Шелавін замовк, замислено посмоктуючи трубку від термоса з какао. Павлик, слухаючи весь час розповідь океанографа, як стародавню казку, теж мовчав. Нарешті він спитав:

— Ну, а вони, оці пришельці, як вони влаштувалися на острові?

— Вони, можливо, з їхньої точки зору, жили досить довгий час непогано — доти, поки європейські «цивілізатори» не звернули на них уваги. Тоді серед остров'ян з'явилися хвороби, пристрасть до горілки і тютюну, до європейських дрібничок і до так званої культури. Але найтяжчого удару було завдано острову тисяча вісімсот шістдесят другого року, коли перуанські работоргівці напали на нього. Після неймовірних жорстокостей, вбивств, грабунків вони захопили в полон більшу частину населення — п'ять тисяч чоловік і відвезли їх на острів Чінча, біля берегів Південної Америки. Там ці нещасні мусили добувати гуано — пташиний послід, що нагромадився у величезній кількості на цих островах, звідки вивозився для угноєння виснажених земель Європи.

Правда, деякі з цих рапануйців були потім звільнені, але, повернувшись на батьківщину, вони привезли з собою віспу, яка разом з туберкульозом та горілкою дуже винищила населення. З того часу почалось поступове його вимирання, і вже в тисяча вісімсот вісімдесят шостому році воно становило всього лише сто п'ятдесят чоловік. За останній час число їх трохи збільшилось — досягло двохсот п'ятдесяти чоловік, але в умовах капіталізму, жорстокої експлуатації, пияцтва, хвороб, неймовірних злиднів навряд чи зможе це плем'я відродитися… Та-а-ак!.. Це не те, що у нас, Павлику!.. Скільки ось таких маленьких племен і народів, доведених царями, їхніми чиновниками та капіталістичними хижаками до вимирання, відродилось у нас в Союзі після Великої Жовтневої революції! Ось які справи, юначе!.. Багато ще й інших таєм-ппць для науки ховає в собі цей маленький, майже пустельний острівець. Всього зразу не перекажеш, Павлику, а нам час повертатися. Продовжувати обслідування цих підводних схилів я вважаю тепер зовсім зайвим: те, що капітан хотів знати, для мене вже цілком ясно. І це — головне! Ну, в дорогу, юначе, благонамірений вихованцю коледжу святого Патрика з Квебеку!

— Мені б хотілося скоріше забути про це, — відповів Павлик, — а ви мені нагадуєте…

— А-а-а!.. Гм… Гм… Так, докір справедливий… Ну, вибач старому. Більше не буду…

Шелавін з добродушною усмішкою простягнув металеву руку. Павлик весело й охоче потиснув її.

Повертаючись назад, біля човна вони навалили на себе купу рибальських сіток, розташували віялом за спиною священні таблиці рапануйців та інші трофеї, після чого подалися додому.

Через дві години, показавшись у такому вигляді перед підводним човном, в яскраво освітленому прожекторами просторі, вони були зустрінуті здивованими вигуками, які в наступну хвилину перейшли в регіт і жарти.

Ще на площадці вихідної камери вони побачили капітана, одягненого в скафандр. Першим його питанням, зверненим до Шелавіна, було:

— Де ми, Іване Степановичу?

— Біля підніжжя острова Рапа-Нуї. Капітан насупив брови.

Залитий яскравим світлом прожекторів, «Піонер» стояв біля підніжжя острова в незвичайній збруї із стальних тросів. Обплетений ними вздовж і впоперек, він, здавалося, був готовий за першим сигналом, наче впряжений, потягнути острів у простори підводних глибин. На його горбі, ближче до носової частини, стояла надійно прикріплена електролебідка з мотором, вміщеним у коробку з прозорого металу, та валом, що виходив назовні по обидва боки мотора. На цей вал під час пуску електролебідки повинні були намотуватись товсті троси від дюзового кільця, щоб підтягнути його на колишнє місце на кормі. Перед цим треба було, проте, розм'якшити термітом нижню частину кільця, на якій воно трималось.

