– Єсть на допомогу лейтенантові! — схвильовано гаркнув Скворешня і, запускаючи на повний хід свій гвинт, дав команду: — Гасити ліхтарі! Марате, до мене, доганяй! Павлику, тримайся від нас на дистанції в п'ятдесят метрів! У бійку не лізь!..

У густих темнозелених сутінках вод три тіні з карколомною швидкістю понеслись на захід-північний захід…

Лейтенант Кравцов готувався здати вахту старшому лейтенантові. Капітан у дальньому кутку центрального поста управління слухав зоолога.

— Чи не можна, Миколо Борисовичу, — говорив учений, — кого-небудь відрядити для коректування верхнього кутового прожектора сто сорок два? Марата немає. Павлик з ним пішов. А з наших радистів посилати кого-небудь просто шкода: роботи сила, поспішаємо страшенно. Навіть носовий прожектор вісімдесят вісім ще не готовий — щось не ладиться з ним… Дайте кого-небудь! Га? Всього хвилин на двадцять-тридцять. Дріб'язкова справа… Га?

Зоолог благально дивився на капітана. Він прийшов у центральний пост просто з роботи, руки в нього були чорні, борода далеко не в порядку, але йому, очевидно, було зовсім не до туалету.

Капітан знизав плечима.

— Кого ж вам дати, Арсене Давидовичу? І без того три чоловіки вийшли з ладу, і серед них такі працівники, як Скворешня та Марат. Жодна бригада не дасть із свого складу. А владу застосовувати не хочеться.

— Ну що ж нам робити?! — вигукнув зоолог. — Хоч самому вирушати!

Лейтенант уже здав вахту й направлявся до виходу, але, почувши останні слова вченого, він раптом зупинився, якусь мить постояв у нерішучості й повернувся до капітана.

— Товаришу командир! — тихо звернувся він до нього, не підводячи очей, як завжди тепер під час розмови з капітаном. — Товаришу командир! Якщо дозволите… Може, я міг би допомогти бригаді Арсена Давидовича?

Капітан і зоолог швидко глянули на лейтенанта: перший — нерішуче, з сумнівом, другий — з радісною надією, що зненацька спалахнула.

— Не знаю, товаришу лейтенант, — із звичайною в останній час стриманістю в поводженні з ним сказав капітан. — Чи в достатній мірі ви одужали, щоб можна було дозволити вам вийти з підводного човна?

— Я почуваю себе цілком здоровим, товаришу командир, — поспішно відповів лейтенант.

Капітан непевно похитав головою і, усміхнувшись, звернувся до зоолога:

— Що скаже лікар? Тільки, будь ласка, без особистої зацікавленості…

— Та ні ж, Миколо Борисовичу! — з образою в голосі, але з сяючим обличчям вигукнув зоолог. — Жодних медичних протипоказань немає! Це буде всього лише звичайна підводна прогулянка. Вона буде навіть корисна лейтенантові!

— Ну що ж! Тоді я не заперечую. Олександре Леонідовичу, оформіть пропуск лейтенантові.

— Спасибі, товаришу командир! — з легкою краскою на обличчі подякував лейтенант капітанові.

Через десять хвилин, одержавши інструкції зоолога, лейтенант, одягнутий у скафандр, вийшов з підводного човна і, запустивши гвинт, швидко попрямував на захід-північний захід, у той сектор океану, проти печери, який охоплював ультразвуковий прожектор 142. Раніш ніж здати цей прожектор з ремонту, зоолог повинен був настроїти його на найбільшу ясність і дальність, перевірити здатність відбиття його променів від рухомих об'єктів і проробити ряд інших спроб.

Лейтенант на шести десятих ходу плив на глибині сімдесяти метрів. Було досить видно, і ліхтаря свого він не засвічував. Настрій у лейтенанта був піднесений, майже радісний: капітан з ним сьогодні розмовляв трохи тепліше, ніж звичайно, він усміхнувся під час розмови і навіть довірив йому нову роботу… Яка він прекрасна людина, капітан! І Арсен Давидович славний! Як їм обом був вдячний зараз лейтенант! Ні, він, звичайно, не забуває своєї провини… свого злочину… Лейтенант важко зітхнув. Але все ж, який він вдячний, що вони не зневажають його, не дають йому відчути тягара його провини, продовжують ставитися до нього по-товариському!

