— Пробачте, що перебиваю вас, товаришу Шелавін, — втрутився Скворешня, стоячи біля свого розкритого ранця, який висів ще на стіні камери. — На скільки годин ти зарядив киснем скафандри? — звернувся він до Матвеєва, в обов'язок якого входило стежити за всім водолазним спорядженням підводного човна.

— Як завжди, Андрію Васильовичу: на шість годин — шість патронів.

— Стиснений, значить? — Стиснений.

— Замінити! Зарядити кожний скафандр шістьма патронами рідкого кисню. Швидко!

Матвєєв хоч і здивувався, але бігом кинувся з вихідної камери, ні на секунду не зволікаючи виконання наказу.

Всі інші почували себе вільніше, і град запитань посипався на Скворешню:

— Чому, Андрію Васильовичу? Для чого такий великий запас? Чи варто через це затримуватись?

Широким жестом Скворешня переадресував ці запитання Шелавіну.

— Будь ласка, — прогув він, посміхаючись у довгі вуса. — за поясненнями звертатися до Івана Степановича…

Шелавін, одягнутий в самі лише металеві штани, стояв, розгублено кліпаючи світлими віями.

— Не розумію… Абсолютно! Чому до мене?

— Дозвольте, Іване Степановичу! Адже це ви зараз так палко попереджували, які на нас чекають гірські вершини, провалля, скелі, ущелини! Треба бути готовим до всього. В цих підводних Швейцаріях і заблудитись, мабуть, не важко. Га? Як ви гадаєте?

Шелавін з своєю звичайною блідою посмішкою кивнув головою:

— Я цілком схвалюю вашу ініціативу, Андрію Васильовичу.

Через п'ятнадцять хвилин усі вийшли на площадку, яка висіла в десяти метрах над дном. Промінь надпотужного прожектора ледь пробивався крізь муть, зняту з дна вибухами дюз під час зупинки підводного човна.

Запрацювали гвинти, і всі повільно попливли над дном океану, на одній десятій максимального ходу. Муть швидко лишилася позаду. Ліхтарі на шоломах яскравими жовтими конусами освітлювали чорний простір на кілька десятків метрів уперед.

Час від часу зоолог швидко спускався на дно, вихоплював щось з мулу і з урочистими вигуками засував у свій величезний екскурсійний мішок здобич, яка звивалася, тріпотіла або просто трусилася, ніби желе.

Віддалік, справа і зліва, креслили простір зірочки Горєлова, Марата і Павлика. Шелавін з Скворешнею і Матвєєвим пішли вперед і виднілися ледь помітними жовтими туманностями.

Зрідка чулися вигуки і запитання помічників зоолога. Раптом Марат закричав:

— Асцидія, Арсене Давидовичу! Величезна біла асцидія! Вперше бачу таку! Взяти її чи не треба?

— Яка вона собою?

— Надзвичайно красива! Схожа на грецький глечик без горла. І на довгій стеблині…

— Що ти кажеш, Марате? — захвилювався учений. — Якщо це «Гіпобитія калікода», то я тебе тут же поцілую за таку знахідку!

Він помчав до Марата, супроводжуваний сміхом всіх учасників екскурсії.

— Півцарства віддаю, щоб побачити цей поцілунок, — засміявся Горєлов, — поцілунок крізь шоломи!

— В крайньому разі, Марат мені повірить в кредит, — віджартовувався зоолог. — За кубковидну, найглибоководнішу асцидію, яку досі знаходили тільки в північній частині Тихого океану, мені навіть не шкода півцарства… персидського царя. Ну, звичайно! — закричав він, наблизившись до Марата і опускаючись майже на саме дно. — Це вона! Це вона — красуня! Від імені радянської науки виношу тобі подяку, Марате. Давай, давай її сюди! Обережно! Обережніше з ніжкою, вона дуже ніжна…

— Стій! Стій! — донісся в цю мить несамовитий бас Горєлова. — Тримаю за хвіст! Швидше сюди, Арсене Давидовичу! Здається, новинка! Зарилася в мул. Швидше…

Зоолог з усіх сил помчав у протилежний бік, де торжествуючий голос Горєлова обіцяв йому нові радощі.

В такому пожвавленні швидко й непомітно проминули дві години, і зовсім несподівано пролунав для них голос Скворешні:

— Що ж ви так відстали, товариші? Ми вже на хребті. Ну й дивини тут! Швидше сюди! Пеленгую напрям…

Ще через півгодини всі зібралися на високому круглому майданчику, оточеному з усіх боків, немов вартовими, колонами з якоїсь твердої гірської породи.

