І вони всі троє відчули, що в цю мить у небі засвітилася нова зоря, зоря миру. І та зоря, як архангел Михаїл, а може, то й був архангел, прискочила на золотому коні місяця до того дому, в якому лежав, загорнувши в себе всі темні кутки, чи навпаки, заповнивши ті кутки собою, Змій, і вдарила золотим списом Змія в голову, аж посипалися іскри, а може, це іскри посипалися з очей пономаря Івана Пошивайла, бо з ним завше це траплялося, коли випивав сивухи: на очі вибивалося по сльозині, в сльозинах заламувалося світло, а йому здавалося, що сипляться з очей іскри, отож він і дивувався. І той Змій, зачаєний по кутках, може б, щасливо здох від стрімкого удару архангельського списа, спущеного із зорі миру, коли б не ще одна випадковість, а всі випадковості, знав із досвіду дяк Григорій Комарницький, є нещасними в природі своїй. Бо коли ото велася сварка, пізно ввечері проходила повз хату Пошивайлів, чи, може, чорт її наніс, Гапка Дмитриха з невісткою, вони й почули галас із пономаревої хати.

– Га! – сказала Гапка. – Пономар посвар чинить із жінкою, чуєш?

– Та ж не глуха, – сказала невістка. – А ви не чините посвару в нашій хаті щодня?

І це було сказано саме в той час, коли дяк намагався вилізти У віконце, але так і не зумів. Зрештою із пройми зник, і то було обом жінкам як короткочасне видіння.

– Тут щось не те, – звузила очі Гапка. – А ходімо підглянемо!

І вони, як дві кішки, одна чорна, а друга біла, пішли на м'яких лапках, ледве торкаючись землі. Але одна із них зашпорталась у купанці дяка Григорія Комарницького і ледве не впала.

– А це що за нещастя? – скрикнула невістка, бо це вона ледве не впала.

– І-і-і! Жупан, – сапнула щасливо Гапка. – Дай-но сюди!

І вже безперешкодно вони дісталися до вікна й прикипіли до скла. Але побачили мирну сцену, бо саме в цей момент і дяк, і пономар досягли згоди, й обидві жінки достояли під вікном, доки всі не сіли до столу і не випили мирову, одночасно закидаючи голови, щоб догідніше вилити горілку до рота, а ще жінки побачили за столом кругловиду й понікуди задоволену Явдоху, яка цвіла усмішкою, але не пила, бо куди солодшого трунку заживала: зуміла вкоськати свого дурного чоловіка, та й здобути в хаті мир.

– Е-ге-ге! – сказала Гапка. – Тут щось не так! А цього жупанця ми з собою заберем… З цього жупанця, чує моє серце, ще ниточка попливе й покрутиться. Ходімо, і не дивись мені на те стидоморисько!

І їх забрала пітьма, як забирає всіх кішок, котрі тільки в темряві й бачать по-справжньому світ.

У того, хто читатиме цю оповідь, може закономірно виникнути запитання: а що ж пономаревий пес? Адже й справді: коли б був пес, то, звикши до коханців своєї господині, він, може б, на них і не галасував, але тут з'явилися істоти супротилежного гатунку, тобто кішкоподібні, а який нормальний пес таке б витримав? Скажемо, що пес у цьому обійсті був, але солодко спав й уві сні бачив, може, не архангела на золотому коні й із золотим списом (від такого сну можна перелякатися й прокинутися), а костомашшя від курки, яку поїдав господинин гість, а ще всілякі смаковиті недоїдки – подібні ж сни бувають у собак такі солодкі, що вони під той час не прокидаються, бо в їхніх животах солодко вариться сік у передчутті доброї роботи.

