— Он у чому справа! А ви певні, що годинників марки “Лонжін” після війни офіціально не ввозили?

Ковальський машинально підтвердив, але одразу схаменувся і злякано глянув на капітана:

— Хто вам сказав, що йдеться про годинники “Лонжін”? Я ж цього не говорив!

Завірюха посміхнувся:

— Ну, ми теж не сидимо склавши руки, пане Ковальський. Але давайте уточнимо ще кілька подробиць. Виходить, Рем, прикриваючись іменем Бюро, виписував годинники в Польщу?

— Це жахливо, але, напевно, так і було.

— Добре. А яку ж користь він мав з того, що використовував бланки Бюро?

— Товари, що їх ми імпортуємо, не оподатковуються, — пригніченим голосом пояснив Ковальський. — Це ж була б нісенітниця, якби держава брала з себе мито за товари, які вона імпортує.

— А хіба митні власті не могли викрити цієї комбінації, хоча б уже тому, що годинники надходили на ім’я Августа Рема, а не на офіціальну адресу Бюро? — допитувався Завірюха.

Ковальський безпорадно розвів руками:

— На жаль, ця процедура могла тривати роками, ні в кого не викликаючи підозри. Бачите, торгівля з закордоном — справа тонка. Особливо тепер, коли світ розділено на ворожі політичні і військові табори. Трапляється, що з певних тактичних чи дипломатичних міркувань якась західна фірма не може або не хоче укладати офіціально договору з нашою імпортною фірмою. Тоді обидві сторони вдаються до підставних осіб. Особливо часто це буває, коли йдеться про реекспорт, як і даному випадку.

— Реекспорт? — підвів брови Завірюха, чекаючи на докладніше пояснення.

— Так, реекспорт. Август Рем укладав договори не безпосередньо з Швейцарією, а через австрійську фірму, яка спочатку ввозила годинники в Австрію, а вже потім реекспортувала їх у Польщу.

— О, тепер розумію. Але ще одне: Рем одержував годинники в митниці особисто?

— Цього не знаю, але, мабуть, особисто. Адже посилки надходили на його ім’я. Напевно, він користався посвідченнями нашого Бюро, які звільняли його від митних податків.

— Скільки годинників марки “Лонжін” було перевезено таким контрабандним способом у Польщу на ім’я Рема?

— П’ятсот, — надсилу вимовив Ковальський.

— Тобто на суму, якщо не помиляюсь, близько мільйона злотих?

— Не менше. Завірюха замислився.

— Знаєте, мені здається, що таку комбінацію можна було викрити. Адже операції по оплаті годинників не могли відбуватися без Польського народного банку, точніше, без рахунку вашого Бюро. Отже, Рем не міг скривати цю операцію ні від банку, ні від дирекції Бюро.

Ковальський розпачливо махнув рукою:

— Звичайно, якби Рем офіціально платив за годинники девізами нашого Бюро, то вся афера була б розкрита в той же день. Але в усіх угодах записано, що за годинники буде заплачено на інкасо або готівкою у Відні. Взагалі їхні девізи не переходили кордонів держави. Принаймні офіціальною дорогою, — додав він поспіхом.

— Отже, кожного разу хтось у Відні платив готівкою за годинники, які висилали в Польщу на ім’я Рема, — вголос міркував Завірюха. — Але важко собі уявити людину, яка робила б це безкорисливо. Тому треба думати, що ця людина одержувала своєрідну компенсацію за свою роботу.

Ковальський посміхнувся:

— Цього вже я не знаю, пане капітан!

— Ну звичайно, звичайно, — поспішив заспокоїти його Завірюха. — Я просто вголос думав. У всякому разі, я дуже вдячний вам за повідомлення, воно, безумовно, допоможе у слідстві. А завтра вам доведеться ще раз прийти до мене.

— Чого? — занепокоївся Ковальський.

— Треба буде підписати стенограму нашої розмови. 1 ще я хотів би одержати від вас ті листи, про які ви казали. Ми зробимо фотокопії, а листи повернемо. Між іншим, як зветься фірма, що була посередником Рема у Відні?

— “Иоганн Ліпперт і К°”, — відповів Ковальський, помітивши, що це єдині слова, які капітан записав. “Звідки ж у нього стенограма нашої розмови?” — дивувався він, прощаючись з Завірюхою.

