Промінь яскравого світла ударив з ліхтаря на шоломі. І одночасно, немовби злившись з ним, з Павликових грудей вирвався радісний крик.

Кашалот, злякавшись світла, кинувся вбік, але Павлик навіть не помітив цього ривка. Він голосно й радісно сміявся.

— Яке щастя — світло! Яка радість — світло! Як легко й весело на душі! Адже це означає, що є електрика! Є енергія для гвинта! Для радіо! Ура! Ура!

Павлик знову залився веселим, щасливим сміхом, але зненацька завмер, і обличчя його стало серйозним та стурбованим.

«Радіо, мабуть, не працюватиме, бо немає важілька управління і настройки. Треба спробувати гвинт. А куди плисти, якщо він навіть і буде працювати?.. Ну, про це потім. Спершу гвинт».

Павлик спробував перевести важільок управління гвинтом по дужці на позицію «малий хід». Важільок не зрушив з місця, Павлик натиснув дужче. Важільок пішов гладко, не защіпуючись і не заскакуючи в гнізда різних позицій. Знявши з пояса запасний ліхтар, що висів на шнурі, Павлик натиснув кнопку і спрямував його світло на щиток управління. Придивившись, він побачив, що важільок від радіоапарата відведений далеко вбік і засунутий під важільок від гвинта, який через це високо піднятий над дужкою з позиціями, ходить вільно і не включає.

«Ах, клятий восьминог! Ось що він наробив! І як він тільки примудрився?»

Через кілька хвилин обережної, терплячої роботи обидва важільки були роз'єднані і поставлені на свої місця.

Павлик хотів насамперед перевірити роботу радіоапаратури і — не міг. У вирішальну хвилину, сповнений страху і надій, він боявся цього останнього випробуваная. Нарешті, з завмираючим серцем Павлик ледь торкнув важіль радіоапарата і перевів його на хвилю «Піонера».

— Говорить «Піонер»! Павлику! Павлику! Відповідай, Павлику!

Все закрутилося перед очима Павлика. Він хотів щось сказати, крикнути, але сльози хлинули з очей, спазми стисли горло, і лише хриплі невиразні звуки виривалися з розкритого рота.

— Відповідай, Павлику! Відповідай! Говорить «Піонер»!

— Це я! Це я, Павлик! Я тут! Я тут!.. Допоможіть!.. Допоможіть!..

Сльози текли по радісному обличчю, що сміялося, крики переривалися щасливим сміхом.

— Я тут, Вікторе Абрамовичу! Я на кашалоті! Він несе мене кудись! Де ви? Де ви? Допоможіть!

Підводний човен вирвався з темних глибин, тягнучи за собою короткий, туманний, що швидко танув, шлейф. Він беззвучно і легко нісся, як, мабуть, несуться планети в безповітряному світовому просторі.

Панічно переляканий, напружуючи всю свою величезну силу, майже судорожними стрибками кашалот кинувся назад в глибину.

Під шоломом почувся капітанів голос:

— Павлику! Ця погоня може тривати невідомо скільки… Треба забити кашалота, щоб зняти тебе з нього… Ти зможеш, це зробити?

Серце Павликове стислося. Він помовчав, не знаходячи слів, потім відповів:

— Зможу, товаришу командир! Тільки мені шкода його.

— Нічого не поробиш, Павлику, — сказав капітан. — Не стрілять же нам у нього з ультразвукової гармати…

Втрутився схвильований голос Марата:

— Дозвольте, товаришу командир. Дозвольте сказати…

— Говоріть, Марате, говоріть.

— Справді, дуже шкода. Кашалот двічі врятував Павлика — від восьминога і від акул. Хай живе, товаришу командир. А Павликові накажіть запустити гвинт на повний хід і вперед вздовж тіла кашалота. Павлик легко зірветься і втече від його хвоста.

Знову пролунав голос капітана:

— Ти чув, Павлику, пропозицію Марата?

— Чув, товаришу командир. Це дуже добре. Я зараз так і зроблю…

Витягнувшись трохи похило вгору вздовж велетенського тіла кашалота, Павлик відкрив щиток управління і висунув назовні гвинт і рулі. Потім намацав важільок від гвинта і різко пересунув його на крайню позицію зліва — «десять десятих» — самий повний.