Але він, той Явдошин пес, мав звичку трохи підступну, бо хоча й справді не ганяв господининих любашів, коли ті прилазили, але неодмінно прокидався, коли ті виходили, і вже тоді відпроводжував їх при звичному собачому етикеті, примушуючи любаша бігти так, що той ледве-ледве устигав до перелазу, а, розігнаний бувши, не перелазив, а перелітав вийстя, отож Явдошиного перелаза ліпше було назвати перельотом чи переметом, бо любаші через нього таки переметувалися; щоправда, переметом на Волині, це вже знав дяк, звуть рибальську снасть, через яку риба не завжди переметується. Чому ж той Пошивайлів пес так непослідовно чинив? А через мудрість і відданість дому своєму. Бо коли спершу не гавкав на господининих любашів, то догоджав господині, а коли потім їх ганяв, то догоджав господареві. Так сталося й цього разу – ось чому дяк Григорій Комарницький не дістав спромоги розшукати в темряві свого жупанця, хоча навкруги й не темрява стояла, а густо розлите срібне молоко з місячного проміння. І саме це Григорія непомірно стурбувало, бо хотів не хотів, а добре знав право: коли жупанця завтра вранці знайде пономар, то і Явдошина промовна вправність нічого не зарадить. Через це дяк Григорій Комарницький, переметнувшись через перемета-перелаза, не побіг чимдуж до школи, як би це зробив іншого разу, радий бувши, що вискочив із халепи, а намацав у кишені пакунка, що йому всунула щиросердна Явдоха, в якому була недоїдена ним-таки курка. Тож витяг того пакунка і дав понюхати псу, який стояв лапами на перелазі і яро догоджав своєму господарю. І це подіяло на пса казково, той миттю перестав гавкати, принизливо заскавулів і замотиляв хвостом, адже справджувався його солодкий сон, може, навіть більшою мірою, як це привиджувалося, бо хоч і були в курки кістки, але ще більше м'яса, а ще й печеного, а такими речами господиня свого пса не розбещувала. Дяк жбурнув пакунка в протилежний від віконця куток пономаревої садиби, і пес галопом помчав туди, сам же дяк знову переметнувся через перелаза і почав повзати по мокрій траві, вимацуючи те, чого в ній уже не було, бо де йому було здогадатися про існування чортом висланих кішок у жіночій подобі, тобто Гапки Дмитрихи та її невістки. Отож дяк рачкував аж доти, доки пес не зжер разом із торбинкою пакунка із недоїденою дяком куркою, а відтак повернувся до нього, але цього разу не гавкав, а почав і собі нюшити засипану місячним промінням траву, був-бо трохи недотумкуватий і хибно гадав, що Дяк вилапує в траві ще одного пакунка з недоїденою куркою.

А над ними розцвівся аж понікуди розпаношений місяць, натужувався й надимався, бо нелегка то праця для нічного світила лити стільки світла, а може, хотів у певний спосіб допомогти своєму нічному компану, але трудився дарма, бо дяковий Жупанець у цей час мирно лежав під кисло-солодкою пахвою Гапки Дмитрихи і потожерно того кисло-солодкого духа заковтував, адже він, той жупанець, стільки часу покривав тіло свого господаря, що не міг не набратися його духу, а кажуть же люди: «Який пан, такий і жупан», а ще: «Який пан, такі його слуги».

Серце в дяка Комарницького, коли звівся, обшукавши простору значно більше, ніж той, у який конечно мав упасти жупанець, голосно колотилося в грудях, десь так, як копистка, якою збивається рідке тісто хоч і тією капосною Гапкою, котра й завдала йому стільки клопоту; від того й сам ніби ставав таким тістом; пес біля нього, безнадійно прокрутившись і так і не збагнувши, чого шукає цей його тимчасовий добродійник, кілька разів заклично гавкнув, подаючи дякові до розважку, що він радо б поласував куркою ще, але Григорій на нього уваги не звертав, бо в нього в голові ламалася думка: де міг подітися той клятий жупанець? І він подибав із двору, потрушуючи головою і печально прочуваючи власного смутного образа, а ще дяк наливався щедро срібним молоком, від якого не з'явилося доброго настрою, а все якась розтягла й розтривожена печаль, саме та печаль, котра гонить його ось уже кілька років із Поділля на Волинь, а з Волині сюди, в Полтавський полк, але ніде не знаходить він спокою, ані радости, ані щастя, бо скрізь, хоч і не завжди однаково, обов'язково в щось улізе, тобто завше знаходить його одна і та ж біда.