— Зверніть увагу, товариші, — пояснював Шелавін, — на майданчику немає мулу. Він рівний і чистий, як стіл. Тут, на висоті тисячі п'ятисот шістдесяти метрів над рівнем дна океану, безсумнівно, працює течія і зносить цей мул. І це, звичайно, приливно-відливна течія, бо поверхневі течії на такій глибині вже непомітні, а глибинні течії надто слабі для такої роботи. Це вона промиває всі провалля, ущелини і галявини, обмиває піки, вершини і скелі. Дуже важливо, товариші, обслідувати гарненько цю місцевість. Я пропоную розійтися в різні сторони — на північ, південь і захід. На сході оглядати нічого: ми звідти прийшли і нічого, крім рівного морського дна, там не бачили.

Так і зробили. На захід, в глибину хребта, в лабіринт його проходів, пішли втрьох — Шелавін, Горєлов і Павлик; на північ — зоолог і Матвєєв; на південь — Скворешня і Марат.

Зоолог з Матвєєвим одразу ж зникли з очей, повернувши в перший прохід праворуч. Скворешня і Марат піднялися на кілька десятків метрів уздовж стрімкої стіни і швидко також сховалися.

Шелавін повільно обійшов майданчик, вистукуючи обушком сокири кам'яні колони й стіни.

— Цікаво, — бурмотів він. — Цікаво. Гм… гм…

— Що вас тут зацікавило? — запитав Горєлов.

— Чи знаєте ви, що це таке, дозвольте вас запитати? — сказав Шелавін, відколюючи шматочок гірської породи і уважно розглядаючи його при світлі свого ліхтаря. — Граніт, батечку! Абсолютно! Очевидно, хребет утворився в стародавні часи внаслідок виверження магми… Ну-ну… Дуже цікаво! Дуже цікаво…

Він заховав уламок граніту в сумку, що висіла в нього ззаду, і рушив уздовж рівної, з матовим відсвічуванням, ніби відполірованої, чорної стіни.

Відкрився широкий прохід прямо на захід.

— Чудово! — сказав Шелавін. — Це те, що нам потрібно. Підемо цією ущелиною, поки можна буде. Дивіться під ноги, щоб не провалитися…

Він перший увійшов у прохід, ширина якого досягала тут приблизно тридцяти метрів. З обох боків було видно чорні гранітні стіни — чисті, тьмяно вилискуючі крупинками світлого кварцу. Над подорожніми іноді пролітали різнокольорові вогники глибоководних тварин — риб, рачків, м'якотілих. На оголеному від мулу кам'яному ложі ущелини, на великих виступах і нерівностях стін зустрічалися глибоководні актинії, поволі повзли, розпластавшись, морські зорі, офіури з густо розгалуженими, немов мереживо, проміннями. Але ні голотурій, ні морських їжаків, ні інших любителів мулу не було видно.

Іноді стіни зближувались, нависали над головами подорожніх, і тоді ставало моторошно в цих чорних похмурих тіснинах. Дно ущелини загалом знижувалось досить круто під уклон, місцями воно було вкрите величезними уламками скель, і через них доводилось перелазити, чіпляючись за виступи. Скелі чергувалися з глибокими ярами або широкими улоговинами, в які Павлик спускався з стисненим від мимовільного страху серцем. Живі різнокольорові вогники мелькали дедалі рідше, ущелина ставала все похмурішою і пустельнішою.

Люди йшли мовчки, розмовляли мало. Часом доносились уривчасті фрази, якими обмінювались зоолог з Матвєєвим і Скворешня з Маратом. Лиш коли-не-коли чулися слова Шелавіна, який швидко йшов попереду: «Обережно! Спуск. Поворот. Поріг». Через кожні двісті-триста метрів Шелавін зупинявся, запускав вертушку для виявлення течій, потім рухались далі, йшли один за одним — попереду Шелавін, за ним Павлик; Горєлов замикав похід. Перебираючись через один з невисоких порогів, Павлик здерся на великий уламок скелі, що лежав на шляху, і, відштовхнувшись, стрибнув униз, за Шелавіним. Уламок гойднувся, і зараз же ззаду почувся приглушений крик Горєлова:

— Ах, чорт візьми!

Павлик оглянувся. З дна ущелини піднялася легка каламуть.

— Що ви сказали, Федоре Михайловичу? — запитав він.

У відповідь він почув сопіння, нерозбірливе бурмотіння.

— Що ви сказали, Федоре Михайловичу? — з тривогою перепитав Павлик, піднімаючись назад на горб.