилися тільки поміж себе. І це тому, що жінки тут складали ніби осібну громаду, так само й чоловіки, начебто колись, бозна-коли, тут зійшлося два племені: чоловіче, схильне не так до роботи, як до дудання й чаркування, а друге – жіноче, схильне і до роботи, й до корпоративних жіночих сходин, про що оповів дяку Комарницькому Максим Дударчук, ще й суворо застеріг, щоб дяк і не намагався щось про ті сходини вивідувати, а тим більше на них потрапляти, бо жінки можуть признати в ньому «прісну душу», а це, сказати б, вельми небезпечно.

– Що ж можуть учинити? – спитав здивовано дяк.

– Те, що кнуру, аби в нього м'ясо та сало сечею не відгонило, – політично сказав Максим, ще й ліве око примружив. – А коли тобі дуже заскалить жилу, – повідав далі цей навчитель та доброзичливець у перерві між гранням та дяковим співанням, – то на тих чортиць не кидайся – котрась із них сама тебе знайде, бо, коли таке з чоловіком трапляється, вони чуткі стають. Коли ж знайде, не дуже опирайся, бо з'їдять – лихі вельми робляться.

Це не вельми захопило дяка Комарницького, і він, подумки постановивши, що пробуде тут тільки до тепла (бо кому хочеться, щоб його з'їли?), обережно поцікавився: чому був прогнаний його попередник-дяк, хоч на це Максим уже йому нібито відповідь давав. Скажемо, що цю розмову вели вони за чаркою.

– А тому й вигнали, – значуще сказав Максим, – бо він, нехайний бувши, поліз одній удовиці під спідниці, а в нас звичаї суворі й за перелюбство карають не через суд, а громадою.

Григорій Комарницький при цьому зауважив, що раніше прогнаний дяк звинувачувався у пияцтві (при тому, що всі чоловіки тут пияки) і заводіяцтві (оскарження доволі непевне).

– Стривай, – сказав дяк Григорій. – Але ж сам сказав: коли котра мене знайде, щоб не опирався.

– Бачиш, – спокійно пояснив Максим. – Коли вже якась захоче тебе, то так усе обставить, що ніяка старшина вас не знайде й не викриє. За перелюбство в нас хапають тільки тоді, коли ти хочеш, а вона ні, а ти до неї ще й набиваєшся. А коли сама захоче, те діло інакше, сам знаєш: де чорт не пройде, пусти бабу.

І хоча дяк і вивчав у Київській академії науку логіку, але в цьому селі вона, здається, творилася за такими законами, яких учені мужі ще не пізнали.

Іще одну річ завважив дяк: чоловіки в селі були низькі, окоренкуваті, із сивими очима, з попелястим волоссям, повільні в рухах та діях, а жінки високі, статні, з очима та волоссям чорним, до того ж розріз очниць мали навкісний, ледь звужений, а самі рухалися жваво й стрімко. Але найцікавіше, що помітив: хоч Максим ще в дорозі сказав, що жінки їхнього села фіндюристі, але віталися перші, а оті дивні чорні й палкі очі молодші відвертали, а старші приглядалися відвертіше, але без жодних зальотних стрілянь та іскор. Про це й оповістив Григорій Максиму; до речі, був то простий чоловік, але напрочуд розсудливий, навіть мова в нього була хоч і селянська, але плавка й не кострубата.

– Це тому, що тепер зима, – сказав Максим, – а взимку вони наче сплять, принаймні в тому ділі. Та й у кішок не завше буває любовна пора.

На цього резона дяк Григорій Комарницький полегшено зітхнув, адже після пристрастей у Ворониному, Сорочому та Синичому трохи й отухи праг, не кажучи вже про те, що заклявся щодо жіночого племені. Отож твердо вирішив: тільки настане тепло, покинути це дивне село не гаючись, бо твердо покластися на себе в таких справах не міг, і хай воно, те Одудяче, собі дудає чоловічими ротами, і хай кипить у жіночих тілах – нема йому до того діла! Єдине, що звідсіля візьме: навчиться грати на дуді, а може, якогось чарівницького струмента й собі випросить. Але й ця справа, скажемо наперед, йому не вдалася, бо, як сказав принагідно Максим, на дуді дяка грати він навчить, а струмента з села винести не дозволить, бо це так у їхніх звичаях: хто село покидає, а в них таке зрідка трапляється хіба з прибульцями, то дуду має залишити, хіба сопілку дозволять узяти, тобто дудочку. Спокійно і в достатку прожив дяк у цьому селі до тепла: люди давали на школу щедрі приноси, учні були здібні й швидкі до науки, та й у селі чоловіків неписьменних майже не було, навіть деякі жінки вміли читати й писати.