І він повільно побрів порожньою сільською вулицею, густо синьо-біло засніченою місячним сяйвом; у голові ще гуляли зелені вітри від випитої сивухи, а переобтяжений живіт нагадував оброслого зіллям чи водяним лишайником каменя в тихій річці, який більше тяжив і вадив, аніж усолоджував: і омивала його лице вода тієї річечки, схожої на молочну з кисільними берегами; і губи його були гірко заквашені, адже не міг не згадати: таке вже з ним було, ще на Поділлі, у селі Воронині. Тоді він щасливо злігся із Педорою, невісткою такого собі Пентюха, господаря не так поважного, як плохого, в якого був такий самий, як і батько, син, і його, так само як пономаря, звали Іваном. І вони, дяк із Педорою, гаряче любилися, не дуже зважаючи на обох Пентюхів, бо це Педора сказала дякові так чинити, а Пентюхи не дуже на них зважали. Але знайшлися добрі люди, Олекса та Степан Чучучуки, а ще Гаврило та Калістрат Чучі, які засіли в засідку одного чудового вечора, коли в садках щасливо плакали солов'ї і повітря від паху садів ставало таке густе, що, коли б у нього вставити фляшу, яку дяк ніс до Педори, то вона б у тому повітрі загрузла і не впала б на землю. Він же, дяк Григорій Комарницький (а трапилося це ще до того, як склав знамениту пісню про комара, який захотів оженитися на мусі) радісно прокрадався до Педори, засипаний золотом солов'їного співу, і саме тоді, коли, натхненним бувши, з'єднав своє тіло з не менш натхненним Педориним, підглядачі-засідники і з'явилися в стодолі, де коханці звили собі гніздечко. Дяк стрілою кинувся на горище і був би втік, коли б не схопив його за ноги Степан Чучучук та й стяг долі, відтак усі четверо стали довкола й проспівали пісню, яка була із двозвуччя: «Чу-чу-чу, чу-чу-чу!» – можливо тому, що в усіх було те погане «чу» у прізвищах; а ще вони заспівали пригідне до назви того села: «Кар, кар, кар, украв дяк чужий товар»; відтак обрізали м поли, а ще зняли з кілка дбайливо повішеного Григорієм жупанця, але не цього, який пропав зараз, а того, якого дяк мав перед оцим, забрали й пляшку з горілкою, якій не судилося бути вставленою в густу товщ пахучого повітря, а не випили її коханці перед зляганням, бо дуже відчулися запаленими. Але ті кляті Чуки, згадував печально дяк Григорій Комарницький, учинили нерозважну помилку, бо, як інстиґатори, не пішли наступного дня до розправи, а протримали лице доказу аж три дні, і то з простої причини: першого дня випили дякову горілку, але стало їм мало, тож застановили дякового жупанця, чого стало досить, але нікуди не змогли піти. Другого ж дня вирішили, що шинкар за жупанця мав би дати ще кілька фляш, а замість застави забрати його собі, що й сталося, отож і другого дня піти до розправи не змогли, а рушили туди тільки третього, однак на допиті Педора заявила себе невинною, бо нібито підпила, а дяк прокрався до неї цілком несвідомої, тут їх панове інстиґатори й застали – принаймні так йому, дякові, про це оповів його щирий приятель, також дяк Степан Щука, який саме на ту подію в село нагодився. Він же, Григорій Комарницький, того всього не дочекався, бо, хоча й не взяв поли в руки (були-бо інстигаторами обрізані), а таки спершу на чотирьох, а тоді на двох чкурнув із Ворониного із величеньким спритом, при тому так, що коли б хто захотів його затримати, то навряд чи зміг би – мчав, аж для чужих очей зробився невидимий. Педорі ж великого лиха, оповів Степан Щука, судні не вчинили, бо інстиґатори загаялися із ставленням До розправи, а ще й продали шинкареві жупанця, тобто ніби вкрали його замість подати до суду, за що й самі зазнали кару, бо заплатили за того ніби краденого жупанця урядове та судове. Педору ж повели до мосту, розіклали на дошках і випарили так, Що вона ледве тих дощок не пропекла.