Ковальський пішов, а Завірюха почав складати дві каблограми. В одній капітан просив віденську поліцію дати інформацію про фірму “Йоганн Ліпперт і К°”. Другу було передано по телефону всім міським і районним управлінням міліції з проханням встановити, скільки нових годинників марки “Лонжін” є в комісійних та годинникових магазинах і хто здавав їх для комісійного продажу.

4

Капітан Решкевич приїхав до управління тільки після обіду. Це був лисуватий блондин з повним рожевим обличчям. “Певно, у нього завжди хороший апетит”, — майнула у Завірюхи думка. Одягнений у добре пошитий костюм з модною жилеткою, в коричневих черевиках на товстій каучуковій підошві, Решкевич скидався більше на заможного купця, ніж на інспектора міліції. Він почастував капітана дорогими сигаретами з щойно розпочатої пачки. “Скільки ж заробляють інспектори Головного управління, якщо вони живуть з таким шиком?” — подумав той. Решкевич, напевне, помітив погляд Завірюхи, бо знехотя пояснив:

— Куріть, капітане. Це імперіалістичні. Мені подарував один американець — я знайшов фотоапарат, який у нього украли… Дурень той, хто дає, але дурніший той, хто не бере, коли дають. — Інспектор випустив під стелю клубок пахучого диму…

Капітанові хотілося зауважити, що таке підійшло б кожному хабарникові, але промовчав — зрештою, у нього не було ніяких підстав дратувати елегантного офіцера, який тримав у своїх руках долю “Вести”.

Сказавши кілька загальних фраз про погоду, про завантаження роботою, інспектор Решкевич перейшов до діла.

— Возитеся ви з тією “Вестою”, мов кіт з гарячою кашею, — сказав він прямо, — а важливі справи лежать. Візьміть, наприклад, убивство старої Конвіцької або справу з тією псевдолікаркою, яка фабрикувала бальзам капуцинів. Зрозумійте, ми не можемо дозволити, щоб один із найздібніших слідчих офіцерів тижнями сидів над давно закінченою справою, а свіжими важливими справами займалися малокваліфіковані слідчі…

— Але ж справа “Веста” криє в собі ряд нових і несподіваних питань, — запротестував Завірюха. — Тут можна натрапити на інші, до того ж дуже важливі злочини…

Інспектор Решкевич скривився, немов у нього раптом заболіли зуби.

— Послухайте, капітане, ви говорите, наче новонароджений. У кожній справі є багато різних питань, у кожній можна натрапити на нові злочини. Але ми не маємо можливості докопуватися щоразу до останньої точки, якщо збирається багато нових справ. Поки ви розмазуєте цю стару, в нових затираються сліди, рвуться зв’язки, які можуть допомогти нам швидко піймати злочинця. І нарешті, як виглядатиме наш показник викриття злочинів? — ударив найважчим аргументом Решкевич. — Начальство не хоче нічого знати про всякі там ускладнення, про можливі сліди нових злочинів… Їх цікавить процент викриття злочинів. По ньому оцінюють нашу роботу, визначають премії…

— Це просто неподобство, — обурився Завірюха. — Краще в одній справі розібратися до кінця, ніж поверхово розслідувати п’ять…

Решкевич знову випустив дим і співчутливо похитав головою:

— Мрійник! Ви хочете змінити світ? Були вже такі. І чого вони досягли? Порозбивали собі лоби, намагаючись пробити мур… Начальство хоче мати проценти, — значить, треба робити проценти! Ви міліціонер, а не філософ!

Завірюха не міг заперечити, що з прийнятої точки зору інспектор міркує правильно. Але він не міг і не хотів погодитися з такою точкою зору. Капітан почав палко переконувати Решкевича, що справа “Веста” ще зовсім не розкрита, вже тепер у нього є достатня кількість доказів, які свідчать про те, що висновки першого слідства були помилкові. Рем не вбивав своєї дружини і сам не кінчав самогубством, їх обох вбили…

— Хто? — недовірливо запитав Решкевич, граючись автоматичним олівцем.

— Цього я ще не знаю. Але певен, що вбили його ті, з ким Рем якось був замішаний в аферу з контрабандою годинників… Та й остання жертва — вбитий кілька днів тому Чорна Ручка — свідчить, що справа “Веста” із смертю Ремів не закінчилася.

Решкевича це не переконало, і він тільки знизав плечима: