Утім, Рамон був добрий чоловік, хоча й не дуже чемний. Йому фатально не щастило з друзями, надто ж із дружиною. Та була рослою, але дурною бабою з манією величі й виглядом посудомийниці; вона мала звичку ходити перед сином та іншими хлопцями майже оголеною, й це являло собою нескінченний привід для школярського глузування. При народженні їй дали ім’я Марія Крапонція, але сама вона називала себе Івонною, бо вважала це ім’я елегантнішим. Івонна пишалася тим, що її син навчається разом із дітьми барселонської еліти, й нерідко розпитувала свого сина про маєтки його товаришів та перспективи такої дружби; говорячи про це, Івонна уявляла, як вона, вбрана в найкращі шовки, чаює в найкращих вітальнях вищого світу.

Тож Хав’єр намагався якомога менше часу проводити вдома й був удячний батькові за доручену роботу, якою б вона не була, — будь-який привід годився, щоб побути на самоті, втекти у свій потаємний світ та вирізьблювати дерев’яні фігурки.

Коли школярі бачили вдалині Хав’єрову постать, вони сміялися та жбурляли в нього камінням. Одного дня Хуліан Каракс побачив, як каменюка глибоко поранила Хав’єрові лоба і збила хлопця з ніг на купу кругляків; Хуліанові стало так прикро за хлопця, що він поспішив йому на допомогу.

Спершу Хав’єрові здалося, що Хуліан наближається, аби прикінчити його на втіху іншим.

— Мене звуть Хуліан, — сказав хлопець, протягуючи руку. — Ми з друзями збираємось пограти в шахи в сосновому бору. Може, приєднаєшся до нас?

— Я не вмію грати у шахи.

— Я теж не вмів іще два тижні тому. Але з Мікеля чудовий учитель...

Хав’єр підозріло подивився на Хуліана, очікуючи чергової капості.

— А твої друзі пристануть на те, щоб я грав із вами?

— Вони ж самі запропонували. То що скажеш?

Відтоді Хав’єр інколи приєднувався до хлопців, коли закінчував доручену йому справу. Зазвичай він помовчував, але уважно слухав та спостерігав за іншими. Алдая дещо побоювався його. Фернандо, який через своє просте походження на власній шкурі відчув зневагу інших, намагався бути привітним із цим дивакуватим хлопцем. Мікель Молінер, який навчив Хав’єра грати в шахи, пильно спостерігав за ним і взагалі був настроєний скептичніше.

— Цей хлопець — псих. Він ловить котів та голубів і годинами катує їх ножем. Потім ховає у сосновому бору. Нечувано!

— Звідки ти це взяв, Мікелю?

— Він сам якось розповів мені, коли я пояснював, як ходити конем. Він також сказав, що його мати іноді лягає вночі до нього в ліжко та пестить його.

— Він, мабуть, розігрував тебе, — припустив Хуліан.

— Сумніваюся. У цього хлопця не все гаразд із головою, Хуліане, хоча не він у цьому винний.

Хуліан щосили намагався не зважати на Мікелеві застереження, але факт залишався фактом: із сином сторожа важко було товаришувати. Івонна не схвалювала його дружби з Хуліаном та Фернандо Рамосом: адже їхні батьки не мали за душею ані копійчини. Авжеж, батько Хуліана — простий крамар, а мати — жалюгідна вчительки музики!

— Ці люди не мають ані грошей, ані смаку, ані вишуканості, мій любий, — напучувала вона сина. — Єдиний серед них, із ким слід приятелювати, — це Алдая. Він з дуже гарної родини.

— Так, мамо, — відповідав той. — Як скажеш.

Минав час, і Хав’єр, здавалося, починав довіряти своїм новим друзям. Випадково він проговорився, що вирізьблює набір шахових фігурок для Мікеля Молінера — на знак подяки за науку. Одного дня хлопці несподівано виявили, що Хав’єр уміє сміятися. Сміх у нього був невинний, дитячий.

— Бачиш? Він нормальний хлопець, — доводив Мікелеві Хуліан.

Але Мікель Молінер залишився на своїй точці зору. Він спостерігав за дивним юнаком із суворою, майже науковою допитливістю.

— Хав’єр одержимий тобою, Хуліане, — якось сказав він другові. — Усе, що він робить, він робить лише задля твого схвалення.

— Не верзи дурниць! Для цього в нього є батько з матір’ю; я лише приятель.

