— Де це ти пропадав? — міряла його очима з ніг до голови, ледь стримуючи усмішку і вдаючи, що нічого не знає.

— Хіба тобі не однаково?

— Не кажи, як не хочеш, — знизала плечима Катерина. — Не видно було, того й питаю.

— Пропадав, та не пропав, — сказав Степан, і вона раптом помітила, що він напідпитку.

— Ти вже як Петро Мисочка, — зморщила носа. Не могла терпіти цього духу, що нагадував їй нещастя, яке перевалювалося через поріг у їхню хату разом з батьком-п’яничкою.

Степан поліз у кишеню й дістав сигарети. Креснув сірником, обережно, щоб не закашлятись, затягнувся, але дим потрапив у очі, підбив їх тонкою сльозою. Так і дивився на Катерину крізь ту сльозу, зречено й гірко, аж стислася вона під Степановим поглядом. Потім не витримала, вихопила в нього сигарету, пожбурила на землю і майже закричала:

— Щоб я більше цього не бачила, чуєш? Ще раз вип’єш — не підходь до мене!

Била Степана словами, але біль той був солодким — виходить, їй не однаково, який він, Катерина ж не казала такого Петрові Мисочці, нікому не казала, а тільки йому. Він підійшов до урни-пінгвіна, вкинув йому в пащеку коробку з сигаретами, і в стуманілих очах знову скинулися знайомі вже Катерині сині ласкавці.

— Катю, — несміливо озвався Степан, — а можна, я тобі писатиму з армії?

— Можна.

— Я часто тобі не набридатиму. І ще хотів би карточку твою мати. Я нікому не казатиму, що це моя дівчина, не бійся. Все одно ніхто не повірить, що я можу мати таку гарну дівчину.

— Ти ж казав, що ти ворожбит. Кого завгодно можеш причарувати.

— Можу, Катю. Але тебе я пожалів. Ти краща за мене. То було б нечесно. Це якщо тобі хтось сподобається, то я можу допомогти. Навернути його до тебе. Але… ти й сама це можеш зробити.

— Чудний ти, Степане. Таке щось вигадуєш. Ну який із тебе ворожбит?

— То правда, ніякий. Але мені допомагає в цьому Щедрик.

— Хто?

— Щедрик.

— Який Щедрик? — засміялася Катерина.

— Не смійся, — сказав Степан. — Я тобі розповім. Нікому не скажеш? Присягнися.

— Не скажу, обіцяю.

— Ну, то ходімо. Далі від людського ока. Ходімо до річки.

Вони знов, як і першого разу, вийшли до Тікича, тільки тепер пішли проти течії: далі від греблі, куди не долинав шум водоспаду, і в тихому надвечір’ї Степан уперше розповів їй про нього, Щедрика.

Щедрик, казав Степан, народився у пралісі, в старезному дубовому лісі, що стоїть над Тікичем, це біля його села, недалеко звідси — кілометрів за двадцять. Річка там набагато вужча, ніж тут, біля греблі, зате куди краща, бо вся в очеретах, плавнях, лататті, у жовтих лілеях, і в тому зелі розкошують видри, ондатри, там качки виводять маленьких, як кульбаби, каченят, а риби тьма-тьмуща, бо ніде їй немає любішого місця; там у ситому мулі розкошує синьо-зелений лин, червоний карась нереститься в очеретах, бо вода там ласкава і тепла, вигріває в собі золоті риб’ячі ікрини, не дає їм пропасти; там б’ють і холодні джерела, біля них полюбляє стояти судак, а на ямах тирлуються важкі лінькуваті лящі… І майже над річкою темніє глибокою зеленню дубовий праліс, у якому цілісіньке літо горять жарини суниць, під осінь синіє ожина — зривай її жменями, така рясна, гриби там ростуть навіть у бездощів’я, видно, праліс натягується вологи од річки, через те родить такі тугі й чисті боровики, хіба білочка десь гризне за шапчину й полишить білу цяточку. А найгустіше висіваються у вирубі підпеньки (у їхньому селі так називають опеньки), скільки не збирай — не визбираєш, стоять аж до грудня, поки їх не спечуть морози. У пралісі все цвіте, пахне, ясніє, співає, там дикі бджоли рояться у старих дуплах, там з-під землі б’є джерело, у якому вода солодша за мед, ніби увібрала в себе нектар усіх лісових квітів, увібрала соки суниць та ожини, — жива вода.

Так от, у цьому пралісі, розповідав Степан, народився Щедрик — маленький, як хлопчик, чоловічок, він носить червоний брилик, ніби позичив собі капелюшок у мухомора, і сам схожий на грибка, щупленький, присадкуватий, але дуже жвавий і веселий, скрізь він буває, усе йому цікаво, що робиться поміж людей, тому він допоможе, тому й ніжку підставить, якщо чоловік погане намислив, а того полоскоче, розсмішить у хвилину гніву. Ніхто ніколи не бачить Щедрика, немов то брилик-невидимка, ніхто не здогадується про його існування, і коли він комусь підмогне, то просто кажуть, що от поталанило, пощастило, повезло, вдалося, а хто приніс той талан та удачу, й не думають, ніби воно їм із неба впало. Однак той, хто здогадається, звідки йому щедроти наспіли (звідси і Щедрик), хто повірить в існування цього чоловічка, до того він ще ласкавіший, тоді він справді може прихилити небо.

Степан здогадався, що на світі є Щедрик, давно, ще хлопчиком, це він йому щастя приносить, це він йому допомагає ловити рибу, шукати найбагатші грибами місця і найрясніші ягідники, без Щедрика і праліс не був би пралісом, то він наводить людей на всі ті щедроти, але не кожному дано побачити все сповна. Не завжди щастить і Степанові, однак він не падає духом, бо знає, що рано чи пізно Щедрик йому запоможе, просто він десь одлучився, має чимало клопотів. Тільки треба бути терплячим, ніколи не гніватись, що він десь забарився, адже хтось, може, потрапив у ще більшу скруту і Щедрик зараджує лихові. А якщо ти бажаєш собі добра більше, ніж іншим, то він може відцуратися тебе або й покарати.

Коли ж це Степан уперше здогадався про Щедрика? Важко сказати, він його пам’ятає стільки, скільки й себе; може, тоді, коли вперше защедрував бабусі Улиті? Зовсім маленьким був, а як зараз бачить: несе його тато, загорнутого в кожух, і так тепло в тому кожусі на грудях у тата, тільки за ніс хтось щипає. Місяць світить їм на шляху, і від нього світиться сніг довкола, лунко так хрумкає під ногами у тата, аж завмирає серце в малого: здається, ще хтось за ними іде; Степанко втягує голову глибше в кожух і заплющує очі, але все одно бачить гострий місяць, жовтий сніг і чиїсь кроки чує позаду: хрум-хрум, хрум-хрум. У хаті баби Улити (вона окремо від них жила у старенькій хатині) тато витрушує його з пазухи на долівку, і Степанко заводить тоненьким, як місячний промінь, голосом:

Бабуся Улита зачудовано дивиться на онука, ще наче вчора говорити не вміло, а це вже тобі щедрує, тішиться з того й тато, ворушить білими од паморозі бровами й вусами, а Степанко вже поглядає на скриню, що стоїть у кутку бабиної хати. Та стара червона скриня завжди манила до себе й відлякувала, йому ніколи не вдавалося зазирнути до неї, лиш одного разу, коли бабуся підняла віко, на нього звідти повіяло незнайомим духом, якимсь несусвітнім, такого Степанко ніде й ніколи не чув. Приказуючи щедрівку, якої недавно навчила його матуся, малий дивився на скриню, і йому уявлялося, що ось зараз підніметься віко і звідти вийде Щедрик (бо до кого ж оце він звертається — «Щедрик-ведрик…»), вийде такий маленький та добрий чоловічок з макітеркою масних пузатих вареників і з кільцем ковбаски, такої пахучої, що Степанкові вже лоскотало в носі й котилася слинка.

Бабуся гладила Степанка по голові, напихала йому в кишені горішків, цукерок, а Щедрик не з’являвся, і Степанко стояв розгублений і розчарований: навіщо ж оце він так виспівував та випрошував, якщо той не з’явився. То вже пізніше, коли розпитував у бабусі Улити про Щедрика (більше нікому не казав про нього, бо й так хлопці сміялися, що Степанкова баба — відьма), вона пояснила, що так і має бути, Щедрикові не можна показуватися людям на очі, не треба цього хотіти, бо коли хтось побачить його, тоді Щедрик помре. Він робить добро чужими руками, навертає людей на приязнь та щедрість, тому й звертаються так до нього на Різдво, а бачити його зась. Не смій цього хотіти.

І не в скрині живе він, Щедрику вільно ходити де хоче, бо народився із волі, у пралісі він народився і там найчастіше буває.