Радист заходив у цей день у свою каюту навшпиньках, ледве дихаючи, і під великим секретом розповів Маратові, Скворешні, інтендантові Орєхову й коку Бєлого-ловому, що «хлопчик складає вірші» і що «він просто як сам не свій і горить від натхнення…»

Наприкінці дня уже весь екіпаж підводного човна знав про поему і чекав її появи із зростаючим нетерпінням.

Пізно вночі, коли, повернувшись з вахти, Плетньов тихенько, як миша, роздягався й збирався лягти, Павлик, нарешті, поставив крапку, кинув перо, відкинувся на спинку стільця і з насолодою, заплющивши очі, потягнувся. З усього було видно, що великий труд закінчено, і спустошена, знесилена душа творця прагне лише спокою й відпочинку.

Однак уже через кілька хвилин, спочатку взявши в радиста страшну клятву, що він «нікому-нікому не розкаже», Павлик, стоячи посеред каюти, все більше й більше розпалюючись і потрясаючи піднесеною рукою, читав йому свій твір. Порите глибокими зморшками, наче зоране трактором поле, обличчя Плетньова було в безперервному русі. Він не міг отямитися від захоплення, щохвилини перериваючи читця вигуками:

— Як, як?…

— Чудово! Я тобі кажу, що це чудово, Павлику! Ти мусиш надрукувати це в нашій стінгазеті! Так, так… Неодмінно! Негайно!

— Справді, Вікторе Абрамовичу? — трохи зніяковіло, але з сяючими від щастя очима питав Павлик. — Ви дійсно так думаєте?

— Обов'язково, Павлику! Обов'язково! Зараз же йди до Орєхова й попроси його передрукувати на машинці. А потім передамо в редакцію.

Павлик постояв вагаючись, потім заявив:

— Знаєте, Вікторе Абрамовичу, а що як не приймуть? А через Орєхова всі дізнаються…

— Що значить — не приймуть? Приймуть. Я тобі кажу, що приймуть! Таку річ? Обов'язково надрукують! Я сам скажу редакції! От!

Та Павлик заперечливо хитав головою — поет уперся. Плетньов пішов на поступку.

— Ну, тоді знаєш що? На підводному човні є ще одна друкарська машинка — у Горєлова. Піди до нього й попроси. Він тобі не відмовить.

Павлик просяяв.

— Оце так ідея! Федір Михайлович мені не відмовить! Я сам буду друкувати! Я вмію друкувати на машинці. І Федір Михайлович уже нікому не розкаже.

Так і вирішили.

Павлик провів дуже неспокійну ніч і задовго до побудки вже був на ногах.

Після сніданку, з делікатності почекавши чверть години, — нестерпно довгих п'ятнадцять хвилин! — він із завмираючим серцем постукав у двері каюти Горєлова. Ніхто не відповів, і Павлик постукав удруге.

Горєлов появився у дверях похмурий, немов збентежений, але, побачивши Павлика, посміхнувся.

— Заходь, Павлику, заходь. Сідай. Що скажеш? Він замкнув двері й посадив Павлика напроти себе.

— Федоре Михайловичу, — червоніючи й запинаючись, почав Павлик, — я тут написав одну річ — вірш… для стінгазети. Але її треба передрукувати на машинці. Дозвольте мені скористатися вашою машинкою. Я сам буду друкувати. Я вмію. Ви дозволите, Федоре Михайловичу?

Посмішка зникла з обличчя Горєлова. Він схопився з стільця іі два рази швидко пройшовся по каюті, але вже в наступну мить, посміхаючись, повернувся до Павлика.

— Ну що ж, катай, Павлику! Не можна відмовити в такій дрібниці поетові. Я сам хотів було зараз попрацювати, але заради такої справи…

— Дякую, Федоре Михайловичу! — просяяв Павлик. — Велике спасибі! Тільки, будь ласка, нікому-нікому не кажіть.

— Вже будь спокійний.

За хвилину м'яке скрекотання друкарської машинки наповнило каюту.

— Такий старий «ундервуд», а як легко працює! — захоплювався Павлик в інтервалах. — Я думав, у вас маленька, портативна, а вона ось яка велика!

— Так… — відповів Горєлов, не відриваючись від книжки, в яку, здавалось, цілком заглибився. — Вона в мене давно. Я до неї дуже звик.

Машинка знову заскрекотала. Але Павлик був ввічливий хлопчик. Йому здавалось, що Горєлову нудно в мовчанні, і він продовжував:

– І я в Америці звик до «ундервудів». І друкував на них і навіть розбирав, чистив. Тільки там вони тепер усі маленькі, компактні. А старих моделей я майже не зустрічав. У них, певно, багато зайвих деталей?

