— Сподіваюся, успіхи більші, ніж ви думаєте. Ви, наприклад, не знаєте, що австрійський журналіст Гомолякс уже кілька днів сидить під арештом.

— Рак? — Ковальський питально глянув на інспектора.

— Бреше. Я б знав про це.

— Не брешу, — похитав головою Завірюха, з радістю відчуваючи, що спішно зав’язаний вузол на руках трохи подається. — Рак нічого про це не знає, бо Гомолякса піймали на кордоні і перебуває він у прикордонній в’язниці, а не в міліції. Ось чому Гомолякс досі не надіслав вам поздоровлення з Відня, — додав капітан, відчуваючи, що права рука вже вільна.

Тепер навіть Ковальського охопила тривога, хоч він і приховував її під личиною спокою та рівноваги.

— Якщо ж говорити про скарб, який залишив Чорна Ручка… — вів далі капітан, звільнюючи другу руку.

— Досить! — грубо перебив Ковальський, піднімаючи пістолет. Але в цю хвилину Завірюха, мов снаряд, метнувся на бандита і вдарив його в живіт. Над головою гримнув постріл, не завдавши капітанові ніякої шкоди, а сам Ковальський, дико скрикнувши, повалився на підлогу. Завірюха, мов тигр, накинувся на нього. Недєльський ногою відкинув пістолет, який випав у Ковальського, і щосили вдарив інспектора Решкевича.

— Ах ти, негіднику! — Галка з кулаками підлетів до сержанта. Мирослав Згожельський, тремтячи, мов у лихоманці, стежив за бійкою з безпечної схованки під столом. І ось у цей гармидер несподівано ввірвався владний голос:

— Руки вгору! Стрілятиму!

І, немов підтверджуючи реальність цього попередження, під готичним склепінням каплиці лунко гримнув постріл.

Двері були замкнені.

— Відімкніть! — наказав Юрек монахові.

— Не можу, — простогнав той, ледве дихаючи після незвичного кросу. — За ними чергує інший брат.

Юрек плечем навалився на двері. Монах, якого він усе ще тримав за каптур, мусив зробити те саме. Двері відчинялися поволі, немов були підперті чимось важким. Як тільки щілина стала трохи більшою, В’юн прослизнув у неї, не випускаючи з рук шнурка, яким був підперезаний гладкий монах.

— Не можу, я не пролізу! — застогнав товстун. Юрек люто вилаявшись, нахилився, щоб відсунути перешкоду. На підлозі лежала людина. Юрек відтягнув її, і монах проліз у двері.

— Брат Яцек! Мертвий! — злякано скрикнув монах, нахиляючись над тілом.

— Нема часу. Ведіть далі…

Людина на підлозі застогнала. І саме в цю мить пролунав ще один постріл. Стріляли, певно, десь зовсім близько, бо від струсу повітря на голови їм посипалися кусочки вапна. Юрек кинувся на постріл, забувши про заложника, який почав клопотати коло непритомного братчика. Тільки-но шофер минув поворот коридора, як перед ним раптом відчинилися двері і на фоні освітленого прямокутника з’явився чоловік. Невідомий щодуху мчав по коридору. Шофер припав до стіни. Коли чоловік порівнявся з ним, Юрек майстерно підставив ногу і в той же час ударив його рукояткою пістолета по голові. Втікач важко повалився на підлогу. Не встиг Юрек ступити й кроку далі, коли в темний коридор вибіг ще один чоловік. В’юн знову повторив той самий маневр і висунув голову, щоб побачити, чи нема там ще кого. Справді, коридором біг, стрибаючи, як олень, третій. Юрек уже виставив ногу і підняв пістолет, але буквально в останню секунду стримався: при слабкому світлі далекої лампочки він упізнав капітана.

— Пане начальник! — радісно гукає Юрек.

Завірюха навіть забув спитати, звідки тут узявся шофер.

— Що з ним? — показує він на другого невідомого, якого затримав Юрек. — Це наш рятівник!

По коридору до них уже бігли сержант Недєльський і ще якийсь чоловік, ведучи в наручниках Яна Галку, Мирослава Згожельського і Ковальського. Супутник Недєльського сковує руки Раку, який усе ще лежить на підлозі, потім вони з сержантом підводять другу жертву Юрека. Невідомий ледве тримається на ногах.

