Поручик Комісяк аж затремтів, одержавши цю епістулу, де слово “встановите” повторювалось багато разів і щоразу стосувалося завдання, схожого на розшуки голки в стозі сіна. Поручик хотів було навіть подзвонити Завірюсі,— мовляв, він, Комісяк, уже точно “встановив”, що в начальника кримінального відділу з головою не все гаразд, але, ще раз окинувши поглядом документ, вгамувався — вгорі синім олівцем було написано: “Справа особливо важлива. Діяти всіма доступними засобами. Комендант міста”.

Зціпивши зуби від безсилої люті, Комісяк заглянув у міліцейський довідник і дізнався, що в столиці є 223 початкові школи, 54 середні і 168 фахових.

— 445 шкіл! — грюкнув кулаком по столу. — Ні, я таки збожеволію з цим Завірюхою!

Хорунжий Барський, який тільки вчора ввечері повернувся з Лодзі і ще навіть не встиг доповісти каштанові про наслідки своїх розшуків, намагався заспокоїти шефа, хоч знав, щ0 весь тягар “встановлення” ляже саме на нього і рівних йому за становищем працівників відділу.

— Передусім треба визначити, з якого підручника взято задачу. Якщо з ліцейського, то шкіл одразу стане не 445, а тільки 54…

— А якщо з підручника для початкової школи? — похмуро запитав Комісяк.

— То все одно замість 445 шкіл у нас буде тільки 223, — смиренно знизав плечима Барський.

— Тільки 223! — Сарказм, вкладений у слово “тільки”, здавалося, мав би тут же спопелити рудого хорунжого. — Ну то й займайтеся цими тільки 223 школами, я про них не хочу нічого чути…

Барський узявся до роботи. Найлегше було встановити, з якого підручника задача. Хорунжий пішов У школу де кілька років тому вчився сам, і там за допомогою доброзичливих вчителів знайшов потрібне завдання Це була задача № 18 з підручника алгебри для VIII класу. На щастя, ліцейський курс, — отже, тільки 54 школи!

Довідавшись про це, Комісяк зрадів.

— Я ж казав, що 54 — не 445, — пробурмотів поручик ніби не він, а Барський висловлював стільки незадоволення. Наступного дня треба було перевірити усі восьмі класи і відшукати той, у якому задачу № 18 розв’язували 8 вересня.

Двадцять оперативних працівників на одне завдання— це майже мобілізація! Проте було б помилкою думати, що Комісяк так енергійно взявся за діло тільки з симпатії до Завірюхи. Таємниця його енергії була зв’язана з голубим написом коменданта міста. Поручик Комісяк поважав владу, тому не випадково капітан Завірюха, передаючи листа сусідові у другому кінці коридора, подбав про автограф коменданта.

Великий кабінет. Здоровенний темно-вишневий письмовий і ще два приставлені до нього у формі букви Т, вкриті зеленим сукном столи здаються тут просто мініатюрними. Завірюха, якого ввела сюди секретарка, сидів, чекаючи господаря кабінету. Прізвище цієї людини він знав з історії боротьби Польської армії проти фашистських загарбників, а тепер нерідко бачив на наказах Міністерства внутрішніх справ. Знав капітан і те, що це полковник, якому підпорядкована робота його, Завірюхи.

Щоб скоротити час, капітан оглядав кабінет. На шафі, повній книжок і журналів, стояв бронзовий бюст Дзержинського. Цей бюст, орел над письмовим столом і великий бухарський килим — ото й усе, що прикрашало кабінет. На стіні висіла карта, закрита шторкою.

— Капітан Завірюха?

Роман аж здригнувся від несподіванки — він не чув, як відчинилися оббиті шкірою двері і в кімнату ввійшов високий чоловік з густою вже сивуватою чуприною, одягнутий у сірий цивільний костюм.

— Так, я Завірюха, — непевно відповів капітан, не знаючи, чи цей чоловік і є та сама людина, на яку чекав. Незнайомий підійшов до нього, просто, зовсім неофіціально подав руку і відрекомендувався. Почувши прізвище, капітан виструнчився, щоб як слід доповісти, але полковник “по-цивільному” взяв його під руку і жестом запросив сісти. Капітанові не лишалося нічого іншого, як виконати волю господаря.

