Краска залила обличчя Павлика, і йому чомусь відразу стало гаряче. Потім обличчя почало поволі бліднути. Павлик мовчав, не зводячи широко розкритих очей з Цоя.

— Я… я був тоді хворий, — промовив він нарешті. — Після кашалота… Мені потім розповів Марат…

— Так от, виходить, спасибі, Павлику, тобі й кашалоту твоєму. Спасибі за те, що ви вивели нас з цього згубного місця — з цих ко-ор-ди-нат, — сказав Цой із застиглою, дерев'яною посмішкою. — А щодо Марата, то він мені теж дещо розповів.

Він підвівся і суворо, з якоюсь незвичайною строгістю подивився на Павлика, і той мимоволі теж встав.

— Пам'ятай, Павлику! — сказав Цой твердим голосом. — Пам'ятай, ти повинен мовчати про нашу розмову. Нікому ні слова! Ти обіцяєш?

Павлик мовчки кивнув головою.

— Ти обіцяєш? — повторив своє запитання Цой.

— Так, — ледве чутно відповів Павлик. — Слово честі. Цой попрямував було до дверей, але несподівано, немов згадавши ще про щось, обернувся до Павлика.

– І ще пам'ятай, Павлику: будь насторожі! Будь пильним. Примічай, спостерігай — обережно, непомітно… Коли побачиш що-небудь підозріле, не подавай вигляду і повідом зараз же мене. Обіцяєш?

— Добре, Цой, — прошепотів Павлик.

Ранком сімнадцятого липня, на третій день після з'єднання айсбергів, шторм несподівано затих, і встановилася тиха, безвітряна погода з сильним морозом. На допомогу шторму розраховувати вже не можна було. Ультразвукові гармати встигли розпушити на крижині вузьку смугу згори донизу лише на дев'ять метрів завглибшки на кожному кінці ополонки.

Лишалося ще багато десятків метрів твердого, все більш міцніючого льоду.

Інфрачервоний розвідник, який піднявся над айсбергом, повідомив, що море, заспокоєне й затихле, було до горизонту вкрите суцільним торосистим льодовим полем. Ще зранку капітан наказав припинити роботу ультразвукових гармат, яка була явно недоцільна в цих умовах і тільки даремно виснажувала електроакумулятори.

На підводному човні запанувала тиша. З нею ще більше посилилось почуття тривоги, що наповнювало тепер усі приміщення корабля.

Становище здавалось безвихідним. Скільки триватиме цей полон? Зима в Південній півкулі лише розпочиналася — в цих широтах вона повинна була протягтися ще три-чотири місяці. Тимчасом через місяць і шість днів підводний човен мав неодмінно бути у Владивостоці… Затримка тут на зимівлю загрожувала незліченними наслідками для країни і для самого підводного човна.

Люди намагалися не виявляти занепокоєння, що почало охоплювати їх після того, як надія на допомогу шторму зникла.

Художник Сідлер зупинив Марата, зустрівши його в коридорі. Марат тільки що змінився на вахті в акумуляторних відсіках і йшов у їдальню, щоб поснідати із своєю зміною.

— Слухай, Марате, що ж це тепер буде? — спитав Сідлер удавано байдужим голосом, відводячи очі вбік. — Як ми звільнимося з цієї тюрми?

Марат був голодний і не мав бажання вести розмову на ходу в коридорі.

— А ти гадаєш, що ми закінчили свій рейс у цьому полярному порту? — насмішкувато спитав він, намагаючись пройти мимо Сідлера, щоб швидше добратися до їдальні, звідки доносився приглушений шум голосів, стук тарілок, дзвін ножів і виделок.

Але Сідлєр схопив Марата за ґудзик і міцно тримав.

— Почекай, почекай хвилину, Марате! Ти не жартуй. Кажуть, що вода в цій ополонці швидко замерзне, і навіть до дна. Хороший буде порт, нічого казати!

— А хто дозволить їй, воді, замерзнути?

— Але ж у повітрі жахливий морозі Тридцять п'ять градусів! І навколо лід.

Марат із задоволенням помучив би Сідлера ще трохи своїми жартами й двозначними питаннями, але апетит розгорявся і не давав затримуватися майже біля самого входу в їдальню.

— Слухай, Сідлер! Скажи відверто, ти з місяця звалився, чи що? Хіба ти не знаєш, що капітан залишив корпус підводного човна в розжареному стані? Як ти вважаєш, для чого це?

— Я розумію, що це для підігрівання води в ополонці, щоб не замерзла. Але ж це марнотратство! Розжарення корпусу поглинає силу електроенергії. Чи надовго вистачить у таких умовах нашого запасу?