Але ось уже дві доби, як терміт горить під дюзовим кільцем, а метал не піддається дії жару. Козирєв не знав, що й думати про причини низької температури — всього лише близько двох тисяч градусів, — яку розвивала тепер термітна реакція. Справа не клеїлась, і це надзвичайно турбувало і капітана, і всю команду. Із прекрасної лабораторії підводного човна Козирєв видобував найрізноманітніші матеріали, примішуючи їх у все нових комбінаціях до термітів, які спеціально виготовлені для роботи під водою і розвивають звичайно температуру, цілком достатню, щоб розплавити найбільш жаротривкий метал. З великими труднощами лише десятого серпня, на третю добу, Козирєву випадково пощастило знайти таку комбінацію елементів терміту, реакція яких давала температуру, що ледве помітно розм'якшувала метал. Цього однак було мало, і Козирєв продовжував шукання, ламаючи голову над загадкою терміту, що несподівано порушила всі розрахунки у такий відповідальний момент. Це було занадто прикро, навіть принизливо! Інші бригади вже встигли виконати так багато робіт, справа у них аж горить, все йде гаразд… «Голос комісара» щоранку повідомляє про успіхи та перемоги то однієї, то другої бригади: радисти відновили приймач радіостанції, акустики кінчають роботу над «особою гарматою, навіть електрики в зменшеному складі полагодили всю автоматику, і тільки про бригаду механіків газета мовчить — ані звуку! її «успіхи» такі, що скоріше можуть викликати зневіру, знизити настрій в інших, ніж запалити та захопити їх. І безперестанно, невідступно Козирєва мучило питання: «Що робити?»

Коли з'явилися перші слабкі ознаки розм'якшення металу, у Козирєва виникла думка, якою він зараз же поділився із старшим лейтенантом.

— Поки я продовжую шукати нові терміти, — сказав він йому, — чому б нам не скористатись тим незначним розігрівом металу, якого вже досягнуто? Не будемо втрачати часу.

— Як же ви думаєте використати цей розігрів? — спитав старший лейтенант.

— Пустити в хід лебідку зараз же. Якщо вона хоча б на міліметр за годину наблизить дюзове кільце до його місця, і то буде користь для справи…

— Ну що ж, — знизав плечима старший лейтенант, — я не заперечую, але це не вирішить остаточно питання.

— Все одно! — уперто відповів Козирєв. — Поки я шукаю, нехай дасть хоч що-небудь… Це краще, ніж нічого.

У величезному тиглі, схожому на півкруглий, зігнутий у дугу жолоб, що охоплював нижню частину дюзового кільця, горів терміт. Електролебідка, натягуючи троси, повільно, цілком непомітно для ока, намотувала їх на вал. За першу добу на ньому виявилось зайвих десять міліметрів троса. Величина зовсім мізерна, але Козирєв був задоволений: як би там не було, а справа зрушилася з мертвої точки. Він порадився з Скворешнею, і той вніс нову пропозицію: чому б не допомогти лебідці? Якщо він, Скворешня, візьме добрий сорокакілограмовий молот і почне гатити по кільцю, то дещо це додасть до роботи лебідки, чи ні?!

Тепер прийшла черга Козирєва усміхнутися й знизати плечима.

— Що ти, Андрію Васильовичу! Смієшся, чи що? В електролебідці працює п'ять тисяч кінських сил, скільки ж ти зможеш додати до них своїм молотом?

— Чудак ти, Козирєв! Пробачте, товаришу головний механік.

— Та облиш ти чини! Не до них… Що ти хотів сказати?

— А те, що справа не в моїй кінській силі, а в поштовхах, ударах, які хоч трохи вплинуть на стан молекул у розм'якшеному металі.

— Спробуй, — із сумнівом відповів Козирєв, — шкоди від цього, у всякому разі, не буде.

Через кілька хвилин з корми почулися громові удари молота; вони гуділи, немов перекати величезного підводного дзвона, оглушуючи всіх працюючих біля підводного човна й далеко розлягаючись навколо нього…

Капітан сидів за столом у центральному посту. Він складав зведення виконаних за день робіт, підраховуючи приблизні строки виконання наступних, і не можна сказати, щоб усі ці розрахунки засмучували його, якби не ця несподівана затримка з дюзами. Ця затримка дуже турбувала капітана. Якщо Козирєв у найближчі два-три дні не знайде виходу із становища, не прискорить розм'якшення металу, то підводний човен чекають дуже невтішні перспективи: строк прибуття у Владивосток буде зірвано. І тут він, капітан, зовсім безсилий. Він нічим не може допомогти, він нічого не може запропонувати, він може тільки чекати, що скаже хоча й талановитий, але молодий механік.