— Хуліан Каракс, — виправив хлопець.

— Хуліан Каракс, — повторив задоволений Алдая. — Мені подобається це ім’я. А це мій син Хорхе.

Хуліан простягнув руку, Хорхе Алдая потиснув її. Його дотик був ледь теплий, у ньому не відчувалося ані найменшого ентузіазму. Обличчя Хорхе, витончене, бліде, виразно свідчило, що зростав він саме в цьому, схожому на ляльковий, світі. Хуліан подумав, що свою одіж та черевики Хорхе запозичив зі сторінок якогось роману. В очах Хорхе читалася бравада, прихована під презирливо-солодкавою ввічливістю пихатого хлопчака. Хуліанові здалося, що під цією пихою криється невпевненість у собі та самотність, і гість щиро всміхнувся до господаря.

— Чи це правда, що ти не читав жодної з цих книжок?

— Книжки нудні.

— Книжки — це дзеркало: ти бачиш у них тільки те, що вже маєш у собі самому, — відповів Хуліан.

Пан Рікардо знов засміявся.

— Гаразд, я залишу вас на самоті, щоб ви краще познайомилися. Хуліане, ось побачиш, хоча Хорхе й здається пихатим та розбещеним, не такий уже він і дурень. Щось він таки успадкував від свого батька!

Слова Алдаї, здавалося, ножами врізалися в його сина, хоча той і не переставав посміхатися. Хуліан пошкодував про свої слова, йому стало прикро за Хорхе.

— Ти, певно, син капелюшника, — незлобливо констатував Хорхе. — Мій батько останнім часом тільки про тебе й говорить.

— Оце так! Сподіваюся, ти не тримаєш каменя проти мене. Хоча я й здаюся всезнайкою, не такий уже я й дурень!

Хорхе вдячно посміхнувся до нього, і Хуліан подумав: так посміхаються люди, які не мають друзів.

— Ходімо, я покажу тобі решту будинку, — запропонував Хорхе.

Вони залишили бібліотеку й пройшли крізь парадні двері в напрямку саду. Коли вони перетнули залу зі сходами, Хуліан звів погляд і на мить побачив постать, яка сходила вгору, поклавши руку на поруччя. Йому здалося, що то промайнуло видіння. Дівчинці, мабуть, було десь років дванадцять-тринадцять; її супроводжувала доросла жінка, мініатюрна, з рожевими щоками, яка була схожа на гувернантку. На дівчинці була блакитна атласна сукня. Волосся її мало колір мигдалю, а шкіра на плечах і тонкій шиї здавалася прозорою. Зупинившись на верхній сходинці, дівчинка раптом озирнулася. На мить їхні очі зустрілися, й Хуліанові здалося, що вона ледь помітно всміхається до нього. Та вже наступної хвилини гувернантка, обійнявши дівчинку за плечі, повела її до коридору, й обидві зникли з очей.

Хуліан подивився на Хорхе.

— Це Пенелопа, моя сестра. Ти познайомишся з нею пізніше. Вона трохи дивакувата. Цілими днями читає. Ходімо, хочу вказати тобі каплицю на першому поверсі. Кухарі кажуть, що нам водяться привиди.

Хуліан покірно пішов за хлопцем, але його вже мало що цікавило. Тепер він зрозумів. Він мріяв про неї безліч разів, мріяв про зустріч на таких ось сходах, і щоб вона була саме в такій сукні! Він упізнав погляд її попелясто-сірих очей — упізнав, ще не відаючи, хто вона й чому всміхнулася до нього.

Хуліан дозволив Хорхе завести себе аж до будинків прислуги та тенісних кортів, які простягалися по той бік саду. Озирнувшись, він побачив силует дівчинки у вікні на третьому поверсі. Він ледь міг розглядіти її обриси, але знав, що вона теж усміхається до нього — усміхається, бо теж упізнала його.

Протягом усього першого тижня в школі Св. Ґабріеля Хуліан тільки й думав, що про той перебіжний погляд Пенелопи Алдаї, який вона подарувала йому, стоячи наверху сходів. Його новий світ зовсім йому не подобався: учні поводилися наче бундючні принци, а вчителі — немов покірні прислужники. Першим хлопцем (окрім Хорхе Алдаї), з яким заприятелював Хуліан, був юнак на ім’я Фернандо Рамос, син одного зі шкільних кухарів. Фернандо ніколи й не гадав, що багатьма роками пізніше облачиться в сутану священика та викладатиме в тій самій школі, де виріс сам. Фернандо, якого інші попихали та дражнили «кухонним сміттям», був хлопцем жвавим та кмітливим, але майже не мав друзів. Його єдиним приятелем був ексцентричний хлопець Мікель Молінер. Із часом він стане найкращим другом Хуліана.