Протягом кількох хвилин вони сиділи мовчки. Завірюха бачив перед собою обличчя свого начальника, спокійні голубі очі, які уважно дивилися на нього з-під густих брів. Звичайне, навіть некрасиве, спотворене великим шрамом поперек носа обличчя викликало симпатію і довір’я. Завірюху почала вже бентежити тривала мовчанка, коли полковник промовив:

— То що ви хотіли мені сказати? Прошу, я слухаю.

Капітан розповів про справу “Веста”, про те, як у нього виникла підозра щодо результатів першого слідства, як, розплутуючи таємницю смерті Ремів, він натрапив на велику контрабандну аферу, як утруднює справу Головне управління міліції, а точніше, інспектор Решкевич, що велів передати цю справу господарському відділу… Завірюха намагався якнайдокладніше пояснити всю суть справи, говорив, не приховуючи й того, що йому було незрозуміло. Та чим довше капітан розповідав, тим більше його охоплював неспокій: полковник, відкинувшись у своєму кріслі, сидів заплющивши очі.

“Заснув?” — подумав Завірюха і збентежено замовк. Але тої ж миті повіки полковника здригнулися, голубі очі глянули здивовано.

— Оце й усе?

— Ні, але… — капітан запнувся, не знаючи, що сказати.

По обличчю полковника пробігла ледве помітна тінь усмішки:

— Розповідайте, розповідайте, я не сплю. — І, ніби стомившись від того, що сказав таке довге речення, знову заплющив очі, немовби одразу заснув.

Завірюха почав розповідати про позавчорашню суперечку з Решкевичем, який знайшов у концепції капітана багато прогалин і рішуче наказав передати справу господарському відділу

— Саме через це я й написав рапорт, сподіваючись, що ви приймете мене, товаришу полковник, — закінчив капітан, відчуваючи полегшення від того, що скинув з плечей тягар, який уже два дні гнітив його. Полковник розплющив очі, і Завірюсі здалося, що в них засвітився новий вогник — вогник симпатії.

— А чого ви чекаєте від мене?

— Рішення про те, щоб справу “Веста” до кінця довів наш відділ.

— Тобто ви?

— Так. Я добре знаю цю справу, я її розплутав…

— Гм… — буркнув полковник і, трошки помовчавши, запитав: — Хіба для цього недостатньо було б рішення Міського управління?

— За нормальних умов — достатньо, але в даному разі сам комендант міста порадив мені звернутися до вас, бо… — капітан замовк, ніби зненацька спіткнувся об думку, якої не міг чи не хотів висловити.

— Бо що? — запитав полковник, не зводячи очей з капітана.

— Товаришу полковник, — Завірюха неспокійно засовався на стільці, — це надто неприємні припущення, щоб про них розповідати!

— У нашій професії, як правило, завжди доводиться стикатися з неприємними справами і припущеннями. Говоріть, капітане!

Це був уже майже наказ. Завірюха важко зітхнув і знехотя повільно сказав:

— Є деякі підстави вважати, що інспектор Решкевич хоче сам пожати лаври з цієї справи і тому намагається перевести її у відання Головного управління…

Полковник пильно глянув на капітана.

— Навіщо це йому?

— Справа стосується не тільки вбивства, але й підступних зловживань, — відповів червоніючи Завірюха. — Тепер розумієте, товаришу полковник?

— Ні.

За існуючими правилами, офіцер, який, викриває банду злочинців і повертає державі велику суму грошей, одержує премію, розмір якої залежить від розміру поверненої суми. Я хочу щоб ви, товаришу полковник, правильно мене зрозуміли — я не тому борюся за справу “Веста”, що сам хочу одержати цю премію. Можу негайно, зараз же, від неї відмовитись. Але вважаю, що така поведінка і такі мотиви негідні офіцера.

Знову той самий пильний погляд.

— Я вірю вам! — каже полковник.

Тільки три слова, але Завірюха не сумнівається, що полковник справді йому вірить. І капітанові стає легше.

— Які у вас докази? — після паузи питає полковник. — Адже це дуже серйозне обвинувачення.

— Я, звичайно, не “розслідував” дій Решкевича, — починає виправдовуватись капітан, — тому незаперечних доказів у мене нема. Можу говорити лише про те, що привернуло мою увагу під час кількох зустрічей з Решкевичем. Але, товаришу полковник, мені справді дуже неприємно…