— М-гм… — пробурчав, не відриваючись од книжки, Горєлов.

— Ось, наприклад, тут ящичок якийсь під важелями. Цікаво, для чого він тут? Га?

Горєлов різко кинув книжку на стіл, помовчав і процідив крізь зуби:

— Там… запасні частини. Ти, Павлику, краще не відривайся від роботи. Я поспішаю, і мені треба самому попрацювати на машинці.

Павлик зніяковів.

— Добре, добре, Федоре Михайловичу, — заквапився він. — Пробачте, мені вже недовго, я швидко…

М'яке цокотання машинки лилося вже безупинно, перериваючись лише коротким дзижчанням і постукуванням на інтервалах та переносах. Горєлову не сиділось на місці: він щохвилини схоплювався і, зробивши кілька кроків по каюті, знову сідав на стілець. Він то брався за книжку, то знову відкидав її від себе. Жовна безперервно грали на його щоках.

Цього ж ранку, коли Павлик із завмираючим серцем стукав у двері каюти Горєлова, в протилежному кінці ко-ридора в каюту капітана ввійшов професор Лордкіпанідзе. Ніяковість, яка в останні дні опановувала професора під час зустрічей і бесід з капітаном, і сьогодні не залишала його.

— Здрастуйте, Лорд! — привітно зустрів його капітан, підводячись йому назустріч у білосніжному, розстебнутому по-домашньому кітелі. — Сідайте, прошу вас… Ні, ні, ось сюди. Тут вам буде зручніше.

Він посунув до столу м'яке крісло, а сам сів на легкий плетений стілець.

— Я хотів поговорити з вами, Лорд, про найближчі ваші роботи і про те, як ми будемо їх провадити.

— Будь ласка, Миколо Борисовичу, я слухаю вас.

— За прийнятим нами планом, наступна тривала глибоководна зупинка має бути біля Вогняної Землі. Мені хотілося б тепер уточнити, де саме проходитимуть роботи, простір, який ви маєте намір охопити ними, скільки людей там працюватиме.

— Пробачте, Миколо Борисовичу. Ви не забули про короткочасну зупинку, яку ми намітили біля банки Бьордвууд, на півдорозі між Фальклендськими островами і Вогняною Землею? Мені дуже хотілось би обслідувати цей район і зіставити дані з результатами обслідування «Вальдивією» Агуласської банки, що на південь від мису Ігольного.

— Звичайно, Лорд! Але ця добова зупинка не потребує такої підготовки й такої обережності, як станція біля Вогняної Землі. Саме там треба вжити найсерйозніших заходів, щоб убезпечити експедицію від будь-яких несподіванок. Хоч які ми сильні, хоч як захищені від замахів, але ми не знаємо, що може ще придумати ворог. Остання торпедна атака досить показова в цьому відношенні. Отже, дорогий Лорд, перше питання: де саме і який простір ви маєте намір вивчати в районі Вогняної Землі?

— Хотілось би обслідувати південну смугу узбережжя цього архіпелагу, — сказав зоолог, встаючи і підходячи до карти. — По-перше, вона дуже мало вивчена, по-друге, її дуже рідко відвідують кораблі, і тому вона значно безпечніша для нас, ніж Магелланова протока…

— Це міркування особливо важливе, — підтвердив капітан. — Моє завдання, таким чином, набагато полегшується. Яку ж ділянку ви маєте намір тут охопити?

— Я думаю почати з бухти Нассау, — відповів зоолог, водячи олівцем по карті, — потім, захопивши північне узбережжя островів Уоллестон, пройти вздовж південної берегової лінії півострова Гарді, піднятися до бухти Кука на західному березі острова Гесті і, нарешті, коли дозволить час, обслідувати тут лабіринт островів Лондондеррі. Я вважаю, двох тижнів, які ми намітили для цієї станції, нам цілком вистачить.

— Ну що ж! — охоче згодився капітан. — Вам видніше. Тепер дозвольте розглянути намічену вами смугу з погляду навігації. Вся ця смуга вкрита підводними скелями, камінням, рифами, багата на обмілини, зазнає дії несподіваних і капризних вітрів, штормів, бур та сильних течій. Вона надзвичайно важка й небезпечна для кораблеводіння як надводного, так і, особливо, підводного. Нам усе це, правда, не страшно: ми не сліпі, як звичайні підводні човни, і наші двигуни досить сильні. Та вже ж плавання тут вимагатиме великого напруження та уваги. Чи багато вам, Лорд, потрібно буде людей?