— Так, — сумно погодився Марат. — Що вірно, то вірно. Від самої Вогняної Землі, уже днів десять як ми не опускали в глибини наші трос-батареї і не заряджали акумулятори. Я тобі навіть скажу по секрету, — додав Марат, знижуючи голос, — що в акумуляторах лишилося електроенергії не більше, як на дві доби, якщо тримати підводний човен на парах.

Матвєєв, який проходив мимо, зупинився і з цікавістю слухав цю розмову.

— Так, дорогий товаришу, — ще раз з сумом підтвердив Марат, — всього на дві доби!

Байдужість враз зникла з обличчя Сідлера. Він розгублено поглянув на Марата й вигукнув:

— Але ж це жахливо! А потім що? Вся ополонка перетвориться в лід, і підводний човен вмерзне в нього. Без електроенергії ми остаточно загинемо!

— Цілком вірно, Сідлер! Без електроенергії нам ніяк не можна. Доведеться взятися за зарядку акумуляторів. Якраз тільки що я одержав наказ зайнятися цим. Ось тільки поснідаю, коли дозволиш, посплю години дві й візьмусь за діло.

Сідлер дивився здивованими очима на Марата і на Матвєєва, який посміхався.

— Ти смієшся, Марате?

— Кажу цілком серйозно.

— Але як же? Куди ж ти опустиш трос-батареї?

— Не опущу, а підніму. З кожної пари трос-батарей одна буде в теплій воді біля підводного човна, а другу витягнемо на лід. Зрозумій же, чудак: у повітрі тридцятип'ятиградусний мороз, а температура води в ополонці близько трьох градусів вище нуля. Де ти ще найдеш для наших термоелементних трос-батарей такий чудовий температурний перепад майже в тридцять вісім градусів? Та ми тут зарядимо наші акумулятори швидше, ніж навіть у тропіках!

І, не давши опам'ятатися остовпілому від здивування й радості Сідлерові, Марат бігом кинувся в їдальню.

— Тьху, наче гора з пліч! — промовив, насилу опам'ятовуючись, Сідлер. — Ну, тепер, коли є електрична енергія, наше становище зовсім уже не таке безвихідне! Можна боротися!

— В тім-то й задача, Сідлер, — замислено сказав Матвєєв: — як вирватися звідси? Адже дні йдуть, а Владивосток ще далеко.

У другу зміну в їдальні снідала більшість екіпажу підводного човна — чоловік сімнадцять. Однак звичайного пожвавлення в їдальні не відчувалося. Їли неуважно, говорили мало, зниженими голосами. Навіть балакучий і гарячий Марат, сидячи, як завжди, за одним столом із Скворешнею та Павликом, мовчки й поспішно поглинав їжу, не потривожений на цей раз ні розпитуванням Пав-лика, ні добродушними насмішками Скворешні. Лише перед самим кінцем сніданку Скворешня нагадав йому про себе.

— Ось воно як, Марате, — прогудів він, ретельно витираючи серветкою вуса, — це тобі не загата з водоростей. Попрацював би краще мозком над тим, як вибратися з цієї ями. Це либонь важче й практичніше.

— Виберемось! — пробурмотів з повним ротом Марат, не відриваючи очей від тарілки. Він уперто кивнув головою.

— Виберемось… — незадоволено повторив Скворешня. — Сам знаю, що виберемось. А от коли й як? Надієшся на чужі голови? На начальство? Ех, ви! Фантазери!..

— А тобі, Андрію Васильовичу, за п'ять хвилин вийми та поклади? — відповів Марат. — Обдумати треба. Це тобі не скелі валити, — несподівано розсміявся він, — та ще за допомогою Павлика! Ноги наче електричні крани, і знай собі — валяй.

— Ноги без голови теж не працюють, Марате Мойсейовичу, — не без самозадоволення посміхнувся Скворешня. — А ти не викручуйся. Викладай, що надумав. Колективна допомога теж непогана штука. Коли ідея путня і особливо в такий момент…

— Ну, давай, — охоче згодився Марат: власне кажучи, йому самому вже хотілося поділитися з ким-небудь своїми ідеями. — Давай, будеш співавтором! Що б ти сказав, коли б я запропонував висадити в повітря льодяну стіну, яка відокремлює нас від чистого моря? Га?

— Висадити в повітря стіну? — із здивуванням повторив Скворешня. — Шістдесяти метрів висотою і сімдесятії шести метрів завтовшки? Та на це всіх наших запасів тереніту невистачить!