Від несподіваного сильного поштовху все потемніло і закрутилося в Павлика перед очима. Потім він побачив величезну тінь кашалота, яка швидко зникала в глибині, а позаду з масою правильних поздовжніх зморщок підводний човен, що повільно насувався.

З його правого борту відкинулася площадка, розсунулися металеві двері. Перейшовши на малий хід і зігнувшись в дугу, мов риба, Павлик прослизнув у широкий отвір, яскраво освітлений жовтуватим світлом електричних ламп.

У центральному посту вахтовий лейтенант Кравцов сидів перед щитком управління, задумливо дивлячись на екран і його купол. В блакитних сутінках екранного поля мелькали темні силуети зустрічних риб, головоногих, молюсків найрізноманітніших форм і розмірів.

Підводний човен ішов на шести десятих ходу; п'ятдесят п'ять миль на годину — середній крейсерський хід, при якому не перенапружувався матеріал вибухових дюз, не було потреби розжарювати корпус і окутувати його паровою оболонкою. Час від часу очі лейтенанта пробігали по сузір'ях маленьких зелених лампочок, які горіли на шитку управління і на круглій стіні центрального поста, заспокійливо доповідаючи про рівну, нічим не порушу-ну роботу всіх механізмів і агрегатів підводного корабля.

Лейтенант раптом простяг руку до телефонного щитка, і спокійне обличчя його пожвавішало. Він натиснув кнопку під номером дванадцять, і одразу ж поряд з щитком освітився невеликий матовосріблястий екран. На ньому з'явилося відображення госпітального відсіку, кількох ліжок, двох лежачих на них постатей і зоолога в білому халаті, який розглядав на матове світло лампи якусь пробірку. Зоолог повернув голову і запитливо скинув очі на екран.

— Пробачте, Лорд, — тихо, майже пошепки, промовив лейтенант, — не терпиться дізнатися, що поробляє Павлик.

Зоолог кивнув головою.

— Спить, — так само пошепки відповів він, підходячи зовсім близько до екрана і майже цілком заповнюючи його своєю бородою. — Спить, але не дуже добре. Мабуть, нерви розгулялися: вигукує, піднімається в напівсні, щось бурмоче і знову засипає.

— Ну, нічого… — почав було лейтенант, але не встиг закінчити.

Зовні зненацька долинув глухий, але могутній удар, супроводжуваний коротким гуркотом, що вирвався з рупора гідрофону. За кілька секунд — ні лейтенант, ні зоолог ще не встигли отямитися від такої несподіванки — величезний підводний корабель метнувся носом догори, зараз же пірнув, потім, не зменшуючи ходу, під безперервні гуркотливі удари судорожно заметався, немовби його кидало незрозумілою силою вгору, вниз, у всі боки.

Зоолог був відкинутий від екрана на найближче ліжко. Лейтенант, інстинктивно схопившись рукою за ніжку пригвинченого до підлоги столу, утримався на місці, його очі сковзнули по великому круглому годиннику, що висів на стіні: було точно вісімнадцять годин. Машинально, не усвідомлюючи ще, що сталося, він натиснув пальцем вільної руки кнопку тривоги: «Увага! Всі по місцях!»

В одну мить всі коридори підводного човна наповнилися тупотом ніг, потім одразу настала тиша, що переривалася лише частими глухими ударами.

Ще тримаючи палець на кнопці тривожної сигналізації, лейтенант мельком глянув на круговий екран і застиг від здивування. В глибокій перспективі екрана, на тій його смузі, куди з своїх далеких дистанцій посилали повідомлення інфрачервоні розвідники корабля, з незвичайною швидкістю неслася назустріч «Піонерові», клубоча-чись і розростаючись, величезна темна хмара. Попереду хмари, ніби рятуючись від пожежі, мчали незчисленні маси морських тварин. Найближчі до підводного човна риби так само швидко поверталися і в загальній паніці мчали йому назустріч.

— Пробачте, Лорд… Сигнали… — квапливо промовив лейтенант і вимкнув телефон та телевізор, лишивши зоолога в стані цілковитого нерозуміння й розгубленості.

Слідом за цим лейтенант повернув на щиті управління назустріч один одному два штурвали; на одному з них виднівся напис: «Розвідник правого борту», на другому: «Розвідник лівого борту».

Хмара одразу закрила вузьку верхню смугу на передній частині екрана і нижню частину його купола.