Хвилювання стиснуло горло лейтенанта… Звичайно, він відповість, він готовий повністю відповісти перед Вітчизною за свою провину… ні, не за провину, а за злочин… тяжкий злочин… Але ніхто не випікає йому очей цим злочином, всі добре розуміють, як йому тяжко, як він кається в своїй легковажності, безтурботності, і всі намагаються в його присутності навіть не згадувати імені Горєлова…

І, як завжди після нещастя з «Піонером», при самій лише згадці про цю людину у лейтенанта перехопило дух і стислись кулаки. О, ця ненависна людина!..

— Правіше, правіше, Юрію Павловичу, — почувся раптом під шоломом голос зоолога. — На два метри вище! Кінчається двадцятий кілометр… Стоп! Ну, от. Тепер на десять метрів далі… Так… Десять метрів праворуч… Стільки ж ліворуч… Навскоси угору… засвітіть ліхтар… Погасіть… Вимикаю всі сусідні прожектори, щоб не спотворювали роботу сто сорок другого… Повторимо маневри… Стоп! Повисіть хвилинку нерухомо… Я підвищу трохи напругу…

Лейтенант зупинив гвинт і, відрегулювавши повітряний заспинний мішок, повис на місці, дивлячись бездумно в світлозелені сутінки перед собою. Вдалині і поблизу проносилися, як тіні, то невиразні, то чіткі силуети риб, медуз, молюсків.

Зненацька майже на межі видимості показалася зверху дивна тінь — довга, пряма, що звужувалася ззаду, але без характерних для плаваючих риб вигинів тіла. Попереду тіні — рівна неблимаюча ясна пляма, з плями — прямий світлий промінь.

Серце лейтенанта тривожно забилося.

«Що б це могло бути? Акула? Здоровенний тунець?.. Ні, це не риба».

Тінь швидко наближалася — навскоси і вниз.

«Засвітити ліхтар?.. Ні, не треба, краще почекати…»

Темний силует ковзнув на віддалі сорока метрів від лейтенанта й швидко ввійшов у глибину..

«Людина! — ледве не скрикнув лейтенант. — Ця людина в скафандрі! У величезному скафандрі, нульовому номері… Хто це міг бути? Скворешня? Але Скворешня на дні з Маратом… Хто ж? Пливе правильно… Ноги витягнуті й зімкнуті… Руки притиснуті до стегон… Хтось з наших…»

І раптом все закрутилося перед очима лейтенанта. Кров ударила в голову, запаморочила мозок. З помутнілою свідомістю, не думаючи, лейтенант запустив гвинт на десять десятих і ринувся вперед і вниз, за загадковою тінню.

— Юрію Павловичу! — пролунав здивований голос зоолога. — Куди ж ви поділися з екрана? Юрію Павловичу! Та відповідайте ж! Юрію Павловичу! Що за чорт! Телефон зіпсувався, чи що? — нічого не розуміючи, бурмотів учений. — Чому б це раптом?..

Лейтенант чув ці заклики ніби крізь вату: вони не доходили до його свідомості. Вся його істота зосередилася тепер на одній лише світній плямі, яка швидко наближалася, ставала все яскравішою та яснішою: людина попереду плила лише на чотирьох десятих ходу.

Ще мить, і палець лейтенанта натиснув кнопку на щитку управління. Яскравий промінь ударив у шолом людини й освітив риси її обличчя.

Лейтенант хрипко скрикнув. Це був крик люті, змішаний із смертельною ненавистю:

— Горєлов!!!

Осліплена світлом ліхтаря, людина інстинктивно піднесла руки до очей. І в ту ж мить з повного ходу, немов гарматний снаряд, на неї налетів лейтенант і ззаду схопив її руки вище ліктів.

На одну лише мить Горєлов повернув до лейтенанта обличчя, спотворене жахом. В наступну ж мить він зігнув ззаду зімкнуті ноги і з страшенною силою вдарив ними лейтенанта в живіт. Захищений скафандром, лейтенант не відчув болю, але одна його рука зірвалася з руки Горєлова, хоч друга продовжувала міцно тримати його.

Противники опинилися лицем в лице.

Мовчки, не зводячи очей один з одного, вони безладно носилися з гвинтами, що продовжували працювати, на невеликому просторі вод.

Жах на обличчі Горєлова замінився зневажливою посмішкою: він упізнав ворога, і той, очевидно, анітрохи не видався йому небезпечним.

Лейтенант хрипко дихав, волосся його злиплося від поту, спадало на очі; слабість — наслідок поранення — поверталася й затуманювала мозок. Ледве доходили до свідомості схвильовані голоси капітана й старшого лейтенанта, що шукали його, і наказ, даний капітаном Скво-решні.