— Кому маємо дякувати за порятунок? — звертається до нього капітан Завірюха, довго, від щирого серця потискуючи йому руку.

— А ви не пам’ятаєте мене, товаришу капітан? — усміхається той. — Я поручик Лонцький з МВС.

— От тобі й маєш! — сплескує руками Юрек. — Це ж той самий поручик, який допомагав нам відвезти бандита, захопленого під мостом.

— Він самий, — підтверджує поручик Лонцький.

— А я його так стукнув! Боже, якийсь компроміс! — Останнє слово має означати у Юрека “конфуз”.

Капітан Завірюха ще раз дякує Лонцькому і посміхаючись запитує:

— Ви й тепер “випадково” гуляли біля цього монастиря, поручику?

Поручик Лонцький теж сміється і, прикладаючи хусточку до пораненої голови, трохи збентежено каже:

— З першого дня мені і цьому товаришеві, — він показує на незнайомого чоловіка, — майор Ридель доручив охороняти вас. І, як виявилося, недаремно.

Найважча робота у капітана Завірюхи почалася з того моменту, яким закінчується наша повість.

Тільки на початку листопада всі матеріали справи “Веста” — товсті томи протоколів допиту керівників банди і їхніх спільників, арештованих пізніше, різноманітні акти — знайшли свій остаточний синтез у формі обґрунтованих доказів, що стали основою обвинувального висновку.

Увечері того самого дня, коли Завірюха одержав відпустку, Юрек В’юн — грошову премію, а Недєльський — офіцерські погони, до капітана зайшов професор Верхар. Діти з веселим галасом, без церемонії кинулися обшукувати кишені старого психолога. Кожна знайдена в них цукерка викликала вибух радості.

— Ну, сарана, досить! — докоряв їм Завірюха. — Геть до своєї кімнати, дайте батькові порозмовляти.

Дружина забрала дітлахів, і Завірюха з Верхаром посідали у крісла. Радіо стиха грало легкі танцювальні мелодії. Професор поправив окуляри і вийняв з кишені товсту записну книжку.

— Невже ти змінив професію і хочеш взяти у мене інтерв’ю? — жартував Завірюха, спостерігаючи цю підготовку.

— Можливо, й інтерв’ю, але не для преси, — відповів Верхар, гортаючи свою записну книжку. — Я хотів запитати тебе про деякі подробиці у справі “Веста”. Мене дуже зацікавила ця справа, я в деякій мірі переживав її разом з тобою, тому й хотів би з’ясувати кілька питань.

— Тепер я можу тобі все розповісти, — мовив Завірюха, зручніше вмощуючись у кріслі. — Слідство закінчено, справа в прокурора, ніяких таємниць уже немає. Банда була організована майже ідеально. Рак нейтралізував органи безпеки. Ковальський і Згожельський — Бюро імпорту точних приладів, єдину установу, яка могла б встановити, що в продаж надходить забагато імпортних годинників. Банда завдала державі збитків і тим, що штучно організувала офіціальний імпорт годинників, створюючи сприятливі умови для контрабанди, не кажучи вже про контрабанду під вивіскою Бюро. Рем був єдиною людиною, яка напала на слід афери, і тому його вбили. Ну, а що ти хотів з’ясувати?

— Мені не дають спокою кілька питань. — Верхар машинально погладив борідку. — Перше: як же все-таки було з убивством Ремів? Адже з того все й почалося, а потім уже ти займався всім, крім цього вбивства. Принаймні, мені так здається, — поспішно застеріг професор.

Капітан усміхнувся:

— Слушно здається. Після вбивства Чорної Ручки мені стало ясно, що ключ до розгадки смерті Ремів — у афері з годинниками. Я не міг би розплутати цієї таємниці, не розплутавши самої справи “Веста”. Рак чудово розумів це і тому за всяку ціну хотів одібрати від мене справу і передати її в господарський відділ.

— О боже, на яку підлість ідуть деякі люди заради грошей! — зітхнув Верхар.

— Тут немалі гроші, — запротестував капітан. — “Веста” ввезла контрабандою з-за кордону годинників на двадцять два мільйони триста тисяч злотих! Дорогоцінності, срібло в машині Гомолякса плюс долари, які хотів вивезти за кордон інженер Згожельський, і те, що знайдено під час обшуку в монастирі та на квартирі Ковальського — це ще понад чотири мільйони злотих. Є люди, готові заради таких грошей рискувати своїми і чужими головами.