— Що це? — запитав Рак, прислухаючись.

— Я нічого не чув, — сказав Згожельський і теж прислухався.

— Я теж не чув, — грубо обізвався Галка, ще червоний від гніву.

— Мабуть, мені почулося, — знизав плечима Рак, і тільки тоді Завірюха та Недєльський полегшено зітхнули.

— Ну, давайте приступимо до розподілу, — запропонував Згожельський, присуваючи до себе складені в купки банкноти.

— Я допоможу тобі, — мовив Галка, жадібно загрібаючи частину грошей.

— Ну, ви діліть гроші, а я на хвилинку вийду. Зараз повернуся, — сказав Рак і рушив до дверей.

— Ти йдеш зустрічати шефа? — запитав Згожельський, перегортаючи першу пачку банкнотів.

— Так, — відповів Рак, але по голосу капітан догадався, що той збрехав.

4

Минуло п’ятнадцять хвилин відтоді, як монастирська хвіртка зачинилася за капітаном Завірюхою, а Юрек просунувся лише на кілька десятків метрів. Він хвилювався, бо підозрілі несподівано зникли. При світлі місяця він побачив на фоні неба край монастирського муру. І раптом на цьому мурі виросла чорна постать людини. Вибравшись наверх, невідомий підтягнув на руках свого товариша. Потім дві чорні, плоскі, ніби вирізані з картону, постаті обережно почали спускатися на другий бік монастирського муру.

“Ах, негідники!.. — в душі вилаявся Юрек. — І що тепер мені робити? Я не мавпа, щоб самому видертися на такий мур…”

Проте, дійшовши до того місця, де невідомі перелізли через мур, Юрек впевнився, що бути мавпою тут зовсім не обов’язково: з вершини муру звисала зачеплена гострими гаками тонка, але міцна шовкова канатна драбинка…

Юрек не вагаючись став на перший щабель цієї драбинки.

***

Капітан глянув на годинник. Вони сиділи на хорах уже п’ятнадцять хвилин. Але йти звідси не можна — за всяку ціну треба побачити Рака в обличчя (а повертаючи назад, злочинець мав обернутися лицем до хорів). Аби тільки негідники не довідалися від монахів, що ще двоє з янтарними мундштуками пройшли цього вечора в бандитське кубло.

— Як ти думаєш, Згожельський, Гомолякс усе підготує для нас у Відні? — поцікавився Галка, на мить відриваючись од грошей.

— Авжеж, на Гомолякса можна покластися, — відповів Згожельський, слинячи пальці, перш ніж перейти до наступної пачки банкнотів.

— Чого тільки він досі нічого не повідомив про себе? — Галка з сумнівом похитав головою.

— Він ніколи не писав раніше, ніж через сім—десять днів після від’їзду. Чого ж йому тепер робити виняток? Це було б навіть необережно!

У Недєльського, мабуть, затерпла нога, бо він тихенько ворухнувся. Капітан повернув голову, щоб зауважити йому, і… остовпів: на порозі, наставивши пістолет, стояв чоловік у картатому плащі. Недєльський помітив напасника лише тоді, коли в залі загримів його голос:

— Руки вгору! Без жартів, пане Завірюха!

Капітан зрозумів, що вже не встигне витягти пістолет, і натиснув курок, не виймаючи зброї з кишені. Гримнув постріл, але куля тільки дзьобнула штукатурку за півметра од дверей. Бандит стрибнув і з розмаху вдарив Завірюху рукояткою пістолета по голові. Втрачаючи свідомість, капітан побачив перекошене від страху і ненависті обличчя інспектора Решкевича і сержанта-магістра, який стояв, піднявши руки вгору.

***

Гримнуло приглушено, але виразно. То був постріл! Уже не маскуючись, Юрек кинувся вздовж муру до брами, над якою блимало світло. З пістолетом у руці влетів до порожнього сірого присінка, збивши дверима гладкого монаха. Юрек вхопив його за каптур і поставив на ноги:

— Де тут два чоловіки?..

— Туди, туди пішли! — застогнав монах, показуючи на довгий коридор, скупо освітлений жовтим світлом електричних лампочок.

— Ведіть! — наказав Юрек, якому здавалося, що він стоїть не на кам’яній підлозі, а на гарячій блясі.

— Але ж я не можу покинути… Треба повідомити старшого брата… — знову застогнав монах.

Тоді Юрек потягнув товстуна за собою. Монах почав бурмотіти заупокійну молитву.

“Ну, коли йому щось зробили!..” — подумав Юрек.

І раптом дорогу їм перегородили масивні двері.

***

Уже внизу Завірюху облили водою, капітан розплющив очі і знову побачив перед собою обличчя інспектора Решкевича.

— А що, капітане, хіба я не радив вам поставити хрест на справі “Веста”? Тепер доведеться ставити хрест над вами і вашим асистентом. А шкода, можна було б обійтися без цього.

Завірюха мовчки оглянувся навколо. Недєльський був похмурий, блідий, руки у нього зв’язані. Сержант уникав погляду капітана. Решкевич, Ян Галка і Мирослав Згожельський стежили за кожним рухом затриманих. І на додаток до всього капітан відчув, що його руки прив’язані до спинки стільця.

— Даремні надії, — відгадав його думку Решкевич. — Звідси не втечеш. Хіба що на той світ, — красномовно помахав пістолетом.

— Слухай, Рак, — презирливо обізвався Завірюха, — можливо, тобі й пощастить покінчити з нами, хоч це іде невідомо, але ти все одно висітимеш на шибениці.

— Кого ти лякаєш! — штучно засміявся Решкевич. — Ти єдина людина, яка знає все про мене. Крім цього шмаркача, звичайно, — зневажливо кивнув він на Недєльського. — Коли знайдуть твоє тіло, якщо його взагалі знайдуть, я сам від імені Головного управління міліції покладу вінок на твою могилу… — кепкував Решкевич.

Галка схвально зареготав, а витончений Мирослав Згожельський гидливо скривився:

— Кінчай, Рак!

— Закінчу, закінчу, не хвилюйся. Але спочатку я повинен узнати, як вони сюди потрапили і чого? Якщо не говоритимеш, я зумію розв’язати тобі язик, — пригрозив Завірюсі, який зневажливо дивився на бандита.

— Не загрожуй мені, Рак. Те, що знаю я, знає майор Ридель з МВС, а за місяць чи два знатиме з судових звітів уся Польща.

— Брешеш! Думаєш, що я дурень, і намагаєшся шантажувати, — процідив Рак і вдарив капітана в обличчя. Завірюха відчув у роті солоний присмак крові.

— Герой проти беззахисних! Це твоя спеціальність! Фльорек, якого ти отруїв ціанистим калієм, був беззахисний. Стонка, якого ти теж намагався отруїти, теж був беззахисний. Беззахисною була Вільгельміна Рем…

— Досить! — гаркнув Рак. Обличчя у нього зблідло, аж позеленіло.

— Рак!

Голос пролунав десь позаду, і всі три бандити обернулися до дверей.

— Що тут діється? Що за люди?

Дивно знайомий був цей гострий і владний голос, але капітан не міг побачити прибулого.

— Шеф, — почав Решкевич, — це бляхарі…

— Ти знаєш, що я не переношу жаргону.

Капітанові здалося, що він уже впізнає цей голос, але припущення було таке неймовірне, що Завірюха одразу ж відкинув його. Та ось дві руки взяли ззаду стілець, різко повернули його на сто вісімдесят градусів, і капітан опинився віч-на-віч з Ковальським.

— Ви?! — мимоволі вирвалось у Завірюхи.

— Я, — відповів Ковальський, але тепер на його рум’яному, старанно виголеному обличчі не було виразу невпевненості і збентеження. — Несподіванка, правда, капітане? — І перш, ніж капітан встиг щось сказати, додав: — Ваша поява тут — це теж несподіванка. Скільки вас, кажи?! — гостро накинувся він, раптом залишаючи ввічливий тон.

— Ви оточені. Весь монастир оточила міліція, — швидко втрутився Недєльський.

У Яна Галки затремтіла щелепа, Згожельський схопив Рака за руку, але той тільки презирливо скривився і сказав, звертаючись до шефа:

— Це брехня. Оточити монастир вони могли тільки при допомозі краківської міліції, а про це мене повідомили б, адже я тут проводжу перевірку.

— Обшукайте їх! — наказав шеф. Рак вправними руками перетрусив кишені Завірюхи, а Галка обшукав сержанта. Побачивши два мундштука з написом “Йоганн Ліпперт і К°”, Ковальський тихо свиснув.

— Ну що ж, капітане, бачу, ви добилися значного успіху в розплутанні “Вести”. Я відзначаю це з прикрістю, бо цим вирішується ваша доля.

Він узяв із стола пістолет капітана і зарядив. Завірюха мимоволі дивився, не відриваючи погляду, на Ковальського, і в той же час напружував м’язи, намагаючись ослабити пута.