— Безвідповідальний — ось хто ти. Його бідолашний батько й собі ладу не дасть, а пані Івонна — гарпія з комашиним розумом, яка тільки й знає, що вдавати, нібито випадково зустрічає людей напівроздягнена. Вона переконана, що є другим утіленням Венери, хоча я особисто вжив би щодо неї брутальніший вислів. Хлопчик, цілком природно, шукає заміну, а ти — рятівник — упав з небес та простягнув йому руку. Просто святий Хуліан, заступник усіх самотніх!

— Це професор Фройд псує твій розум, Мікелю. Усім потрібні друзі. Навіть тобі.

— Але в цього хлопчини немає друзів, немає й ніколи не буде. У нього павуче серце. Якщо не віриш мені, час покаже. Цікаво, про що він мріє?..

Мікель Молінер не міг і здогадатися, що мрія Франсіско Хав’єра була як викапана схожа на мрію Хуліана Каракса.

Одного дня, кількома місяцями раніше, коли Хуліан іще не ходив до школи Св. Ґабріеля, син сторожа, прибираючи опале листя на подвір’ї біля фонтана, побачив, як під’їхав шикарний автомобіль пана Рікардо Алдаї. Того вечора магнат був не сам. Із ним було видіння, світлий янгол, закутаний у шовки. Янгол, здавалося, навіть не торкався землі; тим не менш він спокійнісінько вибрався з «мерседеса» й попрямував до одного з фонтанів, розмахуючи барвистою парасолькою. Зупинившись біля фонтана, Пенелопа Алдая — а це була саме вона — заходилася щосили плескати парасолькою по воді. Гувернантка Хасінта не відступала від дівчинки ані на крок, уважно стежачи за найменшим рухом підопічної. Утім, якби навіть гувернанток була ціла армія вони б усе одно тієї миті не існували для Хав’єра — він бачив лише Пенелопу. Він не кліпав очима — боявся, що якщо він стулить повіки, видіння зникне. Хав’єр стояв на місці, мов прикутий, затамувавши подих, і стежив за чарівним маревом.

Невдовзі дівчинка, немов відчувши його присутність, підвела очі й подивилася в Хав’єровому напрямку. Краса її обличчя пронизала хлопця, мало не позбавивши життя. Хлопцеві здалося, що він бачить ледь помітну усмішку на її вустах.

Наляканий, Хав’єр побіг геть — сховатися на самісінькому верху водної башти, біля голубника. Це була його улюблена схованка. Його руки тремтіли, коли він збирав своє різьбярське приладдя, щоб розпочати роботу над новою фігуркою. Хав’єр вирішив увічнити прекрасне обличчя, яке щойно побачив.

Коли він повернувся додому — кількома годинами пізніше, ніж звичайно, — було вже поночі. Напіводягнена, як завжди, й оскаженіла, на нього чекала мати. Хлопець опустив очі додолу, наче побоюючись, що мати побачить у них дівчину біля фонтана.

— Де ти був, малий негіднику?

— Вибач, мамо. Я пішов гуляти й загубив стежку.

— Голову ти загубив, а не стежку!..

...Минули роки, але щоразу, коли головний інспектор Франсіско Хав’єр Фумеро засовував револьвер до рота в’язневі й натискав на гачок, у пам’яті його поставав день, коли голова його матері луснула, наче стиглий кавун. Це сталося в Лас-Планас, на задньому подвір’ї бару; Хав’єр не відчув нічого, крім мертвотної нудьги. Жандарми, яких викликав адміністратор бару — саме він і почув постріл, — знайшли хлопця, який сидів на валуні й тримав на колінах дробовик. Цівка ще димувала.

Хлопець байдужно дивився на обезголовлене, вкрите щойно налетілою комашнею тіло Марії Крапонції, так званої Івонни. Коли побачив жандармів, що наближалися до нього, просто знизав плечима. Його обличчя було забризкане цятками крові, які скидалися на плями від вітряної віспи.

Ідучи на звук ридань, жандарми невдовзі знайшли Рамона Пів-яйця, який припав обличчям до дерева метрах у тридцяти звідти, в підліску. Він тремтів, як дитина, й не міг говорити.

Після ретельних роздумів жандармський лейтенант написав у своєму рапорті, що ця подія, радше за все, — нещасний випадок, хоча він не зовсім певен цього.

Коли хлопця спитали, чим йому можна допомогти, Франсіско Хав’єр у свою чергу поцікавився, чи може він залишити цю стару рушницю в себе, бо хоче стати солдатом...