Якось Степанко ходив у ліщину по горішки, але хтось уже обібрав кущі, то мусив вертатися додому з порожнім козубцем. Лиш на землі де-не-де завалявся горішок, та й той був із дірочкою, і чимало присохлих коронок лежало в траві — таки ж добре вродили цього року, та пізно Степанко прийшов — обтрусили, обірвали, вилущили з коронок горіхи, і більш не шукай. Так то й так, Степанко ще пошукає грибів і піде додому, аж раптом побачив таке, що став як укопаний. На круглому пеньку, порослому зеленим мохом, лежала добра пригірщ ліскових горіхів — великих, чистих, дорідних. І найдужче приголомшило Степанка те, що добре ж пам’ятає, як відпочивав на цьому пеньку, коли тільки-но прийшов до горішника, сидів на ньому й нічого не бачив, ніщо ж не муляло йому, от де заковика. Нікого не було тут з людей, хто міг би покласти їх і забути, не чув нічиїх голосів, ніякого шуму, і ось тобі маєш. З неба впали? Та ж ні, це… І раптом здогад остудив його всього, знав, що Щедрик не лихий, а от злякався на смерть, боявся кроку ступити, не те щоб узяти горішки, і коли щось шурхнуло в кущі, лиш на мить туди кинув оком і відразу ж заплющився, хоч здалося, уздрів таки щось червоне чи лишень його тінь, але ні, ні! — його не можна бачити, то тільки привиділося так від страху, йому ще й не таке ввижалося, коли дуже лякався. А тоді Степанко так набрався страху, що не посмів і торкнутися тих горішків, не пам’ятає, як опинився за лісом, як біг і галуззя шмагало його по обличчю, і тільки зупинившись перед селом, відсапуючись, раптом відчув ще один страх, не такий гострий, як перший, не такий наглий, а якийсь повільний, розмірений, такий, що неквапом пробирав усе його тіло до нігтика, пронизував кожну волосинку.

Степанко раптом подумав, що це ж Щедрик для нього так старався, збирав по однесенькому горішку на обчухраній ліщині й складав на пеньок, аби Степанко не йшов додому з порожнім козубцем, бо не можна йти впорожні з їхнього щедрого пралісу; він так старався, цей Щедрик, що з обнесених кущів нарвав ще он скільки горіхів (мабуть, жоден не сховався від нього у листі), а Степанко не взяв їх і дременув світ за очі, ніби погребував. Та ж він образив Щедрика, більшої образи і бути не може, коли до тебе з добром, а ти повертаєшся спиною, кому ж це таке сподобається. Треба якось загладити цю вину, треба піти й забрати горішки.

Цей другий страх був дужчим за перший, бо Степанко таки вернувся назад. Ішов поволеньки лісом, здригався на кожен подув вітру у верховітті, на хрускіт галузки, на стукотіння дятла, кожне дерево, кущик ворушились у нього в очах, і треба було зупинитись, аби й вони зупинилися, не перебігали йому дороги. Темні присмерки ворушкими тінями коливалися між стовбурів, він знав, що, коли темніє, у лісі завжди мариться, наче хтось ходить за деревами, бо сутінки сюди запливають нерівномірно, в гущавинах вони гуснуть швидше, на галявинах повільніше, і через те так здається; Степанко це знав, однак після всього, що сталося, не міг погамувати в собі мерзенний холод, як не міг і вернутися до села.

Попереду його чекав ще один струс, до якого він зовсім не був готовий, та якби й підозрював про таке, все одно йшов би далі, бо мусив те побачити на власні очі, аби якось збагнути його і пояснити собі. Струсонуло Степанком біля того-таки пенька, до якого він дійшов ще завидна, дійшов і знову приріс до землі ні живий ні мертвий. Горіхів на пеньку не було. Від них не лишилося й сліду, хоча, без сумніву, це був той самий пеньок, гладенький прикорінь товстого дуба, якого зрізали давно, вже й мохом зеленим поріс; Степанко не міг помилитися, он же поруч той розлогий ліщиновий кущ, у якому, здалося, він угледів червону тінь, злякався й заплющив очі, переконуючи себе, що нічого не бачив.

«Бачив? Не бачив?» — ця сліпа думка весь час щеміла йому в грудях, та він сахався її, проганяв з усіх сил, бо не можна було й припустити такого, що він бачив Щедрика, адже тоді той помер би.

«Ні! Ні!» — казав собі Степанко і тепер, стоячи біля спорожнілого пенька, зненацька відчув, як щось обпекло йому серце, мабуть, то була блискавка, яка, обпікаючи, водночас осяяла його зсередини, випалила там сумніви й освітила єдину думку. Ні, не бачив Степанко Щедрика, це точно, тому що Щедрик живий, ось же він забрав із пенька горішки, побачив, що Степанко не взяв їх, і визбирав, ніхто, крім нього, не міг це зробити. То не біда, що він образився, Щедрик добрий і все зрозуміє, він же бачить, що Степанко вернувся по горішки, спершу злякався, з ким не буває, а тепер от знову прийшов, Щедрик же бачить. Це все пусте, перебудеться, головне, що він живий, Степанко таки не побачив його, то Щедрик тільки подав йому знак, що він є на світі. І це не від страху заходиться серце, Степанко страх поборов ще тоді, як вернувся до лісу, це від радості серцю стало тісно у грудях.

Щедрик жив! Він ще не раз давав знати про себе, і найчастіше тоді, коли Степанкові було непереливки.

Тут мушу взяти слово я, Щедрик, щоб пролити світло на деякі події, до яких мав певне відношення, власне, й не я, а Степан, але через мене. Може, я й не гідний того, щоб мене вислухали, примарний чоловічок без плоті, не всяк із людей захоче такого слухати, та все-таки жадаю дещо прояснити, а то вже справа кожного зокрема — вірити мені чи ні. Мушу сказати це слово передовсім заради Степана, бо в декого може скластися про нього непевне враження як про чоловіка забобонного або, що гірше, людину з хворобливою уявою, здатну до перебільшень.

Єдине, що перебільшує Степан, — це мою всемогутність, та ще помиляється в тому, що я народився у пралісі. Насправді ж я народився в його уяві і можу жити доти, поки живе Степан, не стане його — не буде й мене, Щедрика, хіба, може, хтось іще повірить у мене і тоді житиму далі. Отже, я є дитиною Степанової душі і спроможний тільки на те, на що вистачає його власної волі, сили і духу, хоча здогадуюся, що Степанова віра в мене зміцнює ту його волю, силу і дух. Оце й уся моя могуть.

Щодо тих незбагненних і загадкових подій, які відбулися зі Степаном у пралісі й відбуватимуться ще не раз у його житті, то в них не було ані крихти чогось незвичайного, надприродного, пояснюються вони дуже просто, хоч люди й не люблять простеньких тлумачень, за якими часто приходить пісне розчарування. Хіба не розчарувався б Степанко, якби, наприклад, якийсь дорослий мудрець розсудливо, за всіма законами логіки пояснив йому, що немає й не може бути ніякого Щедрика, то білка збирала горіхи на пеньок, щоб потім перенести їх у дупло про зиму. То вона шелеснула у ліщині, Степанко глянув туди і встиг, мабуть, угледіти її червонястого хвостика й заплющив очі, злякавшись, що то майнув мій капелюшок. А до того часу, коли Степанко, пересиливши страх, повернувся до пенька, білка вже встигла перенести горіхи в дупло, так що дива тут ніякого; проте чи принесла б втіху малому така правда?

Або якби дізнався він, що з хати Пилипа Затірки сніпки позривав не я, а вітер, чи мав би радість від такої випадковості? Адже в тому й сіль уся, що зло неодмінно має бути покараним і покараним не через якийсь там збіг обставин, ні, воно зазнає кари по справедливості, негайно, і саме в діях моїх і бачив малий десницю справедливості.

Так було і з Пилипом Затіркою. Степанко любив бігати з хлопцями на колгоспне дворище і найдужче — до кузні, де все так цікаво: сліпучий жар у горні, величезний міх, який хукає на вогонь, дядько Свирид таке виробляє молотком, що розпечене залізо вигинається, наче віск, пирскаючи на всі боки червоними іскрами — не підходь. Вони й не підходили близько, товпилися біля широких, як брама, дверей кузні, зачаровано стежили за дійством дядька Свирида, який незлостиво покрикував на них, щоб не застували світла; трохи розступалися і знову сходилися докупи, наслухаючи веселе дзінь-дзень, вдихаючи крутий дух, який стояв тільки в кузні, а більше ніде. Дядько Свирид покрикував на них, однак ніколи б не зробив такого, як Пилип Затірка, хоч би як йому докучали. А той нудився якось у кузні, поки Свирид зробить йому щось нагальне до воза, нудився і з дурного ума придумав таке, що бодай рука йому всохла. Розпік у горні маленьку шайбочку до білого і нишком підкинув її туди, де тупцяли босоногі хлопчаки, щоб котрийсь наступив та посмішив Затірку. Вони ж і не туди, роти пороззявляли й дивляться на старання дядька Свирида, і тут на всю кузню верескнув Степанко. Кричить не своїм голосом, стрибає на одній нозі, й ніхто нічого не розбере, що це причинилось хлопцеві. Свирид спершу подумав, що іскра далеко відлетіла й Степанко наступив, але бачить — ні, іскра впекла б, і все, а тут якась більша біда. І тільки тоді, як Степанко покотився по долівці, дриґаючи ногою, Свирид підбіг до нього і все зрозумів. Хлопець наступив п’ятою на розпечену шайбу і спершу не почув болю, бо п’ята зашкарубла, як підошва, потім залізо, пропікши товсту затверділу шкіру, в’їлося в тіло і пекло чимдалі дужче. Свирид притримав Степанка за ногу, насилу сколупнув твердим нігтем шайбу, потім узяв на поличці якусь білу мазь і приклав її до глибоко випеченої рани. Мазь не могла так швидко подіяти, але вона приємно холодила опік, Степанко перестав кричати, тільки ламкий стогін повз йому із грудей. Очі заслала каламуть, проте не виступило ні сльозини, такий біль пронизав Степанка, що не зміг і заплакати, аби його притлумити.