Мікелеві Молінеру, який мав забагато розуму й замало терпіння, подобалося дратувати вчителів, піддаючи сумніву кожне їх твердження, використовуючи дотепні аргументи, у яких ховалось отруйне жало. Усі побоювалися його гострого язика й вважали Молінера представником якогось іншого виду. У певному розумінні вони не так уже й помилялися: незважаючи на свої богемні риси обличчя та епатажний спосіб висловлюватися, Мікель був сином ділка, який непристойно збагатився завдяки торгівлі зброєю.

— Ти Каракс, так? Мені розповідали, твій батько робить капелюхи, — сказав Мікель Хуліанові, коли Фернандо Рамос відрекомендував їх один одному.

— Для друзів я Хуліан. А мені розповідали, що твій робить гармати.

— Насправді він ними лише торгує. Єдине, що він уміє робити, так це гроші. А мої друзі, до яких я відношу лише Ніцше та Фернандо, звуть мене Мікелем.

Мікель Молінер був сумовитим хлопцем. Він страждав на нездорове захоплення смертю та похоронними атрибутами; розмірковуванню над подібними речами він присвячував більшість свого часу та душевних сил. Його мати загинула три роки тому внаслідок дивного нещасного випадку, який дурні лікарі наважилися кваліфікувати як самогубство. Саме Мікель знайшов її тіло — воно виднілося під водою на дні колодязя, що був на подвір’ї літньої вілли в Аржентоні. Коли труп за допомогою мотузок витягли, виявилося, що кишені пальта мертвої жінки напхані камінням, а в одній з них між камінням знайшли лист. Листа було написано німецькою, рідною мовою Мікелевої матері, але пан Молінер, який ніколи не обтяжував себе вивченням німецької, спалив листа того ж вечора, не дозволивши нікому прочитати його. Відтоді Мікелеві Молінеру скрізь увижалася смерть: вона була в пожовклому листі, у жалісному попискуванні пташенят, що випали з гнізда, в очах старих людей, у дощі, який все змиває геть. Мікель мав надзвичайний хист до малювання; нерідко він цілими годинами просиджував над папером, роблячи начерки вугіллям — начерки, на яких жінка (Хуліан вважав, що то Мікелева мати) з’являлася на тлі імли чи посеред пустинного пляжу.

— Ким ти хочеш стати, коли подорослішаєш, Мікелю?

— Я ніколи не подорослішаю, — загадково відповідав він.

Крім малювання та суперечок із кожною живою істотою, Мікеля цікавили праці загадкового австрійського лікаря, який невдовзі став відомий як Зиґмунд Фройд. Завдяки покійній матері Мікель Молінер відмінно читав та писав німецькою, і в нього було кілька книжок цього віденського лікаря. Начитавшись Фройда, Мікель почав тлумачити сни: бува, запитував людей, що їм снилося, а потім ставив «діагноз». Він завжди казав, що помре молодим і що не заперечує проти цього. Хуліан гадав, що Мікель, так багато розмірковуючи про смерть, урешті-решт почав знаходити в ній більше сенсу, ніж у житті.

— Того дня, коли я помру, все, що належало мені, стане твоїм, Хуліане, — казав Мікель. — Усе, за винятком моїх снів.

Крім Фернандо Рамоса, Молінера та Хорхе Алдаї, Хуліан приятелював із сором’язливим, відлюдькуватим хлопцем на ім’я Хав’єр — єдиним сином шкільного сторожа, який мешкав у скромному будиночку, розташованому біля входу до платанового саду. Хав’єр, котрого, як і Фернандо, решта учнів уважала хіба що за причепливого слугу, блукав на самоті шкільним подвір’ям та садом. Хлопець достеменно вивчив кожен куточок, кожну щілину шкільної будівлі, починаючи з підвальних тунелів і закінчуючи коридорами горішніх башт. Він знав безліч схованок, про які інші не мали ані найменшого уявлення. Це був таємний світ, у якому жив Хав’єр.

Син сторожа завжди носив із собою складаний ніж, що його поцупив з батькової шухляди; він різьбив з дерева фігурки й ховав їх у шкільному голубнику. Батько Хав’єра, сторож Рамон, був ветераном кубинської війни, на якій він утратив руку та, як подейкували недоброзичливці, праве яєчко; це лихо начебто сталося внаслідок пострілу картеччю, що його зробив сам Теодор Рузвельт під час рейду берегом затоки Кочінос. Переконаний, що ледарство — мати всіх гріхів, Рамон Пів-яйця (так дражнили його школярі) змушував сина збирати у лантух усе пожовкле листя від соснового бору аж до